— Боюся, буде нам непереливки,— сказав батько.— Рушаймо далі.

Схилялося на вечір, а вони все брели тією нерівною місцевістю. Девідові давно вже хотілося спати, і, дивлячись на двох своїх супутників, він розумів, що найбільший його ворог тепер — це соннота, отож підладжувався під їхню ходу й силкувався виборсатись із тенет сну, що обплутували й сковували його. Чоловіки, пильнуючи слід, щогодини змінювали один одного, і хто йшов другим, той раз по раз оглядався на Девіда, аби пересвідчитись, що він не відстав. А коли вони, знов увійшовши в ліс, уже потемки отаборились на ночівлю, Девід як сів, так миттю й заснув, але потім прокинувся й побачив, що Джума зняв з нього мокасини й мацає йому ступні, перевіряючи, чи немає пухирів. Поки Девід спав, батько накрив його своєю курткою і тепер сидів поруч із шматком холодного вареного м'яса та двома галетами напоготові. Потім присунув до Девіда пляшку з холодним чаєм.

— Йому доведеться пристати підживитись, Девіде,— сказав він.— Ноги у тебе в доброму стані. Цілком здорові, незгірш як у Джуми. А тепер з'їж оце, тільки помалу, попий чаю і знову спи собі. Все у нас гаразд.

— Пробач, що я такий сонний.

— Ти ж разом із Кібо всю минулу ніч вистежував слона. То як же тобі не бути сонним? Коли хочеш, можу дати ще трохи м'яса.

— Я вже ситий.

— От і добре. На три дні їжі нам вистачить. А воду знову знайдемо завтра. З гори збігає безліч струмків.

— Куди він іде?

— Джума нібито знає.

— Для нас це погано?

— Не дуже, Деві.

— То я вже спатиму,— мовив Девід.— Куртка мені не потрібна.

— Та й нам із Джумою не потрібна,— сказав батько.— Я вночі ніколи не мерзну, ти ж знаєш.

Девід заснув ще до того, як батько побажав йому на добраніч. Серед ночі він один раз прокинувся, відчувши на обличчі місячне світло, і йому пригадався слон: як той стояв між дерев, ворушачи своїми величезними вухами, і голова його хилилася додолу під вагою масивних бивнів. На цю нічну згадку Девід відчув усередині якусь дивну порожнечу, але подумав, що то просто дається взнаки голодний шлунок. Та шлунок був ні до чого, і в наступні три дні Девід у цьому переконався.

В оповіданні він намагався зобразити слона живого, такого, яким вони з Кібо побачили його тієї ночі, коли зійшов місяць. Може, й вийде, думав Девід. Може, таки вийде. Але, сховавши у валізу денний доробок і замикаючи двері кімнати, сказав собі: ні, не вийде. Слон був старий, і коли б його не вполював батько, то вполював би хтось інший. І тобі лишається тільки спробувати змалювати все так, як воно було. Отож намагайся писати щодень краще, як тільки можеш краще, і приклич на допомогу весь свій теперішній смуток, щоб знову звідати отой перший смуток дитинства. І ні на мить не забувай усього того, в що ти тоді вірив, бо якщо ця віра буде в тобі, то перейде і в те, що ти пишеш, і ти не зрадиш її. Твоя робота — це єдине, в чому ти маєш успіх.

Він зайшов за стойку бару, дістав пляшку «Хейга» та півпляшки холодної мінеральної води «Перр'є» і, зробивши собі суміш, подався до великої кухні, де була господиня. Девід сказав їй, що їде в Канн і до обіду не повернеться. Мадам дорікнула йому, що він п'є віскі на порожній шлунок. Тоді Девід спитав, чи нема в неї чогось холодного, що він міг би вкинути в свій порожній шлунок разом з віскі. Вона дістала шмат холодної курятини, покраяла на тарілку й зробила салат із зелені цикорію, а Девід сходив до бару, налив собі ще віскі з мінеральною і, повернувшись, сів до кухонного столу.

__ Не пийте ви того зілля, поки не поїли, мосьє,— сказала господиня.

— Воно мені на користь,— відказав Девід.— На війні ми пили його за обідом замість вина.

— Просто диво, що ви всі не стали п'яницями.

— Як ото французи,— докинув Девід, і вони поговорили про пияцтво у французькому робітничому середовищі, щодо чого обоє були згодні, а потім мадам покепкувала з Девіда: мовляв, жінки зовсім його покинули. На це він одказав, що вони обидві набридли йому, то чи не погодилася б мадам заступити їх? Ні, сказала мадам, йому ще треба довести, що він справжній чоловік, перше ніж залицятися до уродженки півдня. Девід заявив, що ось він з'їздить до Канна, добряче там підгодується й повернеться дужий як лев, і отоді хай уродженки півдня стережуться. Потім вони ніжно поцілувались — як привілейований клієнт і прихильна господиня,— і Девід пішов у дім прийняти душ, поголитись і перевдягтися.

Після душу він почувся зовсім добре, та й розмова з мадам потішила його. Цікаво, що б вона сказала, коли б дізналась, яка тут заварилася каша, подумав Девід. Після війни багато що змінилось, а мосьє з мадам мають чуття реальності й прагнуть не відставати від часу. Ми троє — вигідні клієнти і, отже, des gens tres bien[27]. Поки ми платимо гроші й не зчиняємо скандалів, усе гаразд. Росіяни більш нікуди не їздять, англійці вже не такі багаті, німці геть зубожіли, і тепер отаке нехтування усталених звичаїв може стати порятунком для всього узбережжя. Ми — перші сміливці, які відкрили тут літній сезон, що й досі вважається безумством. Девід поглянув на своє наполовину поголене обличчя в дзеркалі. «І все-таки,— подумки мовив сам до себе,— не варто бути аж таким сміливцем, щоб залишати половину обличчя непоголеним». А тоді пильно й доскіпливо поглянув на своє знебарвлене, майже біле волосся, і на обличчі його відбилася відраза.

Потім він почув, як на довгому схилі захурчав «бугатті», повернув на всипану жорствою доріжку й зупинився.

До кімнати ввійшла Кетрін. Голова її була пов'язана шарфом, очі ховалися за сонцезахисними окулярами. Вона зняла окуляри й поцілувала Девіда. Він міцно пригорнув її і спитав:

— Ну, як ти?

— Та не дуже,— відказала вона.— Сьогодні надто жарко.— Тоді всміхнулася до Девіда й прихилила голову до його плеча.— Я рада, що приїхала додому.

Він пішов до бару, зробив «Тома Коллінза» й приніс його Кетрін, що саме вийшла з-під холодного душу. Вона взяла запітнілу високу склянку, трохи відпила, а тоді притулила її до гладенької темно-смаглої шкіри живота. Торкнулася холодним склом кінчиків грудей, так що вони враз напружились, відпила ще великий ковток і знов приклала склянку до живота.

— Чудово,— мовила вона.

Девід поцілував її, і вона сказала:

— Ой, як хороше. Я вже й забула, що так буває. Не бачу причини відмовлятися від цього. А ти?

— І я ні.

— Отож і не відмовляюся,— сказала Кетрін.— Чого б то я мала дочасно віддати тебе комусь іншому. Це була дурна вигадка.

— Одягайся і ходімо,— сказав Девід.

— Ні. Я хочу побавитися з тобою, як колись.

— Як це?

— Ти ж знаєш. Щоб ти відчув себе щасливим...

Потім вони лежали на простирадлах, і Кетрін закинула свою коричневу від засмаги ногу на Девідову й легенько доторкалася пальцями до його ступні, а потім звелася на ліктях, віддалила уста від його уст і запитала:

— Ти радий, що я повернулася до тебе?

— Ти...— мовив Девід.— Ти таки справді повернулася.

— А ти вже й не думав, що я повернуся. Вчора все було скінчено й загинуло без вороття, а сьогодні — ось вона я. Ти щасливий?

— Так.

— Пригадуєш ті дні, коли єдине, чого я хотіла, було засмагнути до темного? А тепер я найтемніша біла дівчина в світі.

— І найбілявіша. Достоту як слонова кістка. Так я завжди думаю. І гладенька, як слонова кістка.

— Я така щаслива і хочу, щоб усе в нас було, як колись. Що моє, те моє. Я не бажаю поступатись їй тобою, як робила це останнім часом, і нічого не залишати собі. З цим покінчено.

— Щоб дуже ясно, то ні,— сказав Девід.— Але ти справді знов почуваєш себе добре?

— Справді добре. Я ж не сумна, не похмура, не жалісна.

— Ти мила й весела.

— Усе дивовижно змінилося. Ми встановимо чергу,— пояснила Кетрін.— Сьогодні й завтра ти будеш мій. А наступні два дні — Марітин. О боже, як я хочу їсти! Це вперше за тиждень я відчула голод.