— Ну, коли ви так вважаєте, хай побуде трохи, поки не нагодиться щось краще.

— Мосьє! — мовила господиня з глибоким докором.

— А що це там за "перебудова? — спитав Девід.

— Це ви про дзеркало для бару? Такий чарівний подарунок нашому закладу.

— Кругом сама чарівність,— мовив Девід.— Чарівність і осетрові яйця. Зробіть мені ласку, попросіть хлопця, хай перевірить шини, поки я взую щось на ноги і знайду своє кепі.

— Мосьє любить ходити босий. Я теж люблю влітку.

— От ми з вами якось і походимо разом.

— Мосьє! — сказала господиня, вклавши в це слово все.

— А що — Ороль ревнивий?

— Sans blague[22],— відповіла вона.— То я скажу чарівним дамам, що ви поїхали купатися.

— І добре сховайте ікру від Ороля,— сказав Девід.

— A bientôn, chère Madame.

— A tout à l'heure, Monsieur[23].

Виїхавши на лискучу чорну смугу асфальтованої дороги, що тяглася вгору порослим соснами схилом, він відчув, як напружилися м'язи рук та плечей, а ноги з натугою натиснули на педалі, і побрався на залитий гарячим сонцем узвіз, вдихаючи запах соснової глиці та солоний дух моря, що його доносив легкий вітрець. Пригнувшись і злегка наваживши на кермо, він підсвідомо примічав, як неритмічні попервах рухи ніг з кожною залишеною позаду стометровою позначкою ставали дедалі розміреніші, і так поминув перший кілометровий стовпчик з червоним вершечком, а потім і другий. На мису дорога збігла зі схилу й пішла понад морем, і там Девід загальмував, зліз з велосипеда й, завдавши його на плече, рушив стежкою до берега. Потім прихилив велосипед до стовбура сосни, від якого пахтіло розігрітою гарячим сонцем живицею, спустився до берегового каміння, роздягся, склав на купку шорти, сорочку та кепі, поставив зверху туфлі на мотузяній підошві й пірнув у прозору холоднувату глибочінь. Випливаючи до поверхні, він бачив, як поступово світлішає вода, а коли виринув, рвучко труснув головою, щоб не заклало вуха, й поплив від берега. Потім перевернувся на спину і, нерухомо лежачи на воді, втупив очі в небо, де вже купчилися перші білі хмарки, навіяні бризом.

Нарешті він повернувся на берег бухточки, заліз на великий темно-рудавий камінь і, вмостившись проти сонця, задивився на море. Хороше було отак усамітнитись, добре попрацювавши зранку. Та невдовзі його почало гнітити почуття порожнечі, яке завжди приходило після роботи, і він повернувся думкою до своїх жінок, відчуваючи, як йому бракує їх, і не тієї чи тієї зокрема, а обох воднораз. Він сидів і думав про них — не розважливо, не з погляду кохання, чи прихильності, чи обов'язку, чи того, що вже сталося й може статись далі, чи там своєї теперішньої або майбутньої поведінки,— а просто думав про те, як йому бракує їх у цю мить. Його брала туга за ними, за кожною зокрема й за обома разом, і він жадав їх обох.

Сидячи отак на камені проти сонця й дивлячись на море, він усвідомлював, що негоже кохати одразу двох жінок, але таки кохав їх обох. «Нічого доброго не вийде ні з тією, ні з тією, та нічого вже й не вдієш,— казав він собі.— Але не берися ні судити тих, кого кохаєш, ні розкладати між ними вину. Все буде розкладено в належний час, і то не тобою».

Він дивився на море й намагався тверезо оцінити становище, але нічого в нього не виходило. Найгірше було те, що сталося з Кетрін. Потім — те, що його потягло до іншої жінки. Не треба було копирсатись у своїй свідомості, аби впевнитися, що він кохає Кетрін, чи збагнути, що не можна кохати водночас двох жінок і що добра з того не буде. Він ще не знав, яким жахіттям це може обернутись. Знав тільки те, що воно вже почалося. Вони троє вже зчеплені між собою, наче три шестерні, що обертають одне колесо, подумав він, і одна з тих шестерень геть стерлася чи принаймні дуже ушкоджена. А тоді пірнув у прозору холодну воду, де йому нікого не бракувало, виринув на поверхню, труснув головою, проплив ще далі й повернув назад до берега.

Не завдавши собі клопоту обсохнути, він одягся, засунув кепі в кишеню шортів, вивів на дорогу велосипед, сів у сідло і, чимдуж натискаючи на педалі, відчуваючи, як дається взнаки м'язам ніг довга перерва у тренуванні й неначе злившись зі своєю гоночною машиною в одну живу істоту на колесах, почав долати короткий узвіз. А потім, ледь притримуючи пальцями гальма й швидко поминаючи повороти, покотив униз лискучою чорною дорогою між сосон аж до під'їзної алеї, що вела на задній двір готелю, звідки за деревами видно було осяйну літню блакить моря.

Жінки ще не повернулись, отож він пішов у дім, прийняв душ, надяг свіжу сорочку та шорти, а тоді подався до бару, де вже виблискувало нове розкішне дзеркало. Гукнув хлопчину-подавальника, попросив принести лимон, ніж та лід і показав йому, як робити «Тома Коллінза». Потім сів на табурет біля стойки, підняв високу склянку з напоєм і подивився на себе в дзеркало. «Навряд чи я пив би отак сам на сам із тобою чотири місяці тому»,— подумав він. Хлопець приніс йому «Eclaireur de Nice», і, щоб згаяти час, Девід узявся читати газету. Його брала досада, що жінки й досі не повернулися, він почував себе самотнім і вже почав тривожитись.

Коли вони нарешті приїхали, Кетрін була дуже весела й збуджена, а Маріта мала винуватий і принишклий вигляд.

— Привіт, любий,— звернулася Кетрін до Девіда.— Ой, ти диви, дзеркало! Таки привезли. Та ще й яке гарне. Хоча й страшенно всевидюще. Ну, я піду причепурюся до обіду. Пробач, що ми так затримались.

— Ми спинилися в містечку й випили по одній,— пояснила Девідові дівчина.— Вибач, що змусили тебе чекати.

— По одній? — спитав Девід.

Вона піднесла вгору два пальці. Потім підвела обличчя, поцілувала Девіда й пішла. Він знов узявся до газети.

З'явилася Кетрін, у синій полотняній сорочці, що подобалась Девідові, та штанах, і сказала:

— Любий, сподіваюся, ти не розсердився. Та ми, по суті, й не винні. Просто я побачила Жана й запросила його випити з нами, він погодився, і все було дуже мило.

— Це той перукар?

— Ну звісно. Жан. Якого б ще Жана я знала в Канні? Він був дуже милий і питав про тебе. Можна мені мартіні, любий? Я ж випила тільки одну.

— Мабуть, уже готовий обід.

— Ну одну скляночку, любий. Онде ще тільки накривають на стіл.

Девід неквапливо зробив два мартіні, а тим часом прийшла дівчина. На ній була цупка біла сукня, в якій вона мала свіжий і прохолодний вигляд.

— Можна й мені, Девіде? День сьогодні такий спекотний. Як тут справи?

— А ти б залишилась удома та наглядала за ним,— озвалася Кетрін.

— У мене все добре,— відказав Девід.— Море було дуже лагідне.

— У тебе завжди такі незвичайні епітети,— сказала Кетрін.— Вони роблять усе дуже наочним.

— Перепрошую,— зронив Девід.

— Оце ще одне стильне слівце,— мовила Кетрін.— Поясни своїй новій подрузі, що таке «стильний». Це ж бо американізм.

— Здається, я сама знаю,— сказала дівчина.— Будь ласка, не дратуйся, Кетрін.

— Я не дратуюся,— відказала Кетрін.— Але два дні тому, коли ти мене причаровувала, все було дуже стильно, а сьогодні досить мені щось не так сказати, і ти дивишся на мене як не знаю на що.

— Перепрошую, Кетрін,— мовила дівчина.

— І знов-таки «перепрошую»,— не вгавала Кетрін.— Наче це не ти навчила мене тих азів, які я тепер знаю.

— Може, будемо вже обідати? — спитав Девід.— Сьогодні таки добре пече, і ти стомилася, Відьмо.

— Я стомилася від усього,— сказала Кетрін.— Пробачте мені, будь ласка.

— Нема чого пробачати,— озвалася дівчина.— Це ти мені пробач, що я почала надиматись. Я приїхала сюди не для того, щоб так поводитись.— Вона підійшла до Кетрін і дуже ніжно поцілувала її.— Ну годі-бо, будь хорошою дівчинкою. То що, ходімо до столу?

— Хіба ми ще не обідали? — спитала Кетрін.

— Ні, Відьмо,— відповів Девід.— Зараз будемо обідати.