— А найдивовижніше, що я тепер почуваю себе дуже дорослою. Але далося воно мені нелегко. Звісно, я сама цього захотіла, і ось тепер звідала, та все ж розумію: поки що я тільки недосвідчена учениця, одначе не завжди ж мені такою лишатися.

— Беремо до уваги твою недосвідченість,— докинув Девід і, користуючись з нагоди, весело сказав: — Та, може, поговоримо вже про щось інше? Збочення — то речі малоцікаві й старомодні. Не чув я, щоб такі люди, як ми, колись вели розмови на цю тему.

— Мабуть, вони цікаві тільки для того, хто звідав це вперше,— мовила Кетрін.

— А потім тільки для тих, хто в цьому погруз, а для всіх інших це смертельна нудьга,— сказав Девід.— Ви згодні, Спадкоємице?

— Ти називаєш її Спадкоємицею?— запитала Кетрін.— Яке миле й забавне прізвисько.

— Не можу ж я називати її «мадам» чи «ваша вельможність»,— відказав Девід.— То ви згодні зі мною, Спадкоємице? Щодо збочень?

— Я завжди вважала це дурницею, якій приділяють надто багато уваги,— відповіла та.— Все воно не більш ніж забавка, до якої вдаються дівчата, не маючи чогось кращого.

— Але першого разу все цікаво,— мовила Кетрін.

— Так,— погодився Девід.— Але ж не станеш ти без кінця розводитись про те, як уперше в житті долала перешкоди верхи на коні або як уперше сіла за кермо літака й злетіла сама-одна високо над землею, аж під самі хмари?

— Ти мене присоромив,— сказала Кетрін.— Поглянь на мене й побачиш, як мені соромно.

Девід обняв її рукою за плечі.

— Не треба соромитись. Тільки не забувай, чи сподобалося б тобі, коли б оця наша Спадкоємиця почала зараз пригадувати з усіма подробицями, як вона піднімалася в тому літаку, одна-однісінька, і більш нікого й нічого між небом і землею, Землею з великої літери, тільки вона та її літак, і вони цілком могли загинути, розбитися на друзки, вона разом із літаком, і якби вона розбилася — підкресли це слово,— то втратила б і всі свої гроші, і здоров'я, і саме Життя з великої літери, і всіх, кого любить, і мене, й тебе, й господа Бога — все це з великих літер.

— Ти колись літала отак сама, Спадкоємице?

— Ні,— відказала дівчина.— І тепер не маю такої потреби. А от випити б іще випила. Я люблю вас, Девіде.

— Поцілуй її знову так, як тоді,— сказала Кетрін.

— Іншим разом,— озвався Девід.— Я маю зробити коктейлі.

— Я така рада, що всі ми знову друзі і все добре,— сказала Кетрін. Тепер вона була дуже пожвавлена, і голос її звучав природно й майже невимушено.— Ой, я зовсім забула про сюрприз, який Спадкоємиця купила сьогодні вранці. Піду скажу, щоб його принесли.

Коли Кетрін пішла, дівчина взяла Девідову руку, міцно стиснула її, а тоді поцілувала. Вони сиділи й дивились одне на одного. Вона майже несвідомо доторкнулася до його руки, переплела свої пальці з його, потім забрала руку.

— Нам не треба ні про що говорити,— сказала тихо.— Ви ж не хочете, щоб я виголосила промову?

— Ні. Але поговорити ми колись повинні.

— Ви б хотіли, щоб я поїхала звідси?

— Це було б з вашого боку розумніше.

— Ви поцілуєте мене, аби я знала, що можу залишитись?

У цю мить на порозі з'явилася Кетрін у супроводі юного подавальника, що ніс на таці велику бляшанку ікри в мисці з льодом і тарель грінок.

— Оце був поцілунок,— мовила вона.— Всі його бачили, отож тепер нема чого боятися скандалу й такого іншого.— І додала: — Зараз принесуть нарізані яєчні білки з цибулею.

Ікра була дуже крупниста, темно-сіра, і Кетрін просто зачерпувала її тоненькими скибочками грінок.

— Спадкоємиця купила для тебе ящик шампанського «Бьоллінгер брют» тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року, і кілька пляшок уже на льоду. То чи не випити нам одну під оцю ікру, як ти вважаєш?

— Ну звісно,— відказав Девід.— А за вечерею доп'ємо й решту.

— Правда ж, добре, що Спадкоємиця і я багаті, і тобі ніколи не доведеться про щось турбуватись? Ми ж про нього подбаємо, Спадкоємице?

— Докладатимем усіх зусиль,— озвалася дівчина.— Я саме з'ясовую його потреби. Та на сьогодні ми маємо тільки оце.

Він проспав близько двох годин, коли його збудило денне світло, і, прокинувшись, поглянув на Кетрін, що мирно спала далі й здавалась уві сні цілком щасливою. Він так і залишив її, гарну, молоду й невинну на вигляд, а сам пішов до ванної, прийняв душ, надяг шорти й потюпав босий через садок до своєї робочої кімнати. Небо після вітру було немов чисто вимите, і стояв ранній ранок нового дня наприкінці літа.

Він знов узявся до того важкого оповідання і наполегливо працював, сміливо долаючи одну по одній усі труднощі, до яких стільки років боявся підступитись. Так він писав майже до одинадцятої години, а тоді, закінчивши денну роботу, замкнув свою кімнату, вийшов надвір і побачив обох жінок, що грали в шахи за столом у садку. Обидві мали свіжий, молодий вигляд і були принадні, як умите вітром ранкове небо.

— Вона знову виграє́,— сказала Кетрін.— Як ти, Девіде?

Дівчина дуже сором'язливо всміхнулася до нього.

«Вони дві найчарівніші молоді жінки, яких я будь-коли бачив,— подумав Девід.— Тільки от що нам принесе цей день?»

— А ви як? — спитав він.

— Ми — чудово,— відказала дівчина.— Вам добре велося?

— Та все на круту гору, але йде непогано.

— Ви знову не снідали.

— Вже пізно снідати,— сказав Девід.

— Дурниці,— озвалася Кетрін.— Сьогодні ти в нас чергова дружина, Спадкоємице. Примусь його попоїсти.

— Може, хоч кави й фруктів, Девіде? — спитала дівчина.

— Чорної кави вип'ю,— відповів він.

— Я принесу вам чогось до кави,— сказала дівчина й пішла в дім.

Девід сів до столу поруч із Кетрін, і вона переклала шахи та шахівницю на стілець. Тоді покуйовдила йому волосся й промовила:

— Ти забув, що в тебе така сама срібляста голова, як і в мене?

— Так,— відказав він.

— Вона ставатиме все сріблястіша й сріблястіша, і я теж дедалі світлішатиму, а шкіра в мене темнішатиме.

— Це буде чудово.

— Так, і я все те здолаю.

Тим часом чарівна темноволоса дівчина вже несла тацю з невеличкою вазочкою, повною ікри, половиною лимона, ложечкою та грінками, а юний подавальник тримав у руках відерце з шампанським і тацю з трьома келихами.

— Це піде на користь Девідові,— сказала дівчина.— А тоді подамося поплаваємо перед обідом.

Потім, коли вони накупалися, полежали на піску проти сонця й добряче пообідали з шампанським, Кетрін сказала:

— Я дуже стомилась і хочу спати.

— Ти забагато плавала,— мовив Девід.— Ну що ж, влаштуємо сієсту.

— Я справді страшенно хочу спати,— поскаржилася Кетрін.

— А як ти себе почуваєш, Кетрін? — спитала Маріта.

— Добре. От тільки мало не засинаю.

— Ми покладемо тебе в ліжко,— сказав Девід.— У вас є термометр? — звернувся він до дівчини.

— Та ні, жару в мене нема, я певна,— заперечила Кетрін.— Просто мене давно вже хилить на сон.

Коли вона вляглася, Маріта принесла термометр, і Девід зміряв Кетрін температуру й пульс. Температура була нормальна, а пульс — сто п'ять.

— Пульс трохи частить,— сказав він,— але я не знаю, який твій звичайний пульс.

— Я теж не знаю, але це, мабуть, над міру.

— Думаю, що при нормальній температурі пульс не так уже й важить,— сказав Девід.— Але якщо почнеться жар, я поїду до Канна й привезу лікаря.

— Не треба мені лікаря,— заперечила Кетрін.— Я просто хочу спати. Можна вже мені заснути?

— Ну звісно, моя красуне. Як буде чогось треба, гукнеш мене.

Вони двоє стояли й дивились, як вона заснула, а тоді тихенько вийшли, і Девід по кам'яних плитах підступив до вікна й зазирнув у кімнату. Кетрін спокійно спала і дихала рівно. Він приніс два стільці та столик, і обоє сіли в затінку під вікном Кетрін і задивилися крізь сосни на блакить моря.

— Про що ви думаєте? — спитав Девід.