— Хай це буде для них чесне попередження,— сказав він.

— Нам добре й без вина,— мовила Кетрін.

— Дарма, вип'ємо по ковточку. Не мине й чверть години, як захолодиться.

— Ой, не дражни мене. Іди вже, будь ласка, до ліжка і дай мені побачити й помацати твою нову зачіску.

Вона вже стягувала з нього сорочку, і він підвівся й допоміг їй.

Коли вона заснула, Девід устав, пішов до ванної і подивився на себе у велике дзеркало. Тоді взяв щітку й пригладив волосся. Воно лягало тільки так, як було підстрижене. А ні — то стирчало, їжачилось, але вперто зберігало фасон стрижки, і колір його був той самий, що і в Кетрін. Девід підійшов до дверей і поглянув на неї в ліжку. Тоді повернувся і взяв у руки її чимале ручне дзеркало.

— Оце так,— мовив він сам до себе.— Ти пофарбував собі волосся, підстригся точнісінько так само, як вона, і як же ти себе почуваєш? — спитав він у свого відображення в дзеркалі.— Як ти себе почуваєш? Кажи.

— Тобі це до вподоби,— відповів він на власне запитання.

Він дивився у дзеркало й бачив там когось іншого, але тепер це було вже не так чудно.

— Гаразд. Тобі це до вподоби,— сказав він.— Ну, то будь послідовний і вподобай усе інше, хоч би що воно було, і ніколи не ремствуй, що хтось тебе спокусив чи пошив у дурні.

Він знов поглянув на своє обличчя, що більше не здавалось йому чужим, а було його власним обличчям, і промовив:

— Тобі це до вподоби. Запам'ятай. І будь чесний перед собою. Завжди. Тепер ти знаєш достеменно, який ти на вигляд і що у тебе в душі.

Певна річ, він не знав достеменно, що у нього в душі. Але те, що він побачив у дзеркалі, допомогло йому зробити зусилля над собою.

Того вечора вони сиділи за столом на терасі, дуже збуджені й водночас тихі, і потішено роздивлялись одне одного при світлі лампи з дашком, що стояла на столику. Після вечері Кетрін сказала хлопчині, що подав їм каву:

— Візьміть у нашій кімнаті відерце для шампанського й захолодіть нам, будь ласка, нову пляшку.

— Чи потрібна нам ще пляшка? — спитав Девід.

— Гадаю, що так. А ти?

— Та певне.

— Ти можеш не пити.

— А може, хочеш коньяку?

— Ні. Вип'ю краще вина. Тобі завтра працювати?

— Там побачимо.

— Працюй, будь ласка, якщо тобі хочеться.

— А як щодо ночі?

— Щодо ночі теж побачимо. Сьогодні в нас був напружений день.

Ніч була дуже темна, звечора знявся вітер, і вони чули, як він шумить у соснах.

— Девіде...

— Що?

— Як ти, моя дівчинко?

— Добре.

— Дай я помацаю твоє волосся. Хто тебе підстриг, дівчинко? Мосьє Жан? Така гарна, гладенька стрижка, і достоту як моя. Дай я поцілую тебе, дівчинко. Ой, які в тебе приємні губи. Заплющ очі, дівчинко...

Він не заплющував очей, але в кімнаті було темно, а надворі вітер шарпав верхівки дерев.

— А знаєш, не так легко бути дівчиною, коли ти справді дівчина. Коли відчуваєш усе як належить.

— Знаю.

— Ніхто цього не знає. А я кажу тобі, бо ти моя дівчина. Річ не в тому, що дівчину важко вдовольнити. Я вдовольняюся дуже скоро. Просто одні це відчувають, а інші ні. Гадаю, щодо цього люди кажуть неправду. Але ж так хороше просто відчувати тебе отут, обіймати тебе. Я така щаслива. Тільки будь моєю дівчинкою і кохай мене так, як я тебе кохаю. Кохай мене ще дужче. Отак, як що мить... Як цю мить... Ну, тепер ти... Ти... Прошу тебе...

Вони їхали дорогою до Канна, що вела схилом униз, потім пішла рівною місциною понад безлюдними пляжами, де бурхав сильний вітер, і, проїжджаючи мостом через річку, бачили, як хиляться додолу й тріпочуть високі очерети, а вихопившись на приміську швидкісну ділянку дороги, наддали газу. Девід дістав обгорнуту рушником холодну пляшку й добряче ковтнув з неї нахильці, відчуваючи, як машина завозить його все далі від роботи, як вона мчить геть чорною стрічкою дороги, що саме збігає на невелике узвишшя. Того ранку він не працював і тепер, коли вони залишили позаду містечко, знову відіткнув пляшку, відпив з неї ще, а тоді запропонував і Кетрін.

— Я не питиму,— сказала вона.— Мені й так хороше.

— Гаразд.

Вони поминули Гольф-Жуан з його добрим бістро та невеличким відкритим баром і тепер їхали сосновим гаєм понад жовтим пляжем Жуан-ле-Пен. Потім, промчавши чорною асфальтованою дорогою через невеличкий півострів, вони в'їхали на околицю Антіба, де дорога пішла вздовж залізничної колії, поминули саме містечко, порт, прямокутну вежу давнього укріплення й знову виїхали на відкриту місцевість.

— Ніколи не вдається його роздивитись,— мовила Кетрін.— Я щоразу проскакую цей відтинок дороги надто швидко.

Вони зупинились і сіли підобідати з підвітряного боку старовинної кам'яної стіни, що належала до руїн якоїсь споруди, обіч прозорого струмка, що збігав з гір і перетинав цю дику низину, линучи до моря. Із міжгір'я потужно дув вітер. Вони розіслали на землі ковдру, сіли, горнучись одне до одного, під стіною і подивилися через ту пустку на пласке море, над яким шугав вітер.

— Мабуть, даремно ми сюди поїхали,— сказала Кетрін.— Сама не знаю, що я сподівалася тут побачити.

Вони встали й звели очі на пагорби, де на крутосхилах тулилися невеличкі селища, та на червонясто-сірі гори позаду. Вітер розшарпував їм волосся, і Кетрін показала на гірську дорогу, що нею одного разу їздила на верховини.

— Ми могли б податися кудись туди,— мовила вона.— Але там надто тісно й картинно. Не люблю я тих висячих селищ.

— Тут зовсім непогано,— сказав Девід.— Он який гарний струмок, та й стіни кращої не знайти.

— Ти кажеш це задля мене. Не треба.

— Маємо добрий захисток од вітру, і взагалі мені тут подобається. А до всієї тієї картинності повернемося спиною.

Вони їли фаршировані яйця, смажене курча, мариновані огірочки, відламували від довгастої свіжої хлібини великі шматки й мастили їх гірчицею, і пили легке рожеве вино.

— Тобі тепер справді хороше? — спитала Кетрін.

— Авжеж.

— І не було кепсько?

— Ні.

— Навіть коли я щось не те казала?

Девід випив вина й відповів:

— Ні. Я про це не думав.

Вона підвелась і стала проти вітру, так що светр обліпив їй груди, а волосся затріпотіло, тоді звернула вниз до Девіда своє засмагле, аж темно-коричневе обличчя і всміхнулася. Потім крутнулась у протилежний бік і подивилася на море, немовби прибите й поморщене вітром.

— Давай гайнемо до Канна, купимо там газети й почитаємо їх у кафе,— сказала вона.

— Це ти хочеш виставитися на люди.

— Чом би й ні? Ми ж оце вперше виїхали разом. А ти проти?

— Та ні, Відьмо. Чого б я мав бути проти?

— Коли ти не хочеш, то й я не хочу.

— Ти ж сказала, що хочеш.

— Я хочу того, чого хочеш ти. Більшої поступливості годі й бажати, чи не так?

— Ніхто не вимагає, щоб ти поступалася.

— Ой, може, годі вже? Усе було сьогодні добре, як я й хотіла. Навіщо ж його псувати?

— Гаразд, приберімо тут і їдьмо.

— Куди?

— Куди завгодно. В те кляте кафе.

У Канні вони купили газети, свіжий французький «Vogue», «Chasseur Français» та «Miroir des sports»[15], сіли за столик у затишку біля входу до кафе, попивали зі склянок, читали газети й знов були друзями. Девід. пив віскі «Хейг» з «Перр'є», Кетрін — арманьяк з «Перр'є».

На вулиці спинилася машина, з неї вийшли дві дівчини й, залишивши машину біля тротуару, рушили до кафе. Вони сіли за столик і замовили «Шамбері-Кассі» та fine à l'eau. Коньяк із содовою замовила та, що була вродливіша.

— Хто ці дві? — спитала Кетрін.— Ти не знаєш?

— Ніколи їх не бачив.

— А я бачила. Мабуть, вони живуть десь у цих краях. Я зустрічала їх у Ніцці.

— Одна вельми гожа,— зауважив Девід.— І ноги в неї гарні.