Тим часом Джума вже показував на розкидані поруч кістки й на сліди великого слона, що походив коло них. І Джума, і Девідів батько були дуже потішені своєю знахідкою.

— А як ти думаєш, чи довго він і цей його товариш пробули разом? — запитав Девід батька.

— І гадки не маю,— відказав батько.— Спитай Джуму.

— Спитай його ти, будь ласка.

Батько і Джума поговорили проміж себе, а тоді Джума поглянув на Девіда й засміявся.

— Мабуть, разів у чотири-п'ять довше, ніж ти живеш на світі,— сказав Девідові батько.— Точно він не знає, йому до того байдуже.

«Зате мені не байдуже,— подумав Девід.— Я бачив його тоді при місячному світлі, і він ішов сам-один, а в мене був Кібо. А в Кібо був я. Слон не робив нікому ніякої шкоди, проте ми вислідили його аж сюди, куди він прийшов навідати свого мертвого товариша, і тепер збираємося вбити і його. Це я в усьому винен. Я його виказав».

Тим часом Джума вже знайшов дальший слід, зробив знак Девідовому батькові, і вони рушили вперед.

«Батькові не доконче вбивати слонів, щоб мати на прожиток,— думав Девід.— А сам Джума не знайшов би цього слона, коли б я його не побачив. Колись Джумі випала нагода зіткнутися з ним, але він спромігся тільки поранити старого велетня і вбити його товариша. Це ми з Кібо вистежили його, і мені не слід було нікому про це казати, промовчати, що ми його бачили, і тоді слон лишився б живий, а вони нехай би й далі цмулили пиво з тими своїми бібі[30]. Джума був такий п'яний, що ми насилу розбуркали його. Надалі я триматиму язика на припоні. Нікому ні про що більш не розкажу. Якщо вони вб'ють слона, Джума швидко проп'є свою частку бивнів чи просто купить собі ще одну бісову жінку. Чом же ти не допоміг слонові, коли мав таку змогу? Все, що ти мав зробити,— це не йти з ними другого дня. Та ні, це б їх не зупинило. Джума однаково пішов би. Не треба було їм розказувати. Ніколи нічого їм не розказуй. Зарубай це собі на носі. Ніколи нікому ні про що не кажи. Ніколи, нікому, ні про що».

Батько почекав, поки Девід наздожене їх, і дуже тихо промовив:

— Десь тут він і залишився. Не помандрував далі. Тепер ми ось-ось застукаємо його.

— Розтуди все це полювання,— дуже тихо озвався Девід.

— Що-що? — перепитав батько.

— Розтуди все це полювання,— не підвищуючи голосу, повторив Девід.

— Дивись мені не дотудикайся,— сказав батько і промовисто поглянув на нього.

«У тім-то й річ,— подумав Девід.— Він же не дурний. Тепер він усе зрозумів і ніколи вже мені не довірятиме. Воно й добре. Не треба мені його довіри, бо я більш ніколи нічого йому не скажу, нікому нічого не скажу. Ніколи, ніколи, ніколи».

Ось на цьому місці він і зупинився того дня. Він знав, що йому не вдалося написати про все так, як треба. Не зумів він змалювати ні того громаддя, яким постав перед ними слоновий череп, коли вони натрапили на нього в лісі, ні отих проритих жуками підземних ходів, що опинилися на видноті, мов покинуті штреки чи катакомби, коли слон зрушив з місця череп. Не відтворив як слід дивовижної довжини вибілених кісток і того, як кружляли коло них сліди великого слона, і як він сам, ідучи по тих слідах, немовби навіч побачив величезного звіра, що обходив місце трагедії, а потім побачив і те, що бачив тоді слон. Не спромігся належно показати ні оту широченну стежину, що скидалася на справжню дорогу крізь ліс, ні обтерті слоновими боками гладенькі стовбури дерев, ні того, як перетиналися з нею інші стежини, нагадуючи схему паризького метро. Не зобразив, як крізь зімкнуті крони дерев пробивалося денне світло, а дещо вийшло в нього не таким, яким воно було саме тоді, а таким, яким поставало в пам'яті тепер. Річ була не у відстанях, бо всі відстані з часом змінюються, і якими ти пригадуєш їх тепер, такими вони й були. А от зміни в його ставленні до Джуми, до батька, до слона ускладнювалися знемогою, яка їх і живила. Втома поклала початок розумінню. Все почалося з розуміння, і, пишучи, він дедалі глибше усвідомлював це. Але справжнє, страхітливе розуміння було ще попереду, і він мав зобразити його не сумнівними риторичними фразами, а достеменно пригадати всі ті реальні речі, які його викликали. Завтра він доведе все до ладу, а тоді піде далі. Девід сховав зошити з рукописом до валізи, замкнув її і, вийшовши із своєї робочої кімнати, рушив до чільної частини готелю, де сиділа з книжкою Маріта.

— Снідати будеш? — запитала вона.

— Мабуть, краще випити.

— Ходімо до бару,— сказала вона.— Там не так жарко.

Вони пішли до стойки, сіли поряд на високі табурети, і Девід налив у склянку «Хейга» з холодною мінеральною водою.

— Що чути про Кетрін?

— Вона поїхала дуже весела й щаслива.

— А ти як?

— Щаслива, сором'язлива і досить спокійна.

— Така сором'язлива, що й поцілувати тебе не можна?

Вони обняли одне одного за плечі, і Девід відчув, як до нього повертається душевна цілісність. Він і не підозрював, як далеко сягає оте його роздвоєння і відчуження, бо, сідаючи писати, черпав снагу з якогось внутрішнього ядра, що його годі було розколоти, вищербити чи навіть колупнути. Девід знав про це, і в цьому полягала його сила, бо решта його єства легко піддавалася стороннім впливам.

Подавальник накривав на стіл, а вони сиділи біля стойки бару, відчуваючи в повівах морського вітерцю перший подих осінньої прохолоди. Відчували вони його й потім, коли сіли до столу й узялися їсти та пити вино.

— Це прохолодний бриз віє аж із самого Курдистану,— сказав Девід.— Скоро настане пора рівноденних штормів.

— Ну, це ж іще не сьогодні,— зауважила дівчина.— Поки що нам нема чого їх боятися.

— Справжнього вітру не було відтоді, як ми познайомились у тому кафе в Канні.

— Ти ще пам'ятаєш таку давню минувшину?

— Здається, ніби це було аж до війни.

— А я останні три дні провела на війні,— сказала Маріта.— Оце тільки сьогодні вранці повернулася.

— Я ніколи про неї не думаю,— мовив Девід.

— Книжку я вже прочитала, але щодо тебе мені там не все зрозуміло. Ти так і не виявив у ній своїх поглядів.

Девід наповнив її склянку, тоді знову налив собі.

— Я сам тільки згодом зрозумів, що й до чого,— відказав він.— Отож і не вдавав, ніби розумію. Просто не замислювався про це, поки все воно колотилося. Тільки відчував, спостерігав, діяв і думав про найнеобхідніше. Тим-то ця книжка не така гарна, якою могла б бути. Бо мені не вистачало розуміння подій.

— Книжка дуже гарна. Чудово змальовано польоти й самі літаки, передано почуття інших людей.

— Мені добре дається зображення інших людей і всього, що стосується техніки й тактики,— мовив Девід.— Це я кажу серйозно і не для того, щоб похвалитися. А от про себе, Маріто, коли ти справді в ділі, ніколи не знаєш. Про себе й думати не варто. Просто соромно в такий час.

— Але потім починаєш розуміти.

— Авжеж. Іноді.

— Можна мені прочитати твою повість про це літо?

Девід знову налив у склянки вина.

— Багато вона тобі розповіла?

— Каже, що все. Розповідати вона вміє, ти ж знаєш.

— Краще б тобі її не читати,— сказав Девід.— Нічого, крім прикрощів, з того не буде. Коли я її писав, то ще не знав, що з'явишся ти. Я не можу заборонити Кетрін розповідати тобі про всі ті речі, але зовсім не обов'язково, щоб ти ще й читала про них.

— То не читати?

— Я б не хотів цього. Але не хочу й тиснути на тебе.

— Тоді доведеться тобі сказати,— мовила дівчина.

— Вона давала тобі читати ті записи?

— Так. Сказала, це мені потрібно.

— Чорти б її взяли.

— Вона зробила це без лихого наміру. Тоді, коли ото була геть знервована.

— То ти прочитала все?

— Так. Повість чудова. Куди краща, ніж остання книжка, але оповідання, які ти пишеш тепер, ще кращі, їх не зрівняти ні з чим іншим.

— А як тобі те, що було в Мадріді?

Девід подивився на неї, а вона звела очі, облизнула губи й, не відводячи погляду, дуже чітко промовила: