— Мені не хочеться,— заперечила Маріта.

— Хочеться, хочеться,— не вгавала мадам.— Допивайте це і беріть ще пляшку до себе в кімнату. Я цього чоловіка знаю. Добре вино йому тільки на користь.

— Я не хочу перепивати, cherie[38],— сказав їй Девід,— Бо завтра нас чекає недобрий день, то не треба, щоб і мені було недобре.

— А вам і не буде. Я ж вас знаю. Тільки поїжте як слід, зробіть мені приємність.

Потім мадам вибачилась і сказала, що має залишити їх самих десь на чверть годинки. За цей час Девід доїв свій шматок курчати й салат, а коли мадам повернулася, вони випили втрьох ще по келиху вина, після чого Девід і Маріта побажали на добраніч господині, яка тепер стала чомусь дуже стримана, квапливо вийшли на терасу й озирнули нічну околицю. Девід ніс у відерці з льодом відкорковану пляшку вина. Він поставив відерце на кам'яну плиту, обняв Маріту й поцілував. Вони постояли, міцно пригорнувшись одне до одного й не озиваючись і словом, а тоді Девід підняв відерце з пляшкою, і обоє рушили до Марітиної кімнати.

Її ліжко було заслане для двох, і, поставивши відерце на підлогу, Девід мовив:

— Мадам.

— Еге ж,— підтвердила Маріта.— Вона.

Вони лежали поряд, а за вікном була ясна прохолодна ніч, і з моря віяв легкий вітрець.

— Я кохаю тебе, Девіде,— озвалася Маріта.— Тепер це вже напевне.

«Напевне,— подумав Девід.— Де ж пак, напевне. Немає нічого певного».

— Увесь цей час,— провадила вона,— поки я не могла бути з тобою цілу ніч, я все думала, що тобі навряд чи до вподоби така дружина, яка не хоче засинати.

— А ти яка дружина?

— Сам побачиш. Зараз — щаслива.

Потім йому здавалося, що він довго не може заснути, та насправді заснув він швидко, а прокинувшись на світанку, побачив поруч у ліжку Маріту й відчув себе щасливим, аж поки йому пригадалося те, що сталось напередодні. Він намагався не збудити Маріту, та коли вона заворушилась, поцілував її, а тоді вже встав з ліжка. Вона усміхнулась і сказала:

— Доброго ранку, Девіде.

— Спи, спи, моя радість,— сказав він.

— Гаразд,— мовила вона, потім швидко перекотилася на бік, згорнулась клубочком, мов невеличке темноголове звіря, і заплющила очі. Її довгі й блискучі чорні вії чітко вирізнялися на рожево-смаглій, по-вранішньому свіжій шкірі. Вона була дуже гарна, і Девід подумав, що такий рожево-бронзовий відтінок навдивовижу гладенької шкіри робить Маріту трохи схожою на яванку. В кімнаті дедалі світлішало, і він помітив, що й ота барва на Марітиному обличчі стає ще виразнішою. Потім труснув головою, взяв на ліву руку свою одіж і, тихенько відчинивши й причинивши за собою двері, вийшов босоніж у новий ранок, на ще мокрі від роси кам'яні плити доріжки.

У помешканні, яке займали вони з Кетрін, він прийняв душ, поголився, дістав і надяг свіжу сорочку та шорти, обвів поглядом порожню спальню, де цього ранку з ним уперше не було Кетрін, а потім рушив до ще безлюдної кухні, знайшов бляшанку скумбрії у винному соусі, відкрив її і обережно, щоб не перелився через вінця соус, поніс разом з пляшкою холодного пива «Туборг» до бару.

Обхопивши металевий ковпачок пляшки великим і вказівними пальцями правої руки, Девід зігнув його вдвоє, відіткнув і поклав у кишеню, бо викинути не було куди, підняв пляшку, яка холодила руку й одразу взялася вологою, а тоді, відчуваючи пряний дух маринованої скумбрії, що йшов з відкритої бляшанки, відпив нахильці кілька ковтків холодного пива, поставив пляшку на стойку і, діставши з кишені шортів листа Кетрін, узявся знов перечитувати його.

«Девіде, я оце раптом збагнула, що ти, напевне, цілком усвідомлюєш, як усе це жахливо. Жахливіше, ніж наїхати на когось машиною, як от на дитину — це ж бо, мабуть, найгірше, що може бути. Глухий удар об крило чи то просто невеликий поштовх, а потім і все інше, і юрба навколо, і крик. І француженка, що верещить: «Ecraseuse!»[39] — хай навіть винна сама дитина. І це зробила я, і я зрозуміла, який це жах, але нічого вже не повернеш. Усвідомлювати це моторошно. Але що сталося, те сталося. Не буду розводитись. Я повернуся, і ми залагодимо все по змозі якнайкраще. Ні про що не турбуйся. Я надсилатиму телеграми, писатиму і зроблю все можливе задля книжки, яку задумала, отож тобі лишається тільки закінчити її, а решту я беру на себе. Все інше я мусила спалити. Найгірше те, що по справедливості так і треба було вчинити, але говорити про це зайве. Я не прошу собі прощення, але щиро бажаю, щоб тобі добре велося, а я зроблю все, що тільки зможу. Що ж до Спадкоємиці, то вона повернула все на краще й для тебе, й для мене, і я не маю на неї зла. Закінчу не тим, чим би хотілось, бо воно здалося б надто безглуздим і неймовірним. Та оскільки я завжди поводилася зухвало, безцеремонно, а останнім часом, як ми обоє знаємо, ще й доволі безглуздо, то все-таки скажу те, що хотіла. Я кохаю тебе, і завжди кохатиму, і дуже шкодую, що все так вийшло. Яке марне слово. Кетрін»

Дочитавши листа, Девід прочитав його ще раз. Йому ніколи раніше не траплялося читати листів від Кетрін, бо від того дня, коли вони познайомилися в барі паризького готелю «Крійон», і до самого вінчання в американській церкві на проспекті Хош вони бачилися щодня, і тепер, уже втретє перечитуючи цього першого її листа, він усвідомив, що вона й досі здатна зворушити — і таки зворушила — його.

Він сховав листа назад у кишеню, з'їв ще одну невеличку бокату рибинку в пряному соусі з білим вином і допив холодне пиво, що лишилося в пляшці. Потім пішов до кухні взяти скибку хліба, щоб вимочувати соус із довгастої бляшанки, та ще пляшку пива. Сьогодні він спробує працювати, і це йому майже напевне не вдасться. Надто багато було хвилювань, надто багато втрат, надто багато всього, і така істотна переміна в особистому житті, хоч би якою вона здавалася розумною і хоч би як усе спрощувала, давалась йому надзвичайно важко й болісно, а цей лист тільки поглиблював його біль.

«Та годі тобі, Берне,— подумав він, беручись до другої пляшки пива,— не гайнуй часу на розмірковування про те, як усе погано, бо ти й так це знаєш. Перед тобою три можливості: або спробувати пригадати знищені речі й написати їх наново, або почати щось зовсім нове, або писати далі ту трикляту повість. Отож зосередься й вибери найкращу з трьох. Ти ж завжди йшов на ризик, коли міг покластися на самого себе. «Ніколи не покладайся на жодну людську істоту»,— навчав тебе батько, а ти відказував: «Крім тебе». А він: «І на мене не треба, Деві, але на себе, міцнодухий малий поганцю, ти часом можеш узяти багато». Батько хотів сказати «бездушний», але його звичні до милосердної брехні уста вимовили так. А може, так він і думав. Де ж пак, не тіш себе облудою під пиво «Туборг». Отже, вибирай найпевніший шлях: починай нову річ і напиши її так добре, як тільки зможеш. І не забувай, що Маріті перепало не менше, ніж тобі. А може, й більше. Тож зважся. Вона шкодує за втраченим так само, як і ти».

Був уже полудень, коли Девід урешті облишив спроби щось написати. Перше речення він написав одразу ж, тільки-но прийшов до своєї робочої кімнати, але після того ніяк не міг посунутись далі. Він закреслив написане речення й почав наново — і знов ні з місця. Наступне речення ніяк не виходило, хоч він і тримав його в думці. Тоді він знову написав просте розповідне перше речення, але далі нічого на папір не йшло. Так минуло дві години — і все марно. Він міг написати лиш одне-єдине речення, та й те щоразу виходило надто спрощене й геть безбарвне. Чотири години Девід не здавався, аж поки зрозумів: уся його рішучість безсила проти того, що сталося. Визнавши це, але не змирившись, він згорнув і сховав зошит з покресленими рядками й пішов шукати Маріту.

Вона сиділа з книжкою на залитій сонцем терасі і, коли звела очі й побачила Девідове обличчя, запитала: