Кетрін сиділа на терасі й снідала. Стіл був накритий червоно-білою картатою скатертиною. Кетрін надягла свою стару, ще з Гро-дю-Руа, але свіжовипрану смугасту сорочку, що збіглась і вицвіла від прання та сонця, новенькі сірі фланелеві штани, а на ноги взула сандалі.

— Привіт,— мовила вона.— Я не могла спати довше.

— Вигляд у тебе хоч куди.

— Дякую. Я й почуваю себе хоч куди.

— Звідки в тебе такі штанці?

— Пошила в Ніцці. У доброго кравця. Як вони тобі?

— Дуже гарно пошиті. От тільки що такі новісінькі. Ти збираєшся їхати в них до міста?

— Де там те місто. В Канні мертвий сезон. До наступного року туди ніхто не приїде. Такі, як у нас, сорочки тепер уже носять усі. Але до спідниці вони не пасують. Ти ж не маєш нічого проти?

— Аж ніяк. Штанці справді гарні. Просто я подумав: жаль їх м'яти, так вони ретельно відпрасовані.

Після сніданку, поки Девід голився, приймав душ, а потім напинав на себе старі фланелеві штани та рибальську сорочку й шукав свої сандалі, Кетрін перевдяглась у блакитну полотняну сорочку з відкритим коміром і широку білу полотняну спідницю.

— Так буде краще. Хоч ті штани й цілком придатні для тутешніх місць, але сьогодні вранці вони надто впадатимуть у око. Прибережемо їх.

У перукарні панувала приязна й невимушена, але надто вже професійна атмосфера. Мосьє Жан, літами десь такий, як Девід, і схожий більше на італійця, ніж на француза, сказав:

— Я охоче підстрижу мадам так, як вона просить. А ви згодні, мосьє?

— Я до вашого синдикату не належу,— відказав Девід.— Полишаю це діло на вас двох.

— Може б, нам спершу спробувати на мосьє,— сказав перукар.— На той випадок, як щось вийде не так.

Проте мосьє Жан узявся до волосся Кетрін дуже ретельно й вправно, і Девід сидів і дивився на її споважніле темно-смагле обличчя над широкою накидкою, застебнутою навколо шиї. Заглядаючи в ручне дзеркало, вона спостерігала, як здіймаються й мигтять гребінець та ножиці. Перукар працював, наче скульптор, зосереджено й серйозно.

— Я думав про цю стрижку весь учорашній вечір і сьогоднішній ранок,— сказав він.— Ви можете не повірити мені, мосьє, і я вас зрозумію. Але це важить для мене так само, як ваше métier[12] для вас.

Він відступив назад і оглянув форму, що її надавав голові. Потім ще швидше заклацав ножицями і врешті повернув крісло так, щоб відображення у великому дзеркалі відбивалося в малому, яке тримала Кетрін.

— Ви хочете отак і залишити над вухами? — запитала вона перукаря.

— Як вам буде завгодно. Коли бажаєте, я можу більше відкрити вуха. Але, якщо ми по-справжньому освітлимо волосся, так буде чудово.

— Я хочу освітлити по-справжньому,— сказала Кетрін.

Перукар усміхнувся.

— Ми з мадам уже мали про це розмову. Але я сказав, що потрібна згода мосьє.

— Мосьє дав свою згоду,— сказала Кетрін.

— Яким світлим мосьє бажає його бачити?

— Найсвітлішим, яке ви можете зробити,— відповіла вона.

— Так мені не кажіть,— мовив мосьє Жан.— Я маю знати точно.

— Таким, як мої перли,— сказала Кетрін.— Ви їх не раз бачили.

Девід підійшов і дивився, як мосьє Жан дерев'яною лопаточкою розмішує у великій скляниці шампунь.

— У мене всі шампуні на кастільському милі,— сказав перукар.— Воно виділяє тепло. А тепер, будь ласка, перейдіть сюди до раковини,— звернувся він до Кетрін.— Сядьте, нахиліться вперед і прикладіть до чола оцю полотнинку.

— Але ж це ніяка не хлоп'яча стрижка,— сказала Кетрін.— Я хотіла таку, як ми домовились. Усе зовсім не те.

— Не може бути справжнішої хлоп'ячої стрижки. Повірте мені.

Перукар уже милив їй голову густим пінистим шампунем з різким запахом.

Після того як волосся на голові в Кетрін було намилене й кілька разів промите, Девідові здалося, ніби воно зовсім утратило колір і вода, струмочками збігаючи з голови, залишає по собі тільки якусь бліду, безбарвну масу. Перукар підніс угору рушник і почав обережно витирати Кетрін волосся. Тримався він дуже впевнено.

— Не впадайте в розпач, мадам,— сказав він.— Ну навіщо б мені шкодити вашій красі?

— Я таки в розпачі, і де вже там та краса! — мовила Кетрін.

Перукар легенько підсушив їй голову рушником, потримав його прикладеним до волосся, а тоді приніс ручний фен і став водити ним сюди-туди, пускаючи струмінь теплого повітря їй у волосся й водночас начісуючи його вперед

— Ну, дивіться,— сказав він.

Тепле повітря провівало волосся Кетрін, і його .тьмяна волога безбарвність змінювалася сріблястим і чистим північним сяйвом. Вітрець із вентилятора й далі робив своє діло, і вони спостерігали цю переміну.

— Я ж казав, не треба впадати в розпач,— промовив мосьє Жан, забувши додати «мадам», але тут-таки згадав.— Мадам хотіла світле?

— Це ж краще за будь-які перли,— відповіла Кетрін.— Ви справді великий митець, а я повелася просто жахливо

Потім перукар розтер між долонями трохи якогось мастила із скляної баночки.

— А ще ледь-ледь торкнемось оцим.— Він щасливо всміхнувся до Кетрін і злегенька провів долонями їй по голові.

Кетрін підвелась і дуже серйозно поглянула на себе в дзеркало. Обличчя її було як ніколи темне, а волосся ясніло, мов кора молодої берізки.

— Ой, як гарно,— мовила вона.— Страшенно гарно. Вона втупилась у дзеркало так, наче ніколи не бачила тієї дівчини, що дивилася звідти на неї.

— А тепер візьмемося до мосьє,— сказав перукар.— Мосьє бажає підстригтися? Це дуже скромна, але модна стрижка.

— Підстрижіть,— погодився Девід.— Здається, я вже з місяць не стригся.

— Будь ласка, підстрижіть його так само, як мене,— попросила Кетрін.

— Але коротше,— сказав Девід.

— Ні. Будь ласка, так само.

Коли перукар закінчив, Девід устав і провів рукою по голові. Пальці відчули приємну прохолоду.

— А підсвітлити не хочеш?

— Ні. Забагато буде чудес як на один день.

— Може, хоч трішечки?

— Ні.

Девід поглянув на Кетрін, а тоді на своє обличчя в дзеркалі. Воно було таке саме темне, як і в неї, та й стрижка тепер була така сама.

— Ти справді так цього хочеш?

— Ой Девіде, дуже. Справді. Ну спробуй хоч ледь-ледь.

Він знов поглянув на себе в дзеркало, тоді пішов і сів у крісло. Перукар подивився на Кетрін.

— Ну ж бо, робіть,— сказала вона.

Коли блакитна машина, прошурхотівши по жорстві, підкотила до будинку і Кетрін та Девід вийшли з неї й з'явилися на вимощеній кам'яними плитами терасі, господар сидів за одним із столиків з «Éclaireur de Nice»[13] у руках, і перед ним стояла пляшка вина, склянка та порожня чашка від кави. Він не чекав, що пожильці повернуться так скоро, отож куняв собі над газетою, але, побачивши їх, ураз підвівся й сказав те, що найперше спало на думку:

— Madame et Monsieur ont fait décolorer les cheveux. C'est bien.

— Merci, Monsieur. On le fait toujours dans le mois d'août.

— C'est bien. C'est très bien.[14]

— Дуже мило,— мовила Кетрін до Девіда.— Ми вигідні клієнти. А все, що роблять вигідні клієнти,— très bien. І ти в мене très bien. Їй-богу, правда.

До їхньої кімнати задував міцний морський вітер, і там було холоднувато.

— Тобі так гарно в цій блакитній сорочці,— сказав Девід.— Ану, постій отак у ній.

— Вона якраз під колір нашої машини,— сказала Кетрін.— А чи не краще мені буде в ній без спідниці?

— Тобі в усьому краще без спідниці,— відказав Девід.— Зажди-но, я вийду на хвильку до того старого цапа й стану ще вигіднішим клієнтом.

Він повернувся з відерцем льоду, в якому стриміла пляшка шампанського, що його господар спеціально замовив для своїх пожильців, але вони пили шампанське дуже рідко. У другій руці Девід ніс на невеличкій таці два келихи.