— Як швидко це відбуватиметься?

— Щодо швидкості я нічого не казав. Про що це ви?

— Пробачте.

— Ви багато маєте, отож тіштеся життям.

— Так ми й робимо.

— Я бачу. Тільки одне застереження.

— А саме?

— Добре приглядайте за нею.

— Це все, що ви маєте мені сказати?

— І ще одна дрібниця: стережіться потомства — добра з того не буде.

— Поки що ніякого потомства не передбачається.

— Гуманніше позбутись його.

— Гуманніше?

— Краще.

Вони трохи побалакали про спільних знайомих, і полковник висловлювався безжально, а потім Девід побачив, як у дверях з'явилася Кетрін у сріблясто-білому вбранні, що мало відтінювати її напрочуд темну смагу.

— Ви просто неймовірна красуня,— сказав їй полковник.— Але вам треба стати ще темнішою.

— Дякую, я постараюся,— відказала вона.— А чи доконче нам кудись іти в таку спеку? Чом не посидіти тут у холодку? Тут-таки можна й пообідати, гриль у них є.

— Ви обідаєте зі мною,— нагадав полковник.

— Ні, прошу вас. Пообідайте ви з нами.

Девід невпевнено підвівся. У барі були вже й інші люди. Поглянувши на столик, він тільки тепер побачив, що випив і свій, і дружинин абсент. Він навіть не пам'ятав, щоб пив із тієї чи тієї склянки.

Була година сієсти[11], обоє лягли спочити, і Девід читав при світлі, що йшло з вікна ліворуч ліжка, де він на третину підняв одне з дерев'яних жалюзі. Світло відбивалося від будинку навпроти, по той бік вулиці. Неба з-під нижнього краю штори не було видно.

— Полковникові сподобалося, що я така темношкіра,— мовила Кетрін.— Треба б нам знов поїхати до моря. Я маю підтримувати свою засмагу.

— То й поїдемо як тільки захочеш.

— Це буде чудово. А можна, я скажу тобі щось? Мені треба про це сказати.

— Про що?

— Я до обіду не оберталася назад дівчиною. Поводилась я добре?

— А хіба ні?

— Ні. Ти невдоволений? Але тепер я тільки твій хлопець і робитиму для тебе все, що ти хочеш.

Девід і далі читав.

— Ти розсердився?

— Ні. «Протверезів»,— подумав він.

— Тепер усе воно простіше.

— Я б не сказав.

— То я буду обережна. А сьогодні вранці все, що я робила, здавалося при денному світлі таким невинним і радісним, чистим і гарним. Можна, я спробую зараз?..

— Краще не треба.

— Ну можна, я тільки поцілую тебе і спробую?

— Ні, коли й ти хлопець, і я хлопець.— Щось тисло йому в грудях, неначе на них наклали зсередини залізний обруч.— Даремно ти розказала про це полковникові.

— Але ж він бачив мене, Девіде. Він сам про це заговорив, бо знає про ці речі й усе зрозумів. Я не зробила дурниці, розказавши йому. Так краще. Він же наш друг. Тепер, коли я розказала, він не стане говорити зайвого. А коли б не розказала, він мав би на це право.

— Не можна отак довірятися всім і кожному.

— Мені байдуже до всіх. Тільки до тебе не байдуже. Я ніколи не заводилася з іншими людьми.

— Мені стискає груди, мов залізним обручем.

— Пробач. А в мене так радісно на серці.

— Кохана моя Кетрін...

— Оце добре. Зви мене Кетрін завжди коли хочеш. Бо я ж і твоя Кетрін. Я завжди Кетрін, коли вона тобі потрібна. А тепер добре б поспати, чи, може, все-таки спробуймо оте інше й побачимо, як воно буде?

— Спершу полежмо тихенько потемки,— відказав Девід і спустив жалюзі, і вони лежали поруч на ліжку у великій кімнаті готелю «Палас» у Мадріді, де за ясного дня Кетрін, перевтілившись у хлопця, ходила по музею Прадо, а тепер хотіла за ясного дня вдатися й до тих своїх темних нічних штук, і Девідові здавалося, що цій її переміні ніколи не буде кінця.

Уранці в Буен-Ретіро все було таке свіже, немов у справжньому лісі. Буяла зелень, темніли стовбури дерев, і всі відстані неначе змінилися. Навіть озеро показалося не там, де було раніше, і, коли вони побачили його ген за деревами, воно й вигляд мало зовсім інший.

— Ти йди вперед,— сказала Кетрін.— Я хочу на тебе подивитися.

Девід повернувся, пішов від неї до найближчої лави і сів. Озеро ледь виднілось удалині, і він знав, що пішки туди не дійти. Він сидів собі на лаві, а потім до нього підсіла й Кетрін і сказала:

— Ну от, усе гаразд.

Та гризоти сумління чатували на нього й тут, у Ретіро, і так болісно точили душу, що він сказав Кетрін: краще він піде посидить у готельному кафе, а вона хай потім приходить туди.

— Тобі недобре? Хочеш, я піду з тобою?

— Ні. Все добре. Просто мені треба піти.

— То зустрінемось у кафе,— сказала вона.

Того ранку вона була особливо чарівна, по-змовницьки всміхалася до нього, і він усміхався до неї, а тепер оце подався зі своїми гризотами до кафе. Він не збирався цього робити, але зробив, і згодом, коли Кетрін знайшла його в кафе, він уже допивав другий абсент, і гризоти полишили його.

— Як ти, Відьмо? — спитав він.

— Я твоя Відьма,— відказала вона.— Можна й мені скляночку цього самого?

Офіціант пішов, видимо потішений з того, що вона така гарна й така щаслива на вигляд, і Кетрін спитала:

— Що з тобою було?

— Та просто паскудно себе почував, але тепер уже все гаразд.

— Аж так погано?

— Ні,— збрехав він.

Вона похитала головою.

— Мені дуже прикро. Я сподівалася, що нічого поганого не буде.

— Усе минулося.

— Це добре. А правда ж, гарно тут улітку, і нікого тобі навколо? Я щось надумала.

— Уже?

— Ми можемо залишитися тут і не їхати до моря. Тепер усе тут наше. І місто, і оце кафе. Ми могли б пожити тут, а тоді вирушити назад, просто до Ла-Напулі.

— Вибір у нас не багатий.

— Не кажи так. Ми ж тільки-но почали.

— Атож... і завжди можемо повернутися туди, звідки почали.

— Звісно, що можемо, і таки повернемось.

— Не будемо про це говорити,— мовив Девід.

Він уже відчував, як його знов починає точити те саме, і відпив великий ковток із склянки.

— Дуже дивна річ,— сказав він.— Це питво на смак точнісінько як гризоти сумління. Ну просто той самий смак, а проте воно їх розганяє.

— Мені не подобається, що ти вдаєшся до нього задля цього. Ми ж не такі. Не повинні бути такими.

— А може, я такий.

— Не треба.— Вона добре потягла із своєї склянки, тоді потягла ще й поглянула довкола, а потім на чоловіка.— Я й сама можу це зробити. Дивись на мене й спостерігай, як це буде. Ось ми з тобою тут, у відкритому кафе мадрідського готелю «Палас», і звідси видно Прадо, і вулицю, і поливалки-вертушки під деревами, отже, все діється насправді. Це страшенно брутальна річ. Але я це зроблю. І ти побачиш. Дивись. Мої губи знов стають губами твоєї дівчини, і все в мені знову таке, яке тобі справді потрібне. Ну що, зробила? Скажи.

— Ніхто цього від тебе не вимагав.

— Я ж подобаюсь тобі дівчиною,— дуже серйозно промовила вона, а тоді всміхнулася.

— Так,— підтвердив він.

— От і добре,— сказала вона.— Я рада, що хоч комусь подобаюся такою, бо це ж така бісова нудота.

— То не роби цього.

— Хіба я не сказала тобі, що вже зробила? Хіба ти сам цього не бачив? Чи ти хочеш, щоб я вивернулась навиворіт чи роздерла себе на дві половини, бо ти не можеш спинити свій вибір на чомусь одному? Чи, може, тобі не потрібне ні те, ні те?

— Ти не могла б стримати свої емоції?

— А чого б я мала їх стримувати? Тобі ж потрібна жінка, чи не так? А те, що їй притаманне, не потрібне? Сцени, істерики, безпідставні звинувачення, дражливість — це не потрібне? Я й так стримую себе. Не хочу, щоб тобі було незручно перед офіціантом. Не хочу, щоб йому було незручно. А тепер я читатиму свою кляту пошту. Можна послати по неї нагору?

— Я сам піду й принесу.

— Ні. Мені негоже лишатися тут одній.

— Твоя правда,— мовив Девід.