Вони підійшли до готелю, і Девід заніс сумку до комори й поставив на підлогу.

— Дай я візьму речі,— сказала Кетрін.— їх треба просушити.

— Пробач,— відказав Девід. Тоді повернувся, вийшов надвір і попростував до своєї кімнати в кінці будинку. Там він одразу ж відчинив велику валізу. Стосика зошитів з оповіданнями на місці не було. Так само не було й чотирьох конвертів, ущерть напакованих вирізками. Залишилися тільки зошити із записами до повісті.

Девід зачинив і замкнув валізу, тоді обшукав шухляди шафи й усе, що можна було обшукати в кімнаті. Він не вірив, що оповідання пропали. Не вірив, що Кетрін могла знищити їх. На пляжі він подумав був, що вона здатна на таке, але й тоді ця думка здалась йому неймовірною, і він відкинув її. Усі вони трималися спокійно, обачливо й рівно, як і належить триматись у разі небезпеки, надзвичайних обставин чи катастрофи, але важко було припустити, що таке й справді може статися.

А тепер він знав: сталося,— і все ж таки ще сподівався, що це може бути просто лихий жарт. Отож, відчуваючи в душі холод і порожнечу, він знов одімкнув і перетрусив валізу, а потім ще раз обшукав усе в кімнаті.

Тепер не було ні небезпеки, ні надзвичайних обставин. Була катастрофа. Але ні, це неможливо. Мабуть, вона десь заховала їх. Може, в коморі, чи в їхній спальні, чи навіть у Марітиній кімнаті. Не могла вона їх знищити. Ніхто б не заподіяв такого своєму ближньому. Девід усе ще не вірив до кінця, одначе коли він замикав двері своєї кімнати, всередині у нього млоїло.

Обидві жінки сиділи біля бару. Коли Девід увійшов, Маріта тільки глянула на нього — і враз усе зрозуміла. Кетрін спостерігала, як він підходить, у дзеркалі за стойкою. На нього самого вона не дивилася — тільки на його відображення в дзеркалі.

— Куди ти їх поділа, Відьмо? — запитав Девід.

Кетрін відвернулася від дзеркала й звела на нього очі.

— Не скажу,— відповіла вона.— Я про них подбала.

— Повинна сказати,— мовив Девід.— Вони мені дуже потрібні.

— Ні, не потрібні,— заперечила вона.— То були нікчемні оповідки, і я терпіти їх не могла.

— А про Кібо? — спитав Девід.— Тобі ж сподобався Кібо. Хіба не пригадуєш?

— І його це не минуло. Я хотіла була вирвати сторінки про нього й зберегти, але не змогла знайти їх. Та й він же однаково давно здох, ти сам казав.

Девід бачив, як Маріта поглянула на неї і відвела очі. Тоді поглянула знов.

— Де ти їх спалила, Кетрін?

— І тобі не скажу,— відповіла Кетрін.— Що він, що ти — один біс.

— Ти спалила їх разом з вирізками? — спитав Девід.

— Не скажу,— відрубала Кетрін.— Ти розмовляєш зі мною, наче полісмен чи шкільний учитель.

— Скажи, Відьмо. Я тільки хочу знати.

— Я заплатила за них,— заявила Кетрін.— Ти написав їх завдяки моїм грошам.

— Знаю,— мовив Девід.— Дякую тобі за щедрість. Де ти спалила їх, Відьмо?

— Я не скажу їй.

— Не їй. Скажи мені.

— Хай вона піде звідси.

— Мені так чи так треба йти,— озвалася Маріта.— Я загляну до тебе потім, Кетрін.

— От і добре,— мовила Кетрін.— Твоєї вини, Спадкоємице, в цьому немає.

Девід сів на високий табурет поруч із Кетрін, а вона, дивлячись у дзеркало, стежила, як Маріта виходить із кімнати.

— Де ти спалила їх, Відьмо? — знову спитав Девід.— Тепер ти можеш мені сказати.

— Вона б цього не зрозуміла,— мовила Кетрін.— Тим-то я й хотіла, щоб вона пішла.

— Я знаю,— сказав Девід.— То де ти їх спалила?

— У залізній бочці з дірками, в якій мадам палить сміття,— сказала Кетрін.

— Усе згоріло?

— Так. Я хлюпнула туди гасу з бідона, що стоїть у сараї. Зайнялося велике полум'я, і все згоріло. Я зробила це задля тебе, Девіде, і задля нас усіх.

— Ну ще б пак,— сказав Девід.— То все згоріло?

— Так, усе. Коли хочеш, можемо піти подивитись, але це ні до чого. Папір вигорів до чорного, і я розгребла його палицею.

— Піду гляну,— сказав Девід.

— Але повертайся,— попросила Кетрін.

— Та певне,— мовив він.

Зошити й конверти з вирізками було спалено в старій, продірявленій по боках двохсотлітровій бочці від бензину, в якій звичайно палили сміття. На колишньому мітлищі, що ним і раніше послуговувалися замість кочерги, лишився свіжий чорний попіл згорілого паперу. Бідон з гасом стояв у кам'яному сараї. У бочці Девід побачив обвуглені рештки знайомих зелених обкладинок від зошитів, а поворушивши попіл, знайшов кілька обгорілих клаптиків з газетним друком та два закіптюжені уривки рожевого паперу, яким користувалось прес-агентство «Ромейке». На одному ще розрізнявся машинописний рядок з датою і місцем: «Провіденс, Р.-А.» Попіл був старанно перемішаний, але якби Девід завдав собі клопоту пошукати пильніше, то там напевне знайшлися б ще якісь обгорілі рештки. Та він лише подер рожевий папірець з написом «Провіденс, Р.-А.» на дрібні клаптики й кинув назад у бочку, знов поставивши її як була. Йому раптом спало на думку, що він ніколи не бував у Провіденсі, штат Род-Айленд. Потім він заніс старе мітлище до сарая, де краєм ока побачив свій гоночний велосипед зі спущеними шинами, і через порожню на той час готельну кухню повернувся назад до великої вітальні й до своєї дружини Кетрін, що сиділа біля стойки бару.

— Ну що, все так, як я сказала? — запитала вона.

— Еге ж,— відповів Девід, сів на високий табурет і сперся ліктями на стойку.

— Мабуть, досить було спалити тільки вирізки,— сказала Кетрін.— Але я подумала: як вимітати, то вже дочиста.

— І таки вимела,— мовив Девід.

— Тепер ти зможеш знову взятися до повісті, і ніщо тобі не заважатиме,— сказала Кетрін.— От завтра зранку сідай і пиши.

— Авжеж,— зронив Девід.

— Я рада, що ти повівся розважливо,— говорила далі Кетрін.— Ти ж сам не розумів, які вони були нікчемні, ті оповідання. Я мусила тебе переконати.

— Ти не могла залишити хоч оте одне про Кібо, яке тобі сподобалось?

— Я ж тобі казала: я не могла знайти його. Але як хочеш, то напиши його наново, я переповім тобі все дослівно.

— Ото буде оповідання!

— А таки буде. Ось побачиш. Хочеш, зараз же й почнемо? Ми це зможемо, аби тільки ти захотів.

— Ні,— відказав Девід.— Тільки не зараз. А чом би тобі самій і не написати його?

— Писати оповідання я не вмію, Девіде. Ти ж знаєш. Але переповісти тобі оте одне зможу коли завгодно. А інших тобі не так жаль, еге ж? Вони справді були нікудишні.

— Навіщо ти все-таки це зробила?

— Щоб допомогти тобі. Ти зможеш поїхати в Африку й написати їх наново, подивившись на все очима зрілої, дорослої людини. Місцевість там навряд чи дуже змінилася. Та як на мене, то краще б тобі написати про Іспанію. Ти сам казав, що іспанська природа схожа на африканську, а до того ж і говорять там людською мовою.

Девід налив собі віскі, знайшов пляшку «Перр'є», відіткнув її і долив у склянку трохи води. Йому пригадалось, як одного дня дорогою до Ег-Морта вони проїжджали повз заводик у долині, де розливали в пляшки оцю мінеральну воду «Перр'є», і як...

— Облишмо балачки про письменство,— мовив він до Кетрін.

— Чому ж, мені цікаво,— сказала вона.— Тільки творчість має бути позитивною і мати здорову мету. Ти так добре писав, поки не погруз в отих оповіданнях. Найгірше в них — це бруд, мухи, жорстокість, дикунство. А ти мало не молився на всі ті страхіття. Згадай-но оте жахливе оповідання про різанину в кратері й бездушність твого батька.

— Може, не будемо про це говорити? — мовив Девід.

— А я хочу говорити,— відказала Кетрін.— Я хочу, щоб ти зрозумів, чому треба було спалити ті оповідання.

— Ти напиши, а я прочитаю,— сказав Девід,— Зараз я волів би про це не чути.

— Не можу я написати, Девіде.

— Зможеш.

— Ні. А от сказати б те, що я думаю, комусь іншому, хай би записав,— мовила Кетрін.— Якби ти був до мене добріший, то й сам записав би. Якби, кохав мене по-справжньому, тобі хотілося б це зробити.