— Доброго ранку,— мовив він.— Ти не бачила Кетрін?

— Вона поїхала,— відповіла дівчина.— Просила переказати тобі, що скоро повернеться.

Нараз усе воно обернулося реальністю.

— Ти не знаєш, куди вона подалася?

— Ні,— сказала дівчина.— Сіла на велосипед та й покотила.

— О боже,— зітхнув Девід.— Вона ж не їздила на велосипеді, відколи ми придбали «бугатті».

— Це саме й вона сказала. А тепер знову їздитиме. Ну як, плідно попрацював?

— Ще не знаю. Завтра побачимо.

— Снідати будеш?

— Та не знаю. Пізно вже.

— Поснідав би.

— Піду опоряджуся,— сказав Девід.

Він прийняв душ і саме голився, коли з'явилася Кетрін. На ній була стара, ще з Гро-дю-Руа, сорочка й короткі, обрізані під коліньми полотняні штаненята. Обличчя її пашіло, сорочка потемніла від поту.

— Чудово прокаталася,— сказала вона.— Але я забула, як то доводиться м'язам, коли берешся нагору.

— Далеко їздила, Відьмо?

— За шість кілометрів,— відказала Кетрін.— Сущий дріб'язок, коли б не узвози.

— Тепер надто жарко їздити на велосипеді, хіба що тільки раннім ранком,— сказав Девід.— А проте я радий, що ти знов узялася до цього.

Кетрін уже стояла під душем, а коли вийшла з ванної, сказала:

— А тепер поглянь, які ми обоє засмаглі. Саме такі, як собі замишляли.

— Ти темніша.

— Не набагато. Ти теж страшенно темний. Поглянь на нас поряд.

Стоячи бік у бік, вони подивились одне на одного в довгому дзеркалі на дверях ванної.

— Ага, ми тобі до вподоби,— мовила Кетрін.— Це добре. Мені також. Ану, поклади руку сюди, побачимо, як воно буде.

Вона виструнчилась, і Девід поклав руку їй на груди.

— Ось я надягну одну із своїх облиплих сорочок, тоді зрозумієш, що я маю на думці,— провадила вона.— А кумедно, правда ж, що волосся в нас, коли мокре, стає зовсім безбарвне? Тьмяне, як морські водорості.

Вона взяла гребінця й зачесала собі волосся просто назад, так що воно стало таке, наче щойно з моря.

— Отак тепер і ходитиму знову,— сказала Кетрін.— Як у Гро-дю-Руа і тут на самому початку літа.

— Мені більш подобається, коли падає на чоло.

— А мені вже набридло. Та коли тобі подобається, я зроблю на чоло. Слухай, а чи не поїхати нам до міста й не поснідати в кафе?

— Хіба ти ще не снідала?

— Я хотіла почекати тебе.

— Гаразд,— сказав Девід.— То зараз же ходімо поснідаймо. Я також голодний.

Їм подали добрячий сніданок: яєчню з шинкою, каву з молоком, свіжі булочки, суничний джем,— а коли вони попоїли, Кетрін спитала:

— Може, з'їздиш зі мною до Жана? Сьогодні я митиму голову, то хочу й підстригтися.

— Я почекаю тебе тут.

— А може, все-таки зробиш мені ласку? Ти ж один раз уже зробив, і нікому це не зашкодило.

— Ні, Відьмо. Один раз зробив — і годі. Це як татуювання чи щось таке. І не проси.

— Це ж така дрібниця, але для мене важлива. Я хочу, щоб ми з тобою були однаковісінькі.

— Ми не можемо бути однаковісінькі.

— Ні, можемо, якщо ти погодишся.

— Я справді цього не хочу.

— Навіть як я скажу, що нічого в світі так не бажаю?

— Чом тобі не бажається чогось розумнішого?

— Бажається. Але я хочу, щоб ми були як викапані, і ти вже майже такий, і ніякого клопоту не треба. Все зробило море.

— То хай собі робить і далі.

— Я хочу сьогодні.

— І тоді, певно, будеш цілком щаслива.

— Я вже щаслива, бо ти погодишся, і тоді буду щаслива. Тобі ж приємно, коли я маю гарний вигляд. Сам знаєш, що приємно. Отак на це й подивися.

— Це дурна забаганка.

— Зовсім ні. Йдеться ж бо про тебе й про те, щоб зробити мені втіху.

— А коли я не погоджуся, як прикро це тебе вразить?

— Не знаю. Дуже прикро.

— Ну гаразд,— мовив Девід.— Усе воно справді так багато для тебе важить?

— Авжеж,— відказала вона.— Ой, дякую тобі. Цього разу воно не забере багато часу. Я сказала Жанові, що ми приїдемо, і він чекатиме на нас.

— Ти завжди така певна, що я на все погоджуся?

— Я знала, що ти погодишся, коли я скажу, як страшенно мені хочеться цього.

— А мені страшенно не хотілося. І тобі не слід було просити.

— Не переймайся цим. Воно ж тобі нічого не варте, а потім тільки посміємося. І за Маріту не турбуйся.

— А до чого тут вона?

— Вона сказала: якщо ти не захочеш зробити це задля мене, вона попросить зробити задля неї.

— Не вигадуй.

— Я не вигадую. Вона сама так сказала сьогодні вранці.

— Шкода, що ти не можеш себе побачити,— сказала Кетрін.

— Дуже радий, що не можу.

— Я хотіла б, щоб ти подивився в дзеркало.

— Не можу.

— Тоді поглянь на мене. Ось який ти тепер, і це зробила я, і ти нічого вже не вдієш. Отакий ти на вигляд.

— Не можна було такого робити,— сказав Девід.— Ні до чого мені виглядати достоту як ти.

— Що зроблено, те зроблено,— мовила Кетрін.— І тепер ти отакий. Тож краще, щоб тобі це подобалось.

— Не можна такого робити, Відьмо.

— Можна, і ми зробили. І ти це знаєш. Просто не хочеш подивитися. Тепер ми обоє пропащі. Раніше була тільки я, а тепер і ти. Поглянь на мене й побачиш, як тобі сподобається.

Девід поглянув на її очі, що їх так любив, на коричневе від засмаги обличчя та неймовірно світле, кольору слонової кістки волосся, побачив, що вона аж сяє від щастя, і тільки тепер збагнув, яку величезну дурницю дозволив учинити.

Девід передбачав, що того ранку оповідання далі не піде, і воно й справді довго не йшло. Але він знав, що повинен зрушити з місця, і врешті-таки зрушив, і ось вони троє вже знову йшли по сліду того слона старою слоновою стежиною, що тяглася крізь ліс. Уторована й щільно втоптана, вона мала такий вигляд, наче слони ходили нею ще від тих давноминулих часів, коли охолола вулканічна лава й усе довкола почало густо заростати гінкими деревами. Джума впевнено вів перед, і вони посувалися досить швидко. І батько, і Джума, як видно, не мали ніяких сумнівів в успіху, а йти слоновою стежкою серед мерехтливого лісового світла було так легко, що Джума сам дав Девідові нести рушницю. Та потім слід загубився серед свіжих, ще теплих слонових коржів і пласких круглих відбитків ніг великого стада, що вийшло на стежину з хащі по лівий бік. Джума сердито забрав у Девіда рушницю. Було вже за полудень, коли вони наздогнали стадо і обійшли його осторонь, бачачи між деревами, як громадяться сірі туші, ворушаться величезні вуха й заклопотано скручуються та випростуються хоботи. До них долинав хрускіт зламаного гілля, тріск похилених дерев, бурчання в слонячих черевах і глухе хляпання об землю свіжих коржів.

Нарешті вони віднайшли слід того старого слона, і, коли він звернув на меншу слонову стежку, Джума позирнув на Девідового батька й вискалив зуби, а батько порозуміло кивнув головою. Вони мали такий вигляд, неначе знали якусь ганебну таємницю,— такий самий, як тієї ночі, коли Девід розшукав їх у селищі.

Невдовзі по тому вони натрапили на цю таємницю — праворуч від стежки, в лісі, куди їх привели сліди старого слона. То був величезний череп, заввишки Девідові до грудей, вибілений сонцем та дощами. Посеред лоба виднілася глибока вм'ятина, а з-поміж порожніх білих очниць розходилися вниз два ребристі рубці, кінчаючись рваними дірами там, де було вирубано бивні. Джума показав, де зупинився великий слон, котрого вони переслідували, і як він трохи зрушив з місця череп, підчепивши його хоботом, і де його бивні черкнули по землі. Потім, підкликавши Девіда ближче, тицьнув пальцем на круглу дірку у вм'ятині на білій лобовій кістці, а тоді на ще чотири такі самі дірки коло вушного отвору. А тоді, вискалившись до Девіда та його батька, видобув з кишені масивну кулю калібру 0,303 і встромив її кінчиком у дірку в лобовій кістці.

— Оце тут Джума поранив нашого великого слона,— сказав батько.— А це був його аскарі. Його вірний товариш, також великий самець. Він кинувся в напад, і Джума першим пострілом звалив його з ніг, а потім добив пострілами у вухо.