— Не знаю. Вранці вона була весела й радісна. Ви ж бачили, коли вийшли, закінчивши писати.

— А тепер що?

— Може, просто реакція після вчорашнього. Вона дуже безпосередня душа, Девіде, і це цілком природно.

— Вчора було так, наче в домі хтось помер,— мовив Девід.— Погано було.

Він підвівся, підійшов до вікна й зазирнув у кімнату. Кетрін спала в тій самій позі і дихала легко.

— Спить вона добре,— мовив він до дівчини.— А ви не хотіли б прилягти?

— Та мабуть.

— Я піду до своєї робочої кімнати,— сказав він.— Там є двері до вас, узяті на засувки з обох боків.

Він пройшов по кам'яних плитах, відімкнув двері своєї кімнати, а тоді відсунув засувку на дверях між двома кімнатами. Стояв і чекав, а тоді почув, як клацнула засувка з того боку, і двері відчинились. Вони сіли поряд на ліжко, і Девід обняв дівчину за плечі.

— Поцілуй мене,— мовив він.

— Я люблю тебе цілувати,— озвалася вона.— Страшенно люблю. Але нічого іншого не можна.

— Не можна?

— Ні, я не можу.— І трохи згодом додала: — Ну що мені зробити для тебе зараз? Мені дуже соромно, що я не можу всього, але ж ти знаєш, до яких прикрощів призводять такі речі

— Просто ляж поруч і пригорнися до мене.

— Залюбки.

— І роби що хочеш.

— Гаразд,— мовила вона.— І ти теж. Робімо що можна.

Кетрін проспала всю другу половину дня і надвечір'я. Девід з Марітою сиділи біля стойки бару, пили коктейль, і дівчина сказала:

— А дзеркало й досі не привезли.

— До речі, ви спитали дозволу в старого Ороля?

— Так. Він був потішений.

— Треба б мені поставити йому могорич із того «Бьоллінгера» чи чогось іншого.

— Я дала йому чотири пляшки і дві пляшки добірного коньяку. З ним усе гаразд. Я боялася прикрощів з боку мадам.

— Ти таки мала слушність.

— Я не хочу скандалу, Девіде.

— Авжеж,— мовив він.— Я тебе розумію.

Юний подавальник приніс іще льоду, і Девід зробив два свіжі мартіні й дав одну склянку дівчині. Подавальник приніс маслини й повернувся до кухні.

— Піду погляну, як там Кетрін,— сказала дівчина.— Може, все обійдеться, а може, й ні.

Її не було хвилин десять, і Девід, помацавши склянку, вирішив допити її мартіні, поки не став теплий. Він узяв склянку, підніс до рота і, торкнувшись губами скла, відчув, як йому приємно, бо то її склянка. Це була очевидна й незаперечна істина. «Тільки цього тобі ще бракувало,— подумав він.— Тільки цього тобі бракувало для повного щастя. Закохатися в них обох. Що з тобою подіялося від травня? Ким ти став?..» Але знов торкнувся склянки губами, і відчуття було те саме. «Ну гаразд,— сказав він собі подумки,— тільки не забувай про роботу. А то ти зовсім був занедбав її. Усі сили — роботі».

Повернулася Маріта, і коли Девід побачив її, радісно усміхнену, йому стало ясно, що він до неї почуває.

— Вона одягається,— сказала дівчина.— З нею все гаразд. Як добре, правда ж?

— Так,— мовив Девід, кохаючи і Кетрін не менш, ніж завжди.

— А де мій мартіні?

— Я допив його,— сказав Девід.— Бо він був твій.

— Правда, Девіде? — Вона почервоніла й засяяла з утіхи.

— Найщиріша правда, на яку я здатен,— відказав він.— Ось тобі свіжий.

Вона надпила із склянки, легенько провела губами по краю скла, а тоді віддала склянку Девідові, і він зробив те саме й відпив чималий ковток.

— Ти дуже гарна,— сказав він.— І я кохаю тебе.

Він почув, як захурчав мотор «бугатті», і аж здригнувся від цього несподіваного чужорідного звуку, бо в тих краях, куди він перенісся уявою, ніяких моторів не було. Для нього не існувало тепер нічого в світі, крім оповідання, яке він писав, і, вибудовуючи твір, він сам жив у ньому. Важкі місця, яких він так страшився раніше, одне по одному лишалися позаду, і на папері дедалі виразніше поставали люди, краєвиди, дні та ночі, зміни погоди. Він працював не спиняючись, і почував таку втому, наче й справді цілу ніч простував кам'янистою вулканічною пустелею і схід сонця застав його та супутників ще далеко від пересохлих брудно-сірих озер. Плече йому відтягувала важка двоствольна рушниця, яку він ніс напереваги, притримуючи рукою за дуло, в роті відчувався присмак каміння. За мерехтливим серпанком над пересохлими озерами він бачив далекий голубуватий крутосхил. Попереду не було ні душі, а ззаду тяглася довга вервечка носіїв, які знали, що вони дісталися цього місця на три години пізніше, ніж належало.

Звісно, не він сам стояв там того ранку, і ніколи він не носив тієї витертої, полатаної і вицвілої майже до білого вельветової куртки, геть зопрілої під пахвами, що її тоді зняв із себе й віддав своєму слузі та побратимові з племені камба, який також знав про затримку й поділяв з ним вину за неї, і той, нюхнувши кислого оцтового духу, гидливо крутнув головою, а тоді посміхнувся, взяв куртку за рукави й перекинув через своє чорне плече, і вони рушили далі, підтримуючи правою рукою дула рушниць, які лежали напереваги в них на плечах, звернені важкими прикладами назад, у бік носіїв.

То був не він, але, пишучи, він був там, і згодом кожен, хто читатиме оповідання, теж побуває там і, досягши з ними того крутосхилу — якщо вони його досягнуть,— побачить те саме, що побачили вони, а він, Девід, має привести їх туди до полудня, і тоді кожний читач дізнається про те, що там було, і воно залишиться з ним назавжди.

Усе, що відкривав твій батько, він відкривав і для тебе, думав Девід,— і добре, й дивовижне, й погане, й дуже погане, й препогане, й геть погане, й, нарешті, таке, що гірше нікуди. Страшенно прикро, що людині, наділеній неабияким хистом терпіти лихо й тішитися життям, судився такий кінець, як батькові, подумав він. Йому було завжди приємно згадувати батька, і він знав, що батькові сподобалося б це оповідання.

Було вже близько полудня, коли він вийшов із своєї робочої кімнати й подався босий по кам'яних плитах до чільних дверей готелю. У великій вітальні робітники прилаштовували на стіні за баром широке дзеркало. Там-таки були й мосьє Ороль та юний подавальник, і Девід перемовився з ними кількома словами, а тоді пройшов до кухні, де побачив господиню.

— Чи не знайдеться у вас пива, мадам? — спитав він.

— Mais certainement[21], мосьє Берн,— відказала вона й принесла з льодовні холодну пляшку.

— Я питиму просто з пляшки,— сказав Девід.

— Як вам завгодно, мосьє,— погодилась вона.— Дами, як я гадаю, поїхали до Ніцци. Мосьє добре попрацював?

— Дуже добре.

— Мосьє забагато працює. Не годиться пропускати сніданок.

— Там у бляшанці ще лишилась ікра?

— Напевне лишилась.

— То я з'їм зо дві ложечки.

— Дивна ви людина, мосьє,— зауважила господиня.— Вчора їли ікру під шампанське. Сьогодні — під пиво.

— Сьогодні я сам-один,— сказав Девід.— А ви не знаєте, мій велосипед і досі в сараї?

— Має бути там.

Девід набрав ложечку ікри й посунув бляшанку до господині.

— Покуштуйте і ви, мадам. Ікра дуже добра.

— Та ні, не треба,— відмовилась вона.

— Облиште ви ці дурниці,— сказав Девід.— Пригощайтеся. Онде й грінки. Випийте келих шампанського. Там ще є на льоду.

Господиня взяла ложечку ікри, поклала на грінку, що лишилася від сніданку, й налила собі склянку рожевого.

— Смакота,— мовила вона.— А решту ми сховаємо.

— Відчуваєте, як вона збуджує? — спитав Девід.— З'їм-но я ще ложечку.

— Ой, мосьє, не треба так жартувати.

— А чом би й ні? — сказав Девід.— Моїх партнерок для жартів немає. Якщо ті дві красуні повернуться без мене, скажете їм, що я пішов купатися, гаразд?

— Авжеж. А та маленька справді красуня. Звісно, не така, як мадам.

— Як на мене, вона не дуже потворна,— сказав Девід.

— Вона красуня, мосьє, і дуже чарівна.