— Моя книжка теж уже окупила аванс і дала мені близько тисячі доларів прибутку.

— То це ж, мабуть, дуже добре, коли вона оце тільки вийшла?

— Непогано. Вип'ємо ще вермуту?

— Краще чогось іншого.

— Скільки ти вже випила?

— Тільки оцю одну. І мушу сказати, далеко не в захваті.

— Я випив дві й навіть не розкуштував.

— Що тут є із справжнього питва?

— Ти пила коли-небудь арманьяк із содовою? Досить пристойне питво.

— Гаразд. Покуштуймо.

Офіціант приніс арманьяк, і Девід сказав йому подати замість сифона пляшку холодної мінеральної води «Перр'є». Офіціант налив дві великі порції арманьяку, а тоді Девід поклав у високі склянки лід і долив туди «Перр'є».

— Це нас пробере,— сказав він.— Хоч пити таке перед обідом — страшна річ.

Жінка потягла із склянки чималий ковток.

— Добре питво,— сказала вона.— Свіже, чисте, здорове й трохи грубувате на смак.— І відпила ще ковток.— Я справді все це відчуваю. А ти?

— І я,— відповів він і глибоко зітхнув.— І я відчуваю.

Вона знову відпила із склянки, усміхнулась, і в кутиках її очей збіглися веселі зморщечки. Холодне «Перр'є» немовби оживило міцний коньяк.

— Напій для героїв,— зауважив Девід.

— Я згодна бути героїнею,— сказала вона.— Ми ж із тобою не такі, як усі. Нам не треба називати одне одного «любчику», «любонько», «серденько», аби довести, які ми закохані. Як на мене, всі оті «кохані», «любісінькі» і всяке таке інше сюсюкання просто непристойні, і ми звемо одне одного просто на ім'я. Ти знаєш, що я хочу сказати. Чому ми маємо робити те, що роблять усі?

— Ти дуже розумна дівчина.

— Авжеж, Деві,— не вгавала вона.— Навіщо нам бути скрупульозними? Чом не жити й далі, як оце тепер, не мандрувати по світу, поки це дає нам таку втіху, якої ніколи потім не дасть? Ми робитимем усе, що ти захочеш. Якби ти був європейцем і мав свого адвоката, мої гроші однаково були б твоїми. Та вони й так твої.

— К бісу гроші.

— Гаразд. К бісу гроші. Але ми можемо витрачати їх, і, як на мене, це чудово. А писатимеш ти згодом. Таким чином, ми натішимося життям, перше ніж мені настане час народити дитину. А звідки я знаю, коли він настане? Одначе говорити про все це тепер нудно й стомливо. Чи не можна просто робити своє без зайвих балачок?

— А що, як мені захочеться писати? Досить людині заректися щось робити, як у неї майже напевне виникне бажання робити саме це.

— То й пиши собі, дурненький. Ти ж не обіцяв, що покинеш писати. І ніхто не казав тобі, що це якось вадитиме. Хіба не так?

Але щось таки було свого часу сказано, тільки він не міг тепер пригадати, бо тоді не заглядав далеко вперед.

— Захочеш писати — сідай і пиши, а я знайду чим розважитись. Мені ж не треба буде залишати тебе на той час, як ти писатимеш, га?

— Ну, а куди б ти хотіла, щоб ми подалися тепер, коли сюди починають з'їжджатися люди?

— Куди тільки ти захочеш. А ти згоден, Девіде?

— На який час?

— На який захочемо. На півроку. На дев'ять місяців. На рік.

— Гаразд,— сказав він.

— Справді?

— Авжеж.

— Ой, який ти милий! Якби я не покохала тебе за щось інше, то покохала б за рішучість.

— Вирішувати неважко, коли не знаєш наперед, чим твої рішення можуть обернутися.

Девід допив свій напій героїв, але той уже не так смакував, і він замовив свіжу пляшку холодного «Перр'є» і зробив міцну суміш без льоду.

— Зроби й мені, будь ласка. Таку саму міцну, як у тебе. А тоді будемо обідати.

Тієї ночі, коли вони лежали в ліжку й ще не спали, вона промовила в темряві:

— І нам не доконче завжди пускатися берега. Я хочу, щоб ти це знав.

— Я знаю.

— Мені подобається й так, як у нас було раніше, і я завжди твоя дівчинка. Ніколи не почувай себе самотнім. Ти ж знаєш. Я така, як ти хочеш, але й така, як я сама хочу, от і виходить і тобі, й мені. Ти нічого не кажи, не треба. Це я просто веду свою оповідку, присипляю тебе, бо ти мій любий славний чоловік і водночас мій братик. Я кохаю тебе і, коли ми поїдемо до Африки, буду й там твоєю африканською дівчинкою.

— Ми їдемо до Африки?

— А хіба ні? Ти що — не пам'ятаєш? Ми ж говорили про це сьогодні. Отож можемо поїхати туди чи куди-інде. Але хіба ми не до Африки збирались?

— Чому ти не сказала прямо?

— Я не хотіла накидати тобі свою думку. Сказала: поїдемо куди хочеш. Я поїду куди завгодно. Але мені здавалося, що ти хочеш саме до Африки.

— Туди їхати ще зарано. Там тепер заливні дощі, а потім виженеться надто висока трава й буде дуже холодно.

— Ми зможемо зігріватися в ліжку й слухати, як лопотить дощ по бляшаній покрівлі.

— Ні туди ще не можна. Дороги так розгрузнуть, що нікуди й не поткнешся, кругом суцільні болота, а трава така височенна, що нічого за нею не видно.

— То куди ж нам поїхати?

— Можна б до Іспанії, але Севілья відпадає, собор Сан-Ісідро в Мадріді теж, та й туди ще нема чого їхати. І на Біскайське узбережжя зарано. Там тепер холоди й дощі. О цій порі там скрізь дощить.

— Невже там нема якогось теплого куточка, де ми змогли б пляжитись, як оце тут?

— В Іспанії не можна пляжитись так, як ми з тобою тут. Одразу заарештують.

— От досада. Ну що ж, тоді почекаймо, поки можна буде туди поїхати, бо я хочу, щоб ми ще дужче засмагли.

— Навіщо тобі ще дужче засмагати?

— Не знаю. Чому людині чогось хочеться? А мені тепер найдужче хочеться саме цього. Того, чого ми ще не маємо. Хіба тобі не приємно, що в тебе така темношкіра дружина?

— Чого ж. Дуже приємно.

— Ти міг подумати, що я коли-небудь так засмагну?

— Та ні, ти ж русява.

— Я кольору лев'ячої гриви, а такі добре засмагають. Але я хочу геть уся стати темною, аж до останньої зморщечки, і щоб ти теж став темніший за індіанця — це ще більше віддалить нас від інших людей. Тепер розумієш, чому це так важить?

— І ким же ми станемо?

— Не знаю. Може, залишимося самими собою. Тільки змінимося. Так, мабуть, найкраще. Але ми на цьому не зупинимось, правда?

— Та звісно. Можна податися за Естерель і пошукати там іншої затишної місцинки, як ми знайшли оцю.

— Можна. Таких глухих закутків дуже багато, і ніхто туди влітку не заглядає. Ми можемо взяти машину і їздити куди завгодно. Навіть до Іспанії, як захочемо. А коли по-справжньому потемніємо, буде вже неважко зберігати такий колір, тільки не треба жити в містах. Жити влітку у містах ми не станемо.

— Якого ж кольору ти хочеш набути?

— Щонайтемнішого, якого тільки зможу. Там побачимо. Шкода, що в мені немає домішки індіанської крові. Я хочу стати такою темною, щоб ти аж терпіти не міг. Уже й тепер оце не можу дочекатися, коли ми підемо завтра на пляж.

Так вона й заснула, відкинувши голову й задерши підборіддя, неначе лежала під сонцем на пляжі,— так і лежала, ледь чутно дихаючи, а потім повернулася на бік і пригорнулась до чоловіка, а він лежав без сну й пригадував минулий день. Цілком можливо, що мені не вдасться знов узятись до роботи, думав він, і, мабуть, найрозумніше буде поки що не перейматися всім тим і просто тішитись сьогоденним життям. А коли мені стане потрібно працювати — я працюватиму. І ніщо не зможе мені перешкодити. Остання книжка вийшла добра, і тепер я повинен зробити ще кращу. Оті дурниці, що ми витворяємо, просто забавки, хоч я й не знаю, якою мірою це дурниці, а якою — серйозні речі. Пити коньяк ополудні — це казна-що, а звичайні аперитиви нас уже не беруть. Недобрий знак. Вона радо й безтурботно обертається з дівчини на хлопця, а тоді знов на дівчину. А тепер ось спить собі любісінько, і ти теж спи, бо єдине, про що можна сказати з певністю, це те, як ти себе почуваєш. І нічого ти за гроші не продав, думав він. Усе, що вона казала про гроші,— правда. Атож, усе воно правда. Поки що нам вільно робити що завгодно... А от що вона сказала про відгуки в пресі?.. Цього він уже не пригадував. Щось сказала, але пригадати він не міг.