— Боже милий, ніколи не думав, що все так обернеться.

— Не треба,— сказала Маріта.— Хоч як воно є, а я тебе кохаю, і завтра зранку тобі писати.

Увійшла Кетрін і промовила:

— Страх як приємно дивитися на вас разом, і я аж пишаюся. Так наче сама вас створила. Він був сьогодні на висоті, Маріто?

— За столом він був дуже милий,— відказала Маріта.— Прошу тебе, Кетрін, будь справедлива.

— Я знаю, коханець із нього непоганий,— провадила Кетрін.— Та й у всьому іншому він мастак. І робити мартіні, і плавати, і на лижах кататись, і, можливо, літати. Правда, в літаку я його ніколи не бачила. Але всі кажуть, що й льотчик він був чудовий. Мабуть, це щось на зразок акробата в цирку і таке ж нудне. Я не розпитувала.

— Ти зробила нам велику ласку, Кетрін, давши провести день разом,— сказала Маріта.

— Можете провести разом і решту свого життя,— відказала Кетрін.— Якщо не набриднете одне одному. Мені жодне з вас надалі не потрібне.

Девід дивився на її відображення у великому дзеркалі: вона була гарна, спокійна і цілком нормальна на вигляд. Помітив він і те, як сумно дивилася на неї Маріта.

— А проте бачити вас мені приємно і чути ваші голоси, коли ви зволите розтулити рота.

— Як життя? — мовив Девід.

— О, дуже вдала спроба,— підхопила Кетрін.— Дякую, добре.

— Маєш якісь нові задуми? — спитав Девід, почуваю себе так, наче гукає до когось на борту корабля.

— Тільки ті, про які я тобі казала,— відповіла Кетрін.— Гадаю, мені цілком вистачить з ними клопоту.

— А що то за балачки про іншу жінку?

Він відчув, як Маріта копнула його під стойкою, і наступив їй на ногу, даючи знати, що зрозумів.

— То не балачки,— відповіла Кетрін.— Я хочу спробувати ще раз і побачити, чи не помилилася. А чом би й ні?

— Усім нам властиво помилятися,— промовив Девід, і Маріта знов копнула його.

— Я хочу впевнитися,— не вгавала Кетрін.— Тепер я маю деякий досвід і можу судити. А за свою темноволосу красуню ти не тривожся. Це не мій тип. Вона до пари тобі. Саме такі тобі подобаються.

— Просто в мені більше жіночності, ніж у тобі, Кетрін.

— Ну то давай, покажи Девідові, яка з тебе жінка. Він це діло любить.

— Він знає, яка я жінка.

— Пречудово,— сказала Кетрін.— Я рада, що ви нарешті розв'язали язики. Віддаю перевагу щирій розмові.

— А з тебе жінка взагалі ніяка,— докинула Маріта.

— Я знаю,— відказала Кетрін.— І не раз намагалася пояснити це Девідові. Хіба не так, Девіде?

Девід поглянув на неї і нічого не відповів.

— Хіба не так?

— Так,— мовив він.

— Ще й як намагалась, а в Мадріді аж із шкури пнулась, щоб бути жінкою,— провадила Кетрін,— але все це тільки знівечило мені душу. І тепер я геть розбита. Єдине, чого я хочу,— це щоб ви з Девідом були щасливі. А все інше я просто вигадую.

— Я розумію,— сказала Маріта,— і пробую пояснити це йому.

— Знаю. Але ти не зобов'язана співчувати мені. Не треба цього. Ніхто мені не співчуватиме, та й ти, мабуть, тільки вдаєш. Так чи так, а кажу тобі: не треба. Я хочу, щоб ти була щаслива і зробила щасливим його. Ти можеш, а я не можу і розумію це.

— Ти найкраща дівчина в світі,— мовила Маріта.

— Де там. Я була пропаща від самого початку.

— Ні. Це я була дурна й лиха.

— Ти не дурна. Все, що ти казала, було правдою. Та облишмо розмови й будьмо подругами. Зможемо?

— А зможемо? — спитала Маріта.

— Я хочу,— відповіла Кетрін.— І не треба робити з цього трагедії. А ти, Девіде, знайди, будь ласка, час подумати про книжку. Ти ж знаєш, я хочу тільки одного: щоб тобі якнайкраще писалося. З цього ми й починали. А тепер я вийшла з гри.

— Ти просто втомилася,— сказав Девід.— Здається мені, ти сьогодні й не обідала.

— Мабуть, таки ні,— відказала Кетрін.— А може, і обідала. Та чи не забути нам про все те й не лишитися просто друзями?

«Отже, вони тепер подруги, хоч би що воно там означало»,— подумав Девід, а тоді спробував викинути з голови всі думки й далі говорив і слухав, наче в тумані, яким заволокло навколишню дійсність. Він щойно чув, що вони казали одна про одну, і розумів, що кожна напевне знає думки другої і все, що кожна з них казала йому, Девідові. З цього погляду вони й справді були подруги, що розуміли одна одну і в глибокій незгоді, довіряли одна одній у цілковитій взаємній недовірі й тішилися товариством одна одної. А він і собі тішився їхнім товариством, але на сьогодні з нього було досить.

Завтра він має повернутися до своєї власної країни, тієї, до якої Кетрін ревнувала його, а Маріта ставилася з любов'ю і повагою. Там, у своєму оповіданні, він почував себе щасливим, хоча й знав, що все те надто добре, щоб довго тривати, а оце тепер знову був далеко від любої йому сторони, в задушливій порожнечі божевілля, що сьогодні несподівано обернулося новим боком — надмірною діловитістю. Усе воно вже добряче йому набридло, як набридли й Марітині загравання до своєї ворогині. Йому, Девідові, Кетрін ворогом не була, хіба що в хвилини отих безплідних і марних любосних пошуків, коли намагалась перевтілитися в нього й таким чином ставала ворогом сама собі, їй так потрібен ворог, що вона мусить повсякчас мати його коло себе, а ближчої і зручнішої для нападу людини, ніж вона сама, годі й шукати: хто ж бо краще знає всі сильні й слабкі місця й усі прогалини в нашій обороні. Отож вона спритно обходить мене з флангу, коли раптом виявляє, що це ж її власний фланг, і тоді починається останній запеклий бій, завжди серед хмари пороху, тільки той порох летить з нас самих.

Після вечері Кетрін захотіла пограти з Марітою в трик-трак. Вони завжди грали дуже серйозно, на гроші. Вибравши хвилину, коли Кетрін пішла принести дошку для гри, Маріта сказала Девідові:

— Ти, будь ласка, сьогодні вночі до мене не приходь.

— Гаразд.

— Ти розумієш чому?

— Давай обійдемося без цього слова,— сказав Девід. У передчутті наступної роботи до нього поверталася звична відчуженість.

— Ти сердишся?

— Так,— відказав він.

— На мене?

— Ні.

— Не можна сердитися на людину, що захворіла.

— Ти недовго живеш на світі,— сказав Девід.— Якраз на хворих завжди й сердяться. Ось захворій колись сама, то дізнаєшся.

— Краще б ти все-таки не сердився.

— Краще б я ніколи жодної з вас не бачив.

— Ну не треба, Девіде, прошу тебе.

— Ти ж знаєш, що це не насправді. Просто я так настроююся на роботу.

Він пішов до спальні, поставив нічника зі свого боку ліжка і, зручно вмостившись, узявся читати одну з книжок В. Г. Хадсона. То була «Природа пагорбів і долин», і він обрав її саме тому, що назва не обіцяла нічого цікавого. Він мав достатній життєвий досвід і розумів, що наближається час, коли йому знадобляться всі книжки, отож найкращі приберігав на потім. Але й ця книжка, попри свою назву, його не знуджувала. Він залюбки читав, геть виключившись із свого життя і помандрувавши з Хадсоном та його братом верхи на конях між високі, аж по груди, будяки, з яких спадав додолу посріблений місячним світлом білий пух, доки поступово стукіт костей та притишені жіночі голоси знову стали реальними, так що коли через деякий час він пішов налити собі віскі з «Перр'є» і побачив жінок за грою, вони здались йому нормальними людьми, зайнятими чимось звичайним, а не фігурами в якійсь фантастичній грі, куди його самого втягнуто проти волі.

Він повернувся до спальні й знов узявся читати, помалу потягуючи віскі з «Перр'є», а потім роздягся, вимкнув світло і вже майже заснув, коли почув, як до кімнати зайшла Кетрін. Девідові здалося, що вона пробула у ванній хтозна-скільки часу, а коли нарешті лягла в ліжко, він завмер, рівно дихаючи й сподіваючись, що так і справді засне.

— Ти не спиш, Девіде? — спитала Кетрін.

— Та начебто ні.

— Ну спи, спи,— сказала вона.— Дякую, що ти тут ночуєш.

— Я завжди тут ночую.

— А можеш і не ночувати.

— Ні.