— Привіт, юначе,— почув він чийсь голос.— Чого це ви так обурено блимаєте очима?

— А-а, полковнику, привіт,— відказав Девід і раптом відчув радість.— Що це в біса ви тут робите?

Полковник, що мав глибоко посаджені темно-голубі очі, рудувату чуприну й смагляве обличчя, немовби витесане з кременю знесиленим скульптором, що зламав на ньому свого різця, взяв зі столика Девідову склянку й покуштував марісменьйо.

— Подайте мені отуди на столик пляшку того самого, що п'є цей хлопчина,— сказав він барменові.— Тільки холодну. На лід ставити не треба. Несіть зараз же.

— Слухаюсь, сер,— озвався бармен.— Гаразд, сер.

— Ходімо,— мовив полковник до Девіда й повів його до столика в кутку приміщення.— Вигляд у вас дуже добрий.

— У вас також.

Полковник Джон Бойл був у синьому костюмі з цупкої, але видимо непаркої тканини та блакитній сорочці з чорною краваткою.

— У мене завжди добрий,— сказав він.— Робота потрібна?

— Ні,— відказав Девід.

— Отак зразу. Не питаєте навіть, що за робота.— Голос полковника звучав так, наче він відхаркував слова із запорошеної горлянки.

Принесли вино, і бармен налив дві склянки й поставив на столик блюдечка з маслинами та з горіхами.

— А анчоусів нема? — запитав полковник.— Що це мені за пивничка?

Бармен усміхнувся й пішов по анчоуси.

— Чудове вино,— похвалив полковник.— Першокласне. Я завжди сподівався, що ваш смак поліпшиться. Ну, а чому вам не потрібна робота? Ви тільки-но видали книжку.

— В мене медовий місяць.

— Безглуздий вислів,— сказав полковник.— Він мені завжди не подобався. Щось таке в ньому липке. Чом не сказати просто: «щойно одружився»? Різниці ніякої. Але так чи так, а ви мені не помічник.

— А що за робота?

— Не варто зараз про це балакати. То з ким ви одружились? Я її знаю?

— З Кетрін Хілл.

— Знав її батька. Дуже дивний був суб'єкт. Розбився в машині. Разом із дружиною.

— Я їх ніколи не знав.

— Не знали?

— Ні.

— Дивно. Але цілком зрозуміло. Як тесть він для вас не велика втрата. Мати, кажуть, була дуже самотня. Дурний спосіб заподіяти собі смерть, як на дорослих людей. Де ви познайомилися з цією дівчиною?

— У Парижі.

— Вона має дурнуватого дядечка, що там живе. Сущий нікчема. Ви його знаєте?

— Бачив на іподромах.

— У Лоншані й Отейлі. Як же уникли знайомства?

— Я одружувався не з її родичами.

— Та звісно, що ні. Але завжди одружуєшся і з ними. Живими чи мертвими.

— Ну, не з дядьками ж і тітками.

— Так чи так, а дай вам боже. А знаєте, мені сподобалася ваша книжка. Вона має успіх?

— І досить значний.

— Вона дійняла мене до живого,— сказав полковник.— Ви облудний сучий син.

— Ви також, Джоне.

— Сподіваюся,— сказав полковник.

Девід побачив у дверях Кетрін і підвівся. Вона підійшла до них, і Девід сказав:

— Познайомся, це полковник Бойл.

— Вітаю вас, люба.

Кетрін поглянула на нього, всміхнулась і підсіла до столика. Девід дивився на неї, і йому здавалося, що вона стримує подих.

— Стомилася? — запитав він.

— Та начебто.

— Випийте скляночку цього вина.

— А нічого, як я вип'ю абсенту?

— Ну звісно,— сказав Девід.— І я з тобою за компанію.

— Мені не треба,— мовив полковник до бармена.— Ця пляшка уже втратила свіжість. Поставте її на холод, а мені принесіть склянку з іншої.— Тоді звернувся до Кетрін: — Вам смакує справжній «Перно»?

— Так,— відказала вона.— Я сором'язлива на людях, а він додає мені сміливості.

— Чудовий напій,— сказав полковник.— Я б і сам до вас пристав, але маю по обіді роботу.

— Даруй, що я не призначив тобі побачення,— мовив Девід.

— Це дуже мило.

— Я заходив у банк по пошту. Там тобі купа листів. Я залишив їх у готелі.

— То байдуже,— сказала вона.

— Я бачив вас у Прадо перед картинами Ель-Греко,— промовив полковник.

— І я вас бачила,— відказала Кетрін.— Ви завжди дивитесь на картини так, наче вони ваша власність і ви міркуєте, як їх краще перевісити?

— Мабуть, так,— сказав полковник.— А ви завжди роздивляєтесь їх з виглядом юного вождя войовничого племені, що дав тягу від своїх наставників і витріщається на мармурову «Леду з лебедем»?

Кетрін почервоніла під засмагою і поглянула на Девіда, а тоді на полковника.

— Ви мені подобаєтесь,— мовила вона.— Скажіть мені ще щось.

— Ви мені теж подобаєтесь,— сказав він.— І я заздрю Девідові. Вам більш ніхто, крім нього, не потрібен?

— А ви не знаєте?

— Я бачу те, що бачать мої очі,— відказав полковник.— А тепер випийте ще ковток своєї полинової сироватки істини.

— Тепер вона мені не потрібна.

— Ви вже не соромитесь? Усе одно випийте. Вам це на користь. Ви найтемніша біла дівчина, яку я будь-коли бачив. Щоправда, ваш батько теж був дуже темний.

— Мабуть, я успадкувала його шкіру. Мати була дуже білява.

— Я її не знав.

— А батька знали добре?

— Доволі добре.

— Який він був?

— Він був чоловік дуже важкої вдачі, а загалом чарівний. Ви й справді сором'язлива?

— Щира правда. Спитайте в Девіда.

— Ви на диво швидко здолали свою сором'язливість.

— Це ви її порішили. То який був мій батько?

— Він був найсором'язливіший з усіх, кого я знав, і міг зачарувати кого завгодно.

— Він також уживав «Перно»?

— Він уживав усе.

— Я нагадую вам його?

— Анітрохи.

— Це добре. А Девід?

— Нічого спільного.

— Це ще краще. А як ви дізналися, що я була в Прадо хлопцем?

— А чого б вам ним не бути?

— Я тільки вчора ввечері почала. Майже місяць я була дівчиною. Спитайте в Девіда.

— Не треба відсилати мене із запитаннями до Девіда. Хто ви тепер, у цю мить?

— Хлопець, якщо ви не проти.

— Аж ніяк не проти. Але ви тепер не хлопець.

— Я саме хотіла про це сказати,— мовила Кетрін.— Тепер, коли я відкрилася, мені вже ні до чого ним бути. Але в Прадо було чудово. Ось чому я хотіла розповісти про це Девідові.

— Ви ще матимете силу часу, щоб розповісти про це Девідові.

— Атож,— погодилась вона.— Час ми маємо.

— Скажіть мені краще, де ви так засмагли,— мовив полковник.— Ви знаєте, яка ви темношкіра?

— Почали з Гро-дю-Руа, а потім були на Ла-Напулі. Там є така бухточка, куди веде стежка серед сосон. З дороги її не видно.

— А скільки часу пішло на те, щоб отак засмагнути?

— Близько трьох місяців.

— І що ви робитимете тепер із своєю засмагою?

— Носитиму її,— відказала Кетрін.— Вона дуже пасує до ліжка.

— Мабуть, вам шкода марнувати її на місто.

— У Прадо я її не марнувала. Та насправді я й не ношу її. Вона — моє єство. Я справді така темна. Сонце тільки проявляє мій колір. Я хотіла б бути ще темніша.

— То, певно, й будете,— сказав полковник.— А ще чогось такого ви чекаєте від життя?

— Ще — кожного дня,— відповіла Кетрін.— Просто чекаю кожного нового дня.

— А сьогодні випав добрий день?

— Так. Ви ж самі знаєте. В ньому були ви.

— Ви з Девідом не відмовитесь пообідати зі мною?

— Гаразд,— сказала Кетрін.— Тільки я сходжу нагору перевдягнуся. Ви почекаєте мене?

— Ти не хочеш допити свій абсент? — спитав Девід.

— То байдуже,— мовила вона.— Не турбуйся за мене. Я не буду сором'язлива.

Вона пішла до дверей, і обидва чоловіки дивились їй услід.

— Я був з нею не надто запросто? — спитав полковник.— Гадаю, що ні. Вона дуже мила дівчина.

— Сподіваюся, я їй добра пара.

— Та звісно. Як вам ведеться?

— Начебто гаразд.

— Ви щасливі?

— Дуже.

— Не забувайте: все йде добре, поки не поверне на зле. Ви знатимете, коли воно поверне.

— Ви так думаєте?

— Я цілком певен цього. А якщо не знатимете, той поворот не матиме значення. Тоді нічого не матиме значення.