— Не змогла,— мовила Кетрін і похитала головою.

— Тоді все гаразд,— заспокоїв її Девід.— Не плач. Усе гаразд.

— Я ніколи не плачу,— відказала вона.— А зараз не можу нічого з собою вдіяти.

— Я розумію, і ти дуже гарненька, коли плачеш.

— Ні. Не кажи такого. Але ж я ніколи раніше не плакала, правда?

— Ніколи.

— А ти будеш дуже проти, якщо ми залишимось тут ще на два дні й походимо на пляж? Покупатися нам тут не вдалося, отож безглуздо гаяти час, не купаючись. Куди ми звідси їдемо?.. А, ми ж іще не вирішили. Та, може, вирішимо сьогодні ввечері чи завтра зранку. Що б ти запропонував?

— Думаю, скрізь буде добре,— відказав Девід.

— Ну от, мабуть, туди й подамося.

— Світ великий.

— Зате нам так хороше вдвох, і я гарненько спакую речі.

— Та що там пакувати: поскладати туалетне приладдя и застебнути дві сумки.

— Як захочеш, то завтра вранці й поїдемо. Справді, я не хочу нічого тобі накидати чи якось дратувати тебе.

У двері постукав офіціант.

— Мадам, «Перр'є-Жуе» більш немає, то я приніс «Лансон». __

Кетрін уже не плакала, а Девідова рука все лежала на її руках, і він сказав:

— Я знаю.

Ранок вони провели в музеї Прадо, а тепер сиділи в харчівні — старовинній мурованій будівлі з товстелезними стінами, де завжди панувала прохолода. Під стінами стояли барильця з вином. Столи також були старовинні, важкі, стільці пошарпані. Світло до приміщення проходило лише в двері. Подавальник приніс їм по склянці мансанільї з долини Марісмас поблизу Кадіса, нарізану тонкими скибочками jamón serrano — тверду копчену шинку з відгодованих жолудями свиней, яскраво-червоний, гостро наперчений і присмачений спеціями salchichón[6], темну й аж пекучу домашню ковбасу з містечка Віч, анчоуси та маслини в часничному соусі. Вони з'їли все те і випили ще по склянці легкої, з горіховим присмаком мансанільї.

На столі, напохваті в Кетрін, лежав самовчитель іспанської мови в зеленій оправі, а перед Девідом — пачка ранкових газет. День був гарячий, але стіни старої харчівні зберігали прохолоду. Подавальник запитав:

— Хочете гаспачо?

То був старий чоловік, і він саме підійшов знову наповнити їхні склянки.

— Ви думаєте, сеньйориті сподобається?

— То випробуйте її,— серйозно відказав подавальник, так наче йшлося про лошицю.

Він приніс велику миску, де в щедро притрушеній меленим перцем рідині, що мала присмак олії та оцту, плавали грудочки льоду й дрібно покришені огірки, помідори, хліб з часником, зелений і червоний перець.

— Такий собі суп-салат,— сказала Кетрін.— Яка смакота!

— Es gaspacho[7],— докинув подавальник.

Тепер вони пили вальдепеньяс із великого глечика, і вино лягало на вже закладені підвалини марісмаської мансанільї, лише на деякий час розріджені гострим гаспачо, і тепер упевнено вмуровувало його в будову. Будова виходила солідна.

— Що це за вино? — спитала Кетрін.

— Африканське вино,— відказав Девід.

— Завжди кажуть, ніби Африка починається на Піренеях,— мовила вона.— Пригадую, як я була вражена, коли вперше це почула.

— То всього лише розхожа фраза,— сказав Девід.— Насправді все куди складніше. Ти пий, пий.

— А як же тоді я можу судити, де починається Африка, коли сама там не була? Люди багато чого наговорять.

— Звісно, що можеш.

— Країна басків, де ми були, зовсім не схожа на Африку, ні на те, що я будь-коли чула про Африку.

— І Астурія, і Галісія не схожі, та коли вирушити від узбережжя в глиб країни, досить скоро стають наче Африка.

— А чому ніхто не малював цієї країни? — спитала Кетрін.— Тут же скрізь на задньому плані такі гарні гори.

— Сієрра, гірські кряжі,— сказав Девід.— Ніхто не купив би картин з краєвидами Кастілії, які ти бачила. Тим-то серед іспанців ніколи не було художників-пейзажистів. Художники малювали те, що їм замовлялося.

— Крім «Краєвиду Толедо» Ель-Греко,— зауважила вона.— Страх як прикро, що ця дивовижна країна не змальована видатними художниками.

— Що їстимеш після гаспачо? — запитав Девід, бо до них підійшов сам власник харчівні, кремезний чолов'яга середніх літ, з квадратним обличчям.— Він вважає, що нам треба з'їсти щось м'ясне.

— Hay solomillo muy bueno[8],— переконливо сказав хазяїн.

— Ой ні,— мовила Кетрін.— Тільки якийсь салат.

— Ну гаразд, то хоч пийте вино,— сказав хазяїн і знов наповнив їхній глечик із барильця за прилавком.

— Не треба б мені пити,— сказала Кетрін.— Я й так надто розбалакалась, ти вже пробач. Та ще й, мабуть, плету дурниці. Як завжди.

— Ти говориш дуже цікаво й страшенно доладно, як на такий спекотний день. Це вино робить тебе балакучою?

— Але це не така балакучість, як після абсенту,— відповіла вона.— В ній не вчувається небезпеки. Я ж почала жити новим життям, і тепер багато читаю, роздивляюся навколо, намагаюсь менше думати про себе, і отак триматиму й далі, тільки не слід нам о цій порі року жити в місті. Може, поїдемо вже звідси? На кожному кроці я бачу тут дива, що їх так і хочеться намалювати, а малювати я не вмію і ніколи не вміла. Але ж я знаю і чимало дивовижних речей, про які варто б написати, а сама не годна написати й листа, щоб там не було дурниць. Поки не опинилася в цій країні, мені зроду не хотілось бути ні художницею, ні письменницею. А тепер я весь час неначе голодна, і нічим цього голоду не вситити.

— Країна ось вона, тут. І нічого не треба з нею робити. Вона завжди тут. І музей Прадо тут,— мовив Девід.

— Ніщо не існує, поки не перепустиш його крізь себе,— заперечила вона.— А я не хочу, щоб мої враження вмерли разом зі мною.

— Тобі належить кожна миля з тих, що ми проїхали. Вся ця жовтава країна, і її білі пагорби, і довгі ряди тополь при дорозі. Ти ж знаєш, що ти бачила й що відчувала, і все воно твоє. Хіба не твої і Гро-дю-Руа, і Ег-Морт, і весь Камарг, що його ми виїздили вздовж і впоперек на велосипедах? Це ж однаково залишиться в тобі.

— А що буде, коли я помру?

— То будеш мертва.

— Мені ненависна сама думка про смерть.

— То жени її від себе, поки живеш. Дивись на все навколо, слухай, відчувай.

— А що, як я всього не запам'ятаю?

Девід сказав про смерть так, наче вона нічого не важила. Кетрін пила вино й дивилася на грубезні кам'яні стіни, в яких високо вгорі зяяли тільки маленькі заґратовані віконця, що виходили на вузьку вуличку, куди не сягало сонячне світло. Зате за дверима відкривалась аркада й залиті ясним сонцем вичовгані кам'яні плити старовинної площі.

— Коли починаєш перейматися навколишнім життям,— промовила Кетрін,— тебе скрізь чигає небезпека. Може, мені краще б повернутись у наш світ, твій і мій, що його я собі створила, цебто ми створили. Мені так чудово жилося в тому світі. Це було лише місяць тому. Гадаю, мені знову житиметься в ньому так само.

Принесли салат, і його зелень заясніла на темному столі, а на площі за аркадою сяяло сонце.

— Тобі відлягло від серця? — спитав Девід.

— Так,— відказала вона.— Я знов забагато думала про себе, так що стала нестерпною, наче я художниця і водночас — картина власного пензля. Це жахливо. Тепер уже зі мною все гаразд, і, сподіваюся, так буде й надалі.

Пройшла злива, і спека стухла. Вони лежали в прохолодному присмерку затіненої сонцезахисними жалюзі великої кімнати в «Паласі», а перед тим скупалися разом у довгій і глибокій ванні, тоді розкрутили кран до відпору й підставили тіла під потужний струмінь води, що хлюпотіла й переливалася через них і, вируючи, ринула в отвір на дні ванни. Потім обтерли одне одного величезними рушниками й подалися до ліжка. І тепер спочивали, овіювані свіжим вітерцем, що долинав крізь щілини між планочками жалюзі. Кетрін лежала, звівшись на лікті й підперши руками голову.