— Я все те добре зрозуміла, бо почуваю так само, як і ти.

Коли вони лежали разом, Маріта спитала:

— Ти не думаєш про неї, коли кохаєшся зі мною?

— Ні, дурнятко.

— І не хочеш, щоб я пестила тебе так, як вона? Бо я теж так умію.

— Нічого не кажи, просто відчувай.

— Умію навіть краще за неї.

— Помовч.

— Ти не думай, тобі не доведеться...

— Помовч.

— Але ти не повинен нічого...

— Ніхто нічого не повинен, але мусимо...

Вони лежали міцно обнявшись, потім послабили обійми, і Маріта сказала:

— Мені треба вийти, але я повернуся. А ти, будь ласка, поспи й за мене.

Вона поцілувала його, а коли повернулася, він уже спав. Спершу хотів був почекати її, але не дочекався й заснув. Дівчина лягла поруч і поцілувала його, та він не прокинувся, і тоді вона й собі простяглась і спробувала заснути. Одначе їй не спалося, і вона знов тихенько поцілувала його, а тоді почала ніжно пестити, дотикаючись до нього грудьми. А коли він заворушився вві сні, поклала голову йому на живіт і так само тихенько провадила свої пошуки й відкриття.

Повільно минали пообідні години довгого прохолодного дня, Девід і далі спав, а коли прокинувся, Маріти поруч уже не було, і він почув голоси жінок на терасі. Він одягся, відсунув засувку на дверях до своєї робочої кімнати і вже звідти вийшов надвір, на кам'яні плити. Та на терасі був тільки подавальник, що прибирав зі столу чайний посуд, а жінок Девід знайшов у барі.

Обидві сиділи біля стойки, де у відерці з льодом стриміла пляшка «Перр'є-Жуе», і були свіжі й гарненькі на вигляд.

— Ну просто тобі негадана зустріч із колишнім чоловіком,— мовила Кетрін.— Мимоволі почуваєш себе страшенно обтяженою досвідом.— Здавалося, ще ніколи не була вона така весела й така зваблива.— Мушу сказати, ця роль дуже тобі пасує.— І зміряла Девіда насмішкувато-оцінливим поглядом.

— То як він, по-твоєму? В порядку? — спитала Маріта. Тоді позирнула на Девіда й почервоніла.

— Атож, тобі є чого червоніти,— мовила Кетрін.— Глянь на неї, Девіде.

— Вигляд у неї чудовий,— сказав Девід.— І в тебе теж.

— На вигляд їй років шістнадцять,— зауважила Кетрін.— Вона сказала мені, що призналася відносно повісті.

— Я вважаю, ти мала спитати в мене дозволу,— мовив Девід.

— Знаю, що мала,— відказала Кетрін.— Але я почала читати її сама, а потім мені стало так цікаво, що я подумала: хай прочитає і Спадкоємиця.

— Я б не дозволив.

— Але май на увазі, Маріто,— сказала Кетрін,— коли він чогось не дозволяє, треба просто робити своє. Ті його заборони нічогісінько не важать.

— Не вірю,— мовила дівчина й усміхнулася до Девіда.

— Це тому, що він не довів свою повість до сьогодні. Коли доведе, ти сама побачиш.

— З повістю покінчено,— зауважив Девід.

— Так нечесно,— сказала Кетрін.— Це ж подарунок мені, такий був наш спільний план.

— Ти повинен дописати її, Девіде,— докинула Маріта.— І допишеш, правда ж?

— Вона хоче, щоб ти написав і про неї,— сказала Кетрін.— Буде куди краще, коли ти змалюєш ще й темноволосу дівчину.

Девід налив собі келих шампанського. Він побачив, як застережливо дивиться на нього Маріта, і мовив до Кетрін:

— Ось закінчу з оповіданнями, а тоді знов візьмуся до тих записів. А як ти провела день?

— Чудово. Ухвалювала рішення і плекала задуми.

— О боже,— зітхнув Девід.

— Задуми в мене не таємні,— сказала Кетрін.— Отож не зітхай так тяжко. Ти цілий день робив що хотів, і я була рада за тебе. Але я теж маю право на свої задуми.

— Які ще задуми? — спитав Девід. Голос його звучав дуже сухо.

— Передусім, ми маємо подбати про те, щоб випустити цю книжку. Я збираюся віддати рукопис на передрук — усе, що там є на сьогодні,— і замовити до нього ілюстрації. Поїду зустрінуся з художниками і все залаштую.

— День у тебе й справді був клопітний,— сказав Девід.— От тільки хіба тобі не відомо, що ніхто не передруковує рукописів, поки той, кому вони належать, не перегляне їх і не підготує до передруку?

— В цьому немає потреби, бо мені досить приблизного начерку, щоб показати художникам.

— Зрозуміло. А що, як я ще не хочу передруковувати рукопис?

— Ти що, не хочеш, щоб повість побачила світ? А я хочу. І хтось же має почати здійснювати це.

— То яких саме художників ти надумала сьогодні залучити?

— До кожної частини іншого. Марі Лоренсен, Паскена, Дерена, Дюфі, Пікассо.

— О господи, і Дерена!

— Ти тільки уяви собі, як Лоренсен намалює нас із Марітою в машині, коли ми перший раз зупинилися дорогою до Ніцци.

— Про це ж ніхто ще не написав.

— То напиши. Це напевне буде куди цікавіше й повчальніше, ніж про товписько обліплених мухами, заструпілих тубільців Центральної Африки, в краалі[31] чи як там його, і про твого п'яного батечка, що, спотикаючись і смердячи пивним перегаром, бродить навколо й не знає, котрі з тих малих страховиськ його діти.

— Ну, пішло-поїхало,— мовив Девід.

— Що ти сказав, Девіде? — спитала Маріта.

— Я сказав: дякую тобі за те, що склала мені компанію за обідом,— відповів їй Девід.

— А чого ж не дякуєш і за все інше? — втрутилася Кетрін.— Вона ж бо чимось так на тебе вплинула, що ти проспав, наче мертвий, до самого вечора. То подякуй їй хоч за це.

— Дякую, що поїхала зі мною поплавати,— мовив Девід до дівчини.

— А, то ви плавали? — спитала Кетрін.— Дуже рада за вас.

— Плавали, і досить далеко,— сказала Маріта.— Потім дуже ситно пообідали. А ти добре пообідала, Кетрін?

— Здається,— відказала Кетрін.— Я не пригадую.

— Де ти була? — лагідно спитала Маріта.

— У Сен-Рафаелі,— сказала Кетрін.— Пам'ятаю, що я там зупинялась, а от як обідала, не пригадую. Коли я їм сама, то ніколи цього не помічаю. Але я певна, що там-таки й пообідала. Знаю, що збиралась обідати.

— Назад їхати було приємно? — поцікавилась Маріта.— Пополудні стало так прохолодно й гарно.

— Не знаю,— відказала Кетрін.— Я не помітила. Думала про те, як підготувати й запустити книжку. Треба ж уже починати. Не знаю, чого це Девід уперся, тільки-но я взялася щось робити. Усе воно так ганебно тяглося, що мені раптом стало соромно за нас усіх.

— Бідолашна Кетрін,— мовила Маріта.— Але тепер, коли ти все так гарно розпланувала, тобі мало б полегшати на душі.

— А мені й полегшало,— сказала Кетрін.— Я була така рада, коли приїхала. Думала, що й ви зрадієте і що я теж зроблю якесь корисне діло, а тут Девід виставив мене мало не ідіоткою чи прокаженою. Це ж не моя вина, що я така розважлива й ділова.

— Я розумію, Відьмо,— озвався Девід.— Просто я не хочу, щоб уся моя робота пішла шкереберть.

— Та ти ж сам і пустив її шкереберть,— заперечила Кетрін.— Невже не бачиш? Кидаєшся то сюди, то туди, хапаєшся писати якісь оповідання, коли все, що тобі треба робити, це вести далі повість, яка так багато важить для нас усіх. Вона в тебе дуже добре йшла і саме наближалася до найцікавіших подій. Хтось же має тобі сказати, що за тими оповіданнями ти просто ховаєшся від свого обов'язку.

Маріта знов поглянула на Девіда, і він зрозумів, що вона хотіла йому сказати, й промовив:

— Мені треба піти дати собі лад. А поки я повернуся, ти розкажеш Маріті про всі ці речі.

— Ми маємо й інші теми для розмови,— відказала Кетрін.— Прошу пробачення, коли сказала щось не так про вас із Марітою. Насправді я страшенно за вас рада.

Думаючи про все почуте, Девід пішов до ванної і прийняв душ, а тоді перевдягся у свіжовипраний рибальський светр і довгі штани: увечері було вже холоднувато. Маріта сиділа в барі й переглядала «Vogue».

— Вона пішла поглянути, як там у тебе в кімнаті,— сказала Маріта.

— Як вона себе почуває?

— Звідки мені знати, Девіде? Вона тепер великий видавець. Із сексом покінчено. Він її більш не цікавить. Це дитячі забавки, каже вона. І дивується, як усе це могло для неї щось важити. Але не виключено, що їй трапиться ще якась жінка і знов почнеться те саме. Мова про це вже була.