— Що мене дратує, то це твоя манера говорити,— сказала Кетрін.— Як ти ретельно добираєш слова.

— Зрозуміло,— мовив він.— То хочеш смикнути, поки притарганять їдло?

— Не вдавай із себе клоуна.

— Найкращі клоуни обходяться без слів,— зауважив Девід.

— А ніхто й не каже, що ти з найкращих,— відрубала Кетрін.— Так, я залюбки випила б, якщо це тебе не переобтяжить.

Девід приготував три мартіні, відмірявши кожну порцію окремо, а потім зливши усі в карафу з льодом і розколотивши.

— А кому третій?

— Маріті.

— Твоїй перелюбниці?

— Кому?

— Перелюбниці.

— Ти таки сказала це,— наголосив Девід.— Ніколи не чув цього слова у живій мові й навіть не сподівався колись почути. Ти справді диво з див.

— Звичайнісіньке собі слово.

— Та воно так,— погодився Девід.— Але треба мати неабияку мужність, щоб отак запросто вжити його в розмові. Ну, Відьмо, будь хорошою дівчинкою. Чи не могла б ти сказати: «твоїй темноволосій перелюбниці»?

Кетрін узяла склянку й відвернула очі.

— І оце барахло так довго мені подобалось,— мовила вона.

— Може, будемо триматися в межах пристойності? — спитав Девід.— Обоє, і ти, і я.

— Ні,— відказала вона.— А осьде й твоя як там ти її називаєш, мила та невинна, як завжди... Люба Маріто, скажи, Девід сьогодні працював, перш ніж узятися до чарки?

— Ти працював, Девіде? — спитала Маріта.

— Я закінчив оповідання,— відповів Девід.

— І Маріта вже, певне, його прочитала?

— Так, я прочитала.

— Знаєш, а от я ніколи не читала жодного його оповідання. Волію в це не втручатись. Я тільки старалася створити якнайкращі матеріальні умови, щоб він міг укладати в роботу весь свій хист.

Девід відпив із склянки й подивився на Кетрін. Вона була така сама навдивовижу смаглява й гарна, як завжди, і майже біле, кольору слонової кістки волосся перетинало їй чоло, наче шрам. Тільки очі змінились, і з уст злітали слова, що їх ті уста ніколи ще не вимовляли.

— Я вважаю, що оповідання дуже добре,— промовила Маріта.— Таке незвичайне і, я сказала б, пасторальне. А потім стає жаске, навіть не можу пояснити чому. Як на мене, воно просто magnifique[25].

— Ну що ж,— зауважила Кетрін.— Французьку ми знаємо. Ти могла б виголосити по-французькому і всю свою захоплену тираду.

— Оповідання глибоко зворушило мене,— сказала Маріта.

— Тому, що його написав Девід, чи тому, що воно таке вже чудове?

— І тому, й тому,— відповіла дівчина.

— Ну, коли так,— сказала Кетрін,— то я не бачу причини, чом би й мені не прочитати це видатне оповідання. Зрештою, я ж його оплатила.

— Що-що? — перепитав Девід.

— Може, це й не зовсім так. Ти ж бо мав півтори тисячі доларів, коли ми одружувались, і ще оту книжку про навіжених льотчиків, з якої тобі також щось там перепадало, правда? Хоч ти ніколи не казав мені скільки. Але я таки виклала чималі гроші, і ти не можеш не визнати, що весь цей час жив краще, ніж до одруження.

Маріта сиділа, не озиваючись і словом, а Девід дивився, як хлопчина-подавальник накриває стіл на терасі. Тоді поглянув на годинник. До звичайної обідньої години залишалося близько двадцяти хвилин.

— З вашого дозволу я піду приберуся до обіду,— мовив він.

— Ой, та не будь ти такий фальшиво-чемний,— сказала Кетрін.— Чому мені не можна прочитати оповідання?

— Воно написане олівцем. Навіть не переписане начисто. Ти сама не захочеш читати в такому вигляді.

— Маріта ж прочитала.

— То прочитаєш після обіду.

— Я хочу зараз, Девіде.

— Я справді не раджу читати його до обіду.

— Таке воно огидне?

— Це оповідання про Африку до війни тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року. З часів маджі-маджі, повстання тубільців дев'ятсот п'ятого року в Танганьїці.

— Не знала, що ти пишеш історичні романи.

— Облишмо цю тему,— сказав Девід.— В оповіданні зображено Африку тих часів, коли мені було десь років вісім.

— Я хочу його прочитати.

Девід одійшов до дальшого кінця бару й став кидати на стойку кості із шкіряного стакана. Маріта сиділа на високому табуреті поруч з Кетрін і дивилась, як вона читає.

— Початок дуже добрий,— мовила Кетрін.— Хоч почерк у тебе жахливий. Чудово змальовано країну. І отой перехід. Усе, що здалося Маріті пасторальним.

Вона відсунула перший зошит, і дівчина, не відводячи від неї очей, забрала його й поклала собі на коліна.

Кетрін читала далі й більш не озивалася. Дійшла до середини другого зошита. І раптом розірвала його навпіл і пожбурила на підлогу.

— Який жах,— сказала вона.— Просто гидота. То ось який він був, твій батько.

— Ні,— заперечив Девід.— Але часом бував і такий. Ти ж не дочитала.

— І нізащо в світі не читатиму далі.

— Тим-то я й не хотів, щоб ти його взагалі читала.

— Де ж пак. Ви обоє змовились і змусили мене читати.

— Даси мені ключа, Девіде? Я піду сховаю зошити,— мовила Маріта. Вона вже підібрала з підлоги половинки другого зошита. Він був розірваний по згину, не впоперек.

Девід дав їй ключа.

— У шкільному зошиті все воно здається ще жахливішим,— сказала Кетрін.— Ти справжній нелюд.

— То було дуже жорстоке повстання,— пояснив Девід.

— Треба бути дуже жорстокою людиною, щоб написати про таке.

— Я ж казав тобі, щоб ти не читала.

Кетрін уже плакала.

— Ненавиджу тебе,— мовила вона.

Був уже пізній вечір, і вони лежали в ліжку у своїй кімнаті.

— Ось вона поїде, і тобі доведеться віддати мене до божевільні або ще якось позбутися,— сказала Кетрін.

— Ні, це неправда.

— Але ж ти пропонував, щоб ми вирушили до Швейцарії.

— Якщо тебе щось тривожить, ми могли б порадитися з добрим лікарем. Так само, як ото ходимо до зубного кабінету.

— Ні. Вони запроторять мене до божевільні. Я знаю. Все, що для нас цілком невинне, вони вважають за душевний розлад. Чула я про ті лікарні.

— Це легка й приємна подорож. Поїхали б через Екс і Сен-Ремі, а далі вгору по Роні, від Ліона до Женеви. Відвідали б лікаря, дістали добру пораду, й усе обернулося б приємною розвагою.

— Я не поїду.

— Знайшли б тямущого, досвідченого лікаря, і він...

— Я не поїду. Ти що — не чуєш? Не поїду. Не поїду. Чи хочеш, щоб я закричала?

— Ну гаразд. Не думай про це. Спробуй заснути.

— Тільки якщо не треба буде їхати.

— А нам і не треба.

— Тоді засну. Ти вранці працюватимеш?

— Так. Може, щось вийде.

— Неодмінно вийде,— сказала Кетрін.— Я знаю, у тебе все вийде. На добраніч, Девіде. І спи спокійно.

Він довго лежав без сну. А коли врешті заснув, йому почала снитись Африка. То були приємні сни, окрім останнього, від якого він прокинувся. Тоді він устав і просто з того сну взявся до роботи. На той час, як сонце виринуло з моря, він уже добре заглибився в нове оповідання і навіть не поглянув, яке червоне сходило сонце. Там, в оповіданні, він чекав, коли зійде місяць і, заспокійливо гладячи собаку, відчував, як настовбурчується під рукою його шерсть, і вони обидва сторожко чекали, аж поки зійшов місяць і на землю впали їхні тіні. Тепер він тримав собаку рукою за шию і відчував, як той тремтить. Раптом увесь нічний гомін затих. Вони не чули, як наближався слон, і Девід побачив його тільки тоді, коли собака рвучко повернув голову, так наче хотів заритися нею в Девіда. А потім тінь слона накрила їх, він зовсім безгучно пройшов осторонь, і з легким вітерцем, що віяв від гори, до них долинув його дух. То був сильний, але кислий дух старої тварини, і, коли слон промайнув перед очима, Девід побачив його лівий бивень — такий довгий, що аж наче торкався землі. Девід із собакою почекали, але більше слонів не з'являлося, і тоді вони пустилися бігти, осяяні місячним світлом. Собака не відставав ні на крок і щоразу, як Девід зупинявся, втикав морду йому під коліно. Девід хотів неодмінно побачити слона ще раз, і вони вибігли йому навперейми біля самого узлісся. Слон простував до гори, тепер уже несквапно посуваючись назустріч сталому нічному вітерцю. Девід стояв досить близько, так що тінь слона знову затулила місяць і війнуло отим кислим старечим духом, але правого бивня він так і не побачив. Підступати ближче з собакою він боявся, тому відтяг пса назад, за вітром, повалив на землю біля стовбура дерева й спробував примусити його лежати. Він сподівався, що собака залишиться під деревом, і той спершу начебто послухався, але тільки-но Девід рушив навздогін за слоном, як знову відчув під коліном вологу собачу морду.