— Ні?

— Гірше, ніж ні.

— Зовсім нічого?

— Анічогісінько.

— Ходімо вип'ємо,— сказала вона.

— Гаразд,— мовив Девід.

Вони пішли до бару, й разом з ними туди ввібрався ясний день. Днина була гарна, як і вчора, а може, й краща, бо літо вже доходило кінця, і кожна тепла днина здавалася дарунком долі. «Не можна змарнувати такий день,— подумав Девід.— Треба провести його по змозі добре і з користю».

Він змішав два мартіні, налив у склянки, і обоє покуштували холодне, як лід, міцне питво.

— Ти правильно зробив, що зранку засів за роботу,— сказала Маріта.— Але більше сьогодні про неї не згадуймо.

— Гаразд,— мовив Девід.

Він присунув до себе пляшку із джином «Гордонс», вермут та посудину для змішування, налив крижаної води і, скориставшись своєю порожньою склянкою замість мензурки, почав відмірювати ще дві порції.

— Прегарний сьогодні день,— сказав він.— Що будемо робити?

— Їдьмо зараз купатися,— запропонувала Маріта.— Щоб не втратити сонечка.

— Добре,— мовив Девід.— То сказати мадам, що ми спізнимося до обіду?

— Вона приготувала нам холодні наїдки, щоб узяти із собою,— відказала Маріта.— Я подумала, що, мабуть, ти однаково захочеш поїхати, хай би як тобі працювалося.

— Розумно подумала,— мовив Девід.— Як там мадам?

— Ходить з підбитим оком,— відповіла Маріта.

— Та ти що!

Маріта засміялася.

Вони виїхали на дорогу, обігнули порослий соснами мис і, залишивши машину в плямистому затінку дерев, навантажені кошиком з наїдками та рюкзаком з пляжними речами, рушили стежкою, що вела вниз до бухточки між скель. Зі сходу повівав легкий вітрець, і, коли вони вийшли із сосняку, море здалося їм темно-синім. Прибережні скелі були червонясті, пісок лежав жовтими хвильками, а вода виявилася зблизька прозора-прозора і бурштиново яскріла над піщаним дном. Вони поставили кошик та рюкзак у тінь під найбільшим каменем, роздяглись, і Девід заліз на той високий камінь, збираючись стрибнути з нього у воду. Він стояв там, голий, засмаглий, освітлений сонцем, і дивився на море.

— Хочеш пірнути? — гукнув він до Маріти.

Вона похитала головою.

— Я почекаю тебе.

— Ні! — гукнула вона у відповідь і зайшла у воду до стегон.

— Ну як? — запитав Девід згори.

— Холоднуватіша, ніж завжди. Майже холодна.

— Гаразд,— мовив Девід і тим часом, як Маріта, дивлячись на нього, помалу заходила далі, так що вода вже закрила їй живіт і торкнулася грудей, він випростався, звівсь навшпиньки й на якусь мить неначе завис у повітрі, а тоді стрімко порвався вперед та вниз і залишив на воді воронку, як ото дельфін, що викидається над поверхнею й тут-таки шубовсає назад у тому самому місці. Маріта підпливла до тієї бурливої воронки, і одразу ж Девід виринув зовсім поруч, підхопив її, притис до себе й припав солоними губами до її уст.

— Elle est bonne, la mer,— мовив він.— Toi aussi[40].

Вони випливли з бухточки й ген далі, на глибоку воду, поминувши стрімчак, де гора спадала в море, а тоді перевернулися горілиць і лягли, погойдуючись на воді. Море було холодніше, ніж весь час доти, але біля поверхні вода трохи нагрілась від сонця, і Маріта лежала, прогнувшись у попереку, так що голова її майже вся занурилась і над водою виднівся тільки ніс, а об засмаглі до коричневого груди легенько хлюпотіли брижики, що їх здіймав на воді вітрець. Очі її були заплющені від сонця, і Девід, що лежав поруч, підклавши руку їй під голову, перехилився й поцілував її в одну грудь, а потім і в другу.

— Вони мають присмак моря,— мовив він.

— Давай отак тут і заснемо.

— А ти змогла б?

— Надто важко тримати спину прогнуту.

— Давай запливемо ще далі, а потім повернемо до берега.

— Гаразд.

Вони запливли так далеко, як ніколи доти не запливали, туди, звідки видно було берег за сусіднім мисом, і ще далі, аж поки побачили нерівні лілові обриси гір, що височіли над лісом. Там вони теж полежали на воді, споглядаючи берег. Потім неквапливо попливли назад. Двічі спинялися перепочити: перший раз — коли зникли з очей гори, а другий — коли не стало видно дальшого мису; потім, уже не затримуючись, повільно й рівно запливли в свою бухточку і вибралися на берег.

— Стомилася? — запитав Девід.

— Дуже,— відказала Маріта. Вона ще не запливала так далеко.

— Серце колотиться?

— Та ні, все гаразд.

Девід перейшов пляжем до скелі й приніс пляшку тавельського та два рушники.

— Ти зараз наче тюленя,— сказав він, сідаючи на пісок поруч Маріти.

Він простяг їй пляшку, вона трохи відпила нахильці й віддала пляшку назад. Девід і собі на довгу хвилю припав до шийки, а тоді обоє простяглися проти сонця на гладенькому сухому піску, поставивши поруч кошик з провізією і час від часу ковтаючи прохолодного вина, і Маріта сказала:

— А от Кетрін не стомилася б.

— Де в біса. Вона ніколи так далеко не плавала.

— Справді?

— Ми ж із тобою, дівчинко, запливли хтозна-куди. Я й сам ще ні разу не плавав аж туди, звідки видно оті далекі гори.

— Ну гаразд,— мовила Маріта.— Сьогодні їй годі чимось зарадити, отож і не думаймо більш про це. Девіде...

— Що?

— Ти ще кохаєш мене?

— Так. Дуже кохаю.

— А може, я припустилася великої помилки, і ти кажеш це тільки з ласки до мене.

— Ти не припустилася ніякої помилки, і я кажу це не з ласки до тебе.

Маріта взяла жменьку червоної редиски й повільно з'їла її, запивши вином. Редиска була молода, хрустка й гостра на смак.

— А щодо роботи ти не тривожся,— сказала Маріта.— Усе ввійде в свою колію, ось побачиш.

— Та певне,— мовив Девід.

Він одітнув виделкою шматок обчищеного артишока і, поколотивши ним у гірчичному соусі, який зробила мадам, поклав до рота.

— Можна мені ще того тавельського? — спитала Маріта. Тоді ковтнула вина й поставила пляшку біля Девіда, міцно втиснувши денце в пісок і прихиливши її боком до кошика.— Добрячий обід приготувала нам мадам, еге ж?

— Чудовий. А що — Ороль справді наставив їй синця під оком?

— Та ні, не так уже щоб синця.

— Вони часто лаються між собою.

— Між ними чимала різниця в літах, і їй перепало по заслузі, бо вона його таки образила. Вона сама мені призналася, вже наприкінці розмови. А тобі просила переказати особливе вітання.

— Яке ще особливе?

— З любов'ю.

— Та вона ж любить тебе,— сказав Девід.

— Ні. Ти не втямив. Вона тільки на моєму боці.

— Нема вже нічиїх боків,— сказав Девід.

— Нема,— погодилася Маріта.— І не з нашого почину вони виникли. Просто так сталося.

— Сталося то й сталося.— Девід передав їй банку з артишоками в гірчичному соусі й дістав другу пляшку тавельського. Вино було ще холоднувате, і він добре потягнув з пляшки.— Ми з тобою наче погорільці,— сказав він.— Божевільна жінка залишила Бернів погорільцями.

— А ми Берни?

— Звісно, що Берни, аякже. Потрібен тільки деякий час, щоб оформити належні папери. Але ми — це ми. Хочеш, я дам письмове свідчення? Сподіваюсь, бодай це написати я спроможуся.

— Немає такої потреби.

— Ось зараз напишу на піску,— сказав Девід.

Вони заснули міцним, здоровим сном і проспали мало не до вечора. Уже сідало сонце, коли Маріта прокинулась і побачила Девіда, що спав поруч неї. Губи його були міцно стулені, дихав він спокійно і рівно, а вона дивилася на його обличчя, на заплющені очі, що їх лише двічі перед тим бачила склеплені сном, на його груди, на простягнені вздовж тулуба руки. Потім перейшла до дверей ванної і поглянула на себе у високе, на повен зріст, дзеркало. Усміхнулася до свого відображення. А тоді одяглась, пішла до кухні й завела розмову з господинею.

Девід і далі спав, і згодом вона повернулася й сіла біля нього на край ліжка. В сутінках його волосся здавалося майже білим проти засмаглого обличчя. Маріта сиділа й чекала, поки він прокинеться.