— Ти не проти, якщо я знов задля потіхи обернуся на хлопця? Шкоди від того не буде.

— Мені більш до вподоби; коли ти така, яка є оце тепер.

— А мене наче щось під'юджує. Та, мабуть, в Іспанії цього робити не варто. Тут така сувора моральність.

— Залишмося самі собою.

— Чому в тебе змінюється голос, коли ти це кажеш? А може, мені все-таки обернутися?

— Ні. Не тепер.

— Дякую за «не тепер». А хочеш, я спершу побуду дівчиною, а потім навпаки?

— Ти дівчина. Дівчина. Моя люба дівчина Кетрін.

— Атож, я твоя дівчина, і я кохаю тебе, кохаю тебе, кохаю...

— Не треба говорити.

— Ні, я хочу. Я твоя дівчина Кетрін, і я кохаю тебе, я кохаю тебе, завжди, завжди, завжди...

— Ні до чого отак повторювати. Я знаю.

— А мені так подобається, і я повторюватиму, і я весь час була хорошою дівчинкою, слухняною дівчинкою, і знов буду нею. Обіцяю, що буду.

— Тільки не треба цього казати.

— Ні, треба. Я казала й кажу це, і ти сам це казав. І тепер скажи, прошу тебе. Ну будь ласка...

Вони довго лежали мовчки, потім вона промовила:

— Я тебе так кохаю, і ти такий хороший чоловіченько.

— Ти моя радість.

— Я була така, як ти хотів?

— А ти як гадаєш?

— Сподіваюся, що була.

— Була, була.

— Я ж тобі щиро обіцяла, і я дотримуватиму своєї обіцянки. А тепер можна, я трохи побуду хлопцем?

— Навіщо?

— Ну хоч трішечки.

— Навіщо?

— Я мала втіху, і не те щоб мені тепер цього бракувало, а просто хотілося б знов побути отак уночі в ліжку, якщо це тобі не шкодить. Можна? Якщо тобі не шкодить...

— Чого б то в біса воно мені шкодило?

— То можна?

— Ти справді так хочеш цього?

Він не сказав «не можеш обійтися без цього», але вона відповіла:

— Я можу обійтися, але прошу тебе, якщо ти не проти. Ну можна?

— Гаразд.— Він поцілував її і пригорнув до себе.

— Ніхто ж, крім нас, не знає, коли я яка. А хлопцем я буду тільки вночі й не бентежитиму тебе. Не турбуйся про це, прошу тебе.

— Гаразд, хлопче.

— Я сказала неправду, що можу обійтися. Сьогодні воно якось раптом наринуло.

Він заплющив очі й лежав, ні про що не думаючи, а вона цілувала його і вже робила своє, і він виразно відчував, як його охоплює розпач...

Потім вона довго лежала тихо, і Девід уже подумав був, що вона заснула. Аж раптом вона повільно відсунулась, трохи звелася на лікті й промовила:

— Я придумала собі на завтра чудовий сюрприз. Зранку піду в Прадо й погляну на всі картини хлоп'ячими очима.

— Без мене,— сказав Девід.

Уранці він встав, коли Кетрін ще спала, і вийшов з готелю на свіже ясне вранішнє нагірне повітря. Тоді рушив угору вулицею, що вела схилом пагорба до площі Санта-Ана, й поснідав у кафе, читаючи місцеві газети. Кетрін хотіла потрапити в Прадо на десяту годину, до відкриття, і він, ідучи з готелю, накрутив будильник, щоб збудив її о дев'ятій. Потім, простуючи вгору вулицею, він пригадав, як вона спить, відсунувши подушку й поклавши скуйовджену, гарну, мов зі старовинної монети, голову просто на біле простирадло, і як вимальовуються під легким укривалом вигини її тіла. Все було гаразд у перший місяць подорожі, думав він, чи близько того. А ця переміна, від Гро-дю-Руа до Андая, триває вже два місяці. Ні, менше, бо вона замислила це в Німі. Два місяці ще не минуло. Ми одружені три з половиною місяці, і я начебто завжди вдовольняв її, але в цій ситуації навряд чи можна чимось зарадити. Цілком досить терпіти її. Цього разу різниця була тільки в тому, що вона попрохала, подумав Девід. Атож, попрохала.

Прочитавши газети й заплативши за сніданок, він вийшов на спеку, що знов повернулася на плоскогір'я, коли змінився вітер, і подавсь до прохолодного, просякнутого сумовитим духом офіційної чемності банку, де отримав пошту, яка надійшла з Парижа. Йому довелося довгенько чекати, поки в різних віконцях, з багатьма формальнощами провадили виплату грошей за чеком, якого переслав сюди, на мадрідське відділення, його паризький банк, і він тим часом розпечатав і прочитав листи.

Нарешті, з важкою пачкою банкнот у застебнутій на ґудзик внутрішній кишені, він знову вийшов на гаряче осоння й спинився біля кіоска купити англійські й американські газети, що їх привозили ранковим Південним експресом. Прихопивши кілька тижневиків, присвячених бою биків, щоб загорнути куплені англомовні газети, він рушив вулицею Сан-Херонімо, а тоді поринув у приязну й свіжу ранкову сутінь «Італійського буфету». Там було ще безлюдно, і раптом він пригадав, що не призначив побачення Кетрін.

— Що будете пити? — запитав буфетник.

— Пиво,— сказав Девід.

— Тут пива не п'ють.

— У вас немає пива?

— Є. Але тут пива не п'ють.

— К бісу ваш заклад,— сказав Девід, згорнув свої газети і подався через вулицю й трохи назад, а там завернув на Калле-Вітторіа до пивного бару «Альварес». Сів за столик під тентом при вході й випив великий кухоль холодного, націдженого з барила пива.

«Мабуть, той буфетник просто хотів побалакати,— подумав він,— і сказав щиру правду. В цій країні пива не п'ють. Я надто буквально його зрозумів. Він і не думав мене образити. А я облаяв його, і він не мав чим мені відповісти. Паскудно вийшло...»

Він випив ще кухоль пива й підкликав офіціанта, щоб розплатитися.

— Y la Señora?[9] — спитав той.

— У музеї Прадо. Оце йду зустріти її.

— Ну, тоді до побачення,— сказав офіціант.

До готелю Девід спустився навпростець схилом пагорба. Ключ від їхнього номера висів на дошці за конторкою портьє, отож він піднявся ліфтом на свій поверх, залишив газети з листами на столі в кімнаті й замкнув у валізу більшу частину грошей. У номері було вже прибрано, жалюзі спущено, щоб не пекло сонце, і в кімнаті стояв присмерк. Девід умився, а тоді перебрав пошту і, відклавши чотири листи, сховав їх у кишеню штанів. Ідучи до готельного бару, він узяв із собою паризькі випуски «Нью-Йорк геральд», «Чікаго трібюн» та «Лондон дейлі мейл» і, спинившись біля конторки залишити ключ, попросив портьє сказати мадам, коли вона повернеться, що він у барі.

Він сів на високий табурет біля стойки, замовив марісменьйо і взявся читати листи, жуючи присмачені часником маслини з блюдечка, яке поставив перед ним бармен разом із склянкою. В одному з листів було дві вирізки з рецензіями на його роман, уміщеними в щомісячних журналах, і Девід прочитав їх з таким відчуттям, наче там ішлося зовсім не про нього й не про те, що він написав.

Потім він сховав вирізки назад у конверт. Рецензії були розумні й доброзичливі, але ні про що йому не говорили. З таким самим почуттям відчуження прочитав він і листа від видавця. Книжка розходиться добре, і вони гадають, що попит на неї збережеться й восени, хоч загалом такі речі ніхто не може завбачити наперед. Поки що вона здобула надзвичайно сприятливу оцінку критики, і це, звичайно, відкриває широку дорогу його наступній книжці. Дуже добре, що це вже не перший, а другий його роман. На превеликий жаль, надто часто перші романи американських письменників залишаються єдиними добрими романами. Але його друга книжка, провадив видавець, цілком виправдала всі надії, що їх покладали на нього після виходу першої. У Нью-Йорку цього року випало незвичайно холодне й мокре літо... О боже! — подумав Девід. Чорти його бери, що там у Нью-Йорку, разом з отим тонкогубим негідником Куліджем[10], що, не знімаючи твердого стоячого комірця, вудить форель у рибному розпліднику в Скелястих горах, які ми загарбали в індіанців сіу й шайєнів, і з її просмерділими підпільним джином письменниками, чиї інтереси зводяться до того, чи вміє їхня крихітка витинати чарльстон. І чорти їх бери, всі ті надії, які цілком виправдав він сам. Які надії, чиї? «Дайєла», «Букмена», «Нью ріпаблік»? Їх, бачте, покладали на нього! Покладіть на мене надії, і я їх виправдаю... Яке лайно!..