Вони стояли обабіч нього так близько, що Девід фізично відчував обох.

— То ви добре попрацювали, Девіде? — повторила своє запитання дівчина.

— Та звісно, що добре, дурненька,— сказала Кетрін.— Він завжди працює тільки добре.

— Справді добре, Девіде?

— Так,— відказав він і легенько покуйовдив дівчині волосся.— Дякую.

— Нам тут дадуть випити чи ні? — запитала Кетрін.— Ну, а ми зовсім не працювали. Ми тільки щось купували, щось замовляли і влаштували скандал.

— Ніякий то не скандал.

— А я не знаю,— сказала Кетрін.— Мені до того байдуже.

— Що за скандал? — спитав Девід.

— Та нічого там не було,— відповіла дівчина.

— Я не звернула на це уваги,— сказала Кетрін.— Мені навіть сподобалось.

— У Ніцці хтось висловився з приводу її штанів.

— То не скандал,— мовив Девід.— Ніцца — чимале місто. Там усякого можна чекати.

— Я не змінилася? — раптом запитала Кетрін.— Шкода, що вони ще не привезли дзеркало. Ти не помічаєш у мені ніяких змін?

— Ні.— Девід подивився на неї. Вона була дуже світловолоса, розкуйовджена, ще смаглявіша, ніж раніше, і дуже збуджена й зачіплива.

— Це добре,— мовила вона.— Бо я пробувала змінитися.

— Нічого ти не пробувала,— заперечила дівчина.

— Ні, пробувала, і мені це сподобалось, і я хочу випити.

— Нічого вона не пробувала, Девіде,— сказала дівчина.

— Сьогодні вранці я зупинилась на отому довгому безлюдному відтинку і поцілувала її, і вона поцілувала мене, а потім — коли поверталися з Ніцци, і оце щойно, тільки-но вийшли з машини.— Кетрін дивилася на нього з любов'ю, але й з викликом, а тоді додала: — То були просто забавки, і мені сподобалось. Поцілуй і ти її. Хлопця начебто не видно.

Девід обернувсь до дівчини, а вона раптом припала до нього, і вони поцілувались. Він не мав наміру цілувати її, та й коли вже почав, то не думав, що буде отак.

— Ну годі, годі,— сказала Кетрін.

— Як вам? — спитав Девід у дівчини.

Вона знов була зніяковіла й сяяла з утіхи.

— Я щаслива, як ви мені й веліли,— відповіла вона.

— Ну от, усі тепер щасливі,— мовила Кетрін.— Усі винні порівну.

Вони добряче пообідали, з'ївши холодну закуску, смажене курча з овочевим рагу, салат, фрукти та сир і запиваючи все те холодним тавельським. Усі дуже зголодніли, настроєні були жартівливо, і ніхто не сприймав нічого надто серйозно.

— До вечері чи перед нею матимем грандіозний сюрприз,— сказала Кетрін.— Ця дівчина, Девіде, тринькає гроші, як п'яний індіанець, що продав свою нафтоносну ділянку.

— А вони милі, ті індіанці? — спитала дівчина.— Чи такі, як індійські магараджі?

— Девід тобі все про них розкаже. Він родом з Оклахоми.

— А я думала, із Східної Африки.

— Ні. Хтось із його предків подався геть з Оклахоми й вивіз його, ще малого, до Східної Африки.

— То, мабуть, страшенно цікава історія.

— Він написав роман про те, як жив у Східній Африці в дитинстві.

— Я знаю.

— Ви читали його? — спитав Девід.

— Так,— відказала вона.— Хочете, розповім?

— Ні. Я з тим романом знайомий.

— Він зворушив мене до сліз,— сказала дівчина.— То в ньому ваш батько?

— Якоюсь мірою.

— Ви, певно, дуже любили його.

— Любив.

— Ти ніколи не розповідав мені про нього,— озвалася Кетрін.

— Ти ніколи не питала.

— А якби спитала, розповів би?

— Ні,— відказав Девід.

— Я була в захваті від тієї книжки,— мовила дівчина.

— Не перебирай міри,— застерегла її Кетрін.

— Я не перебираю.

— А коли ти цілувала його...

— Ти сама це запропонувала.

— Та я не про те, ти ж мене перебила,— сказала Кетрін.— Я хотіла спитати: коли ти цілувала його, ти теж думала про нього як письменника й була в захваті?

Девід налив собі вина й надпив із склянки.

— Не знаю,— відповіла дівчина.— Я ні про що не думала.

— Добре, коли так,— сказала Кетрін.— А то я забоялася, що знов буде як з отими вирізками.

Дівчина вочевидь нічого не зрозуміла, і Кетрін пояснила їй:

— Я мала на думці відгуки преси про його другу книжку. Він же написав дві книжки, ти знаєш.

— Я читала тільки «Річковий поріг».

— Друга про льотчиків. Під час війни. Це єдина добра книжка з усіх написаних про льотчиків.

— Дурниці,— мовив Девід.

— Ось постривай, прочитаєш — тоді скажеш,— провадила Кетрін.— Щоб написати, таку книжку, треба самому загинути, розбитися вщент. Хай тобі не здається, що я не розуміюся на Девідових книжках, бо цілую його, не думаючи про те, що він письменник.

— А от мені здається, що слід би нам уже влаштувати сієсту,— промовив Девід.— Тобі не завадить трохи поспати, Відьмо. Ти стомилася.

— Я надто розбазікалась,— сказала Кетрін.— Обід був чудовий, і я прошу пробачення за те, що так багато базікала й хвалилася.

— Мені дуже сподобалось, як ти говорила про Девідові книжки,— сказала дівчина.— Це було просто чудово.

— Не бачу нічого чудового. Я стомилася,— відказала Кетрін.— Ти маєш що читати, Маріто?

— Ще є дві книжки,— відповіла дівчина.— А потім я візьму у вас щось іще, як дозволите.

— Можна я зайду до тебе згодом?

— Заходь, якщо хочеш,— сказала Маріта.

Девід не дивився на дівчину, і вона не дивилася на нього.

— Я тобі нічого не переб'ю? — спитала Кетрін.

— Та які ж у мене тут справи,— відказала дівчина.

Кетрін і Девід лежали поряд на ліжку в своїй кімнаті, надворі довівав свій останній день вітер, і сієста була не та, що раніше.

— А тепер я розкажу тобі, гаразд?

— Я волів би цього не чути.

— Ні, дай я розкажу. Сьогодні вранці, перед тим як зупинитись, я боялася і старалась вести машину дуже ретельно, і всередині у мене аж хололо. Потім я побачила вдалині на схилі Канн, і на дорозі попереду нікого не було, я озирнулась — позаду теж нікого, і тоді з'їхала з дороги в кущі. Там, де щось ніби зарості шавлії. Я поцілувала її, і вона поцілувала мене, ми посиділи в машині, і в мене було дуже дивне відчуття, а потім доїхали до Ніцци, і я не знаю, чи здогадався хто-небудь про щось чи ні. Тоді мені було до цього байдуже, і ми ходили по крамницях і купували всякі речі. Вона дуже любить купувати. Хтось там кинув нечемне зауваження, але то було пусте. Потім ми зупинилися по дорозі назад, і вона сказала, що, мабуть, краще, як я буду її дівчиною, а я відказала: мені однаково,— та насправді зраділа, бо я ж так чи так тепер дівчина, отож не знала, як маю поводитись. Ніколи ще не почувала себе такою безпорадною. Але вона дуже мила і, гадаю, хотіла цим мені допомогти. А втім, не знаю. В усякому разі, вона була дуже мила, і я вела собі машину, а вона сиділа, така жвава й зрадувана, і тільки ніжно гладила мене, як ото часом ти мене гладиш, або ми одне одного, і тоді я сказала, що так їхати не можу, отож ми зупинились. Я тільки раз поцілувала її, але відчула, що це не минуло мене. Ми постояли там ще трохи, а потім рушили просто додому. Перед тим як зайти, я ще раз поцілувала її, і ми почували себе щасливими, і мені це було приємно, та й тепер приємно.

— Отже, ти своє зробила,— обережно мовив Девід,— і на цьому кінець.

— Та ні ж бо. Мені було приємно, і я робитиму це далі.

— Ні. Не треба тобі цього.

— Треба, і я це робитиму, доки сягну кінця й переступлю через це.

— А хто сказав, що ти переступиш?

— Я кажу. Але тепер мені це справді потрібно, Девіде. Я й не знала, що таке може бути.

Він нічого не сказав.

— Це минеться,— сказала вона.— Я знаю напевне. Повір.

Девід промовчав.

— Вона чекає на мене. Ти ж чув, як я її спитала? Це було б однаково, що зупинитись на півдорозі.

— Я їду в Париж,— мовив Девід.— Зв'язатися зі мною зможеш через банк.

— Ні,— сказала вона.— Ні. Ти повинен мені допомогти.

— Я не можу тобі допомогти.

— Можеш. Не їдь, прошу тебе. Я не переживу, якщо ти поїдеш. Я не хочу залишатися з нею. Мені вона потрібна тільки час від часу. Невже ти не розумієш? Ну зрозумій, будь ласка. Ти ж завжди все розумієш.