Батько знав, як карається Девід через слона, і того вечора й у наступні кілька днів намагався коли й не навернути сина знов у свою віру, то відновити бодай подобу того хлопця, яким він був доти, доки йому спротивіло полювання на слона. В оповіданні Девід не розкрив цього батькового наміру, як не розкривав його тоді й сам батько,— а тільки змалював усе, що сталося, і свою огиду, і відчуття різницької жорстокості вбивства, і те, як вирубували бивні й як сяк-так латали Джуму, за браком чогось знеболювального намагаючись притлумити його біль насмішками й лайкою. Не наголошував він, лише коротко згадав, і надмірну повагу до нього самого, і вияви особливої довіри, яких він не прийняв. Він прагнув якомога живіше зобразити слона, що лежав під деревом у передсмертній агонії, спливаючи кров'ю, яка не раз точилася з нього й раніш, але щоразу спинялась, а тепер клекотіла в грудях і не давала дихати, тим часом, як велике серце й далі гнало її, затоплюючи все його єство, і слон дивився на людину, що прийшла його добити. Девід дуже пишався слоном, який одразу зачув Джуму і вмить напав на нього. Коли б не батько, слон убив би Джуму, пожбуривши його хоботом на дерева, бо рана, заподіяна першим пострілом, була всього лише ще однією раною, і тільки потім він почав захлинатися кров'ю, не в змозі дихати. Того вечора, сидячи біля вогнища, Девід дивився на Джуму із спотвореним швами обличчям та зламаними ребрами, яких він силкувався не зрушити, дихаючи, і міркував про те, чи не впізнав слон Джуму й тоді вже заповзявся його вбити. Девідові хотілось вірити, що так воно й було. Тепер слон став його героєм, яким довгий час був батько, і Девід подумав: «Я б нізащо не повірив, що він, зовсім старий і знесилений, здатен на таке. Він запевне вбив би Джуму. А от на мене дивився без бажання вбити. Тільки зі смутком, з таким самим, який почував і я. І того дня, незадовго до смерті, він навідав свого давнього товариша».

Закінчивши оповідання, Девід зрозумів, що всю історію подано через сприйняття юного героя. Він перечитав рукопис, добачаючи прогалини, які треба було заповнити, аби перший-ліпший читач мав таке враження, ніби все воно діялося насправді, і позначаючи їх на берегах аркушів.

Він пригадав, як слон утратив усю свою гідність, тільки-но змертвіло його око, і як, незважаючи на вечірню прохолоду, почало роздиматись його мертве тіло, коли вони з батьком повернулися з речовими мішками. То був уже не слон, а сіра й зморшкувата набрякла туша з величезними, поцяткованими рудим і жовтим бивнями, заради яких його і вбили. Подекуди на бивнях запеклася кров, і Девід сколупнув нігтем великого пальця кілька темних, схожих на сургуч, засохлих крапель і поклав у кишеню сорочки. Ото й усе, що лишилося в нього на згадку про слона, коли не рахувати пробудженого усвідомлення самотності.

Увечері біля вогнища, коли різницьку роботу було завершено, батько спробував завести з Девідом розмову.

— Він же був убивця, Деві,— почав він.— Джума каже, ніхто не знає, скількох людей він убив.

— А вони ж усі намагалися вбити його, хіба ні?

— Ну звісно,— відказав батько.— Такі бивні...

— То який же він тоді вбивця?

— Розумій як хочеш,— сказав батько.— Жаль, що ти так розтривожився через нього.

— Жаль, що він не вбив Джуму,— мовив Девід.

— По-моєму, це вже трохи занадто,— сказав батько.— Джума твій друг, ти ж знаєш.

— Більше не друг.

— Не треба казати йому цього.

— Він сам знає,— сказав Девід.

— Мені здається, ти несправедливий до нього,— підсумував батько, і вони більш не говорили про це.

А коли все те нарешті лишилося позаду і вони щасливо повернулися до селища з бивнями й прихилили їх, звівши докупи гострі кінці, до стіни зліпленої з гілляччя та мулу хатини, і бивні були такі довгі й товсті, що, навіть доторкнувшись до них, ніхто не вірив своїм очам і ніхто, навіть Девідів батько, не міг дотягтися бодай до того місця, де вони загиналися, починаючи сходитись кінцями; а й Джуму, й Девідового батька, й самого Девіда, і носіїв, що доправили бивні до селища, вже добре підпили й пили далі, всі вважали за героїв, а Кібо — за собаку героя, батько спитав Девіда:

— Хочеш, помиримося, Деві?

— Гаразд,— відповів він, бо вже твердо вирішив, що відтепер більш нічого батькові не розкаже.

— Я дуже радий,— мовив батько.— Так куди простіше й краще.

Потім вони сиділи в затінку великої смоковниці, на стільцях старійшин, поруч із прихиленими до стіни хатини бивнями, й пили саморобне пиво, яке подавали в гарбузових чашах молода дівчина та її менший братик, тепер уже не надокучливий причепа, а служка героїв, який сидів там-таки в пилюці поряд з героїчним собакою героя, а сам юний герой тримав у руках старого півника, якого щойно піднесли в чин улюбленого бойового півня героя. Вони сиділи й пили пиво, а тим часом загучав великий барабан, скликаючи люд на нгому[32].

Щасливий, спустошений і гордий, Девід вийшов із своєї робочої кімнати й повернув на терасу, де чекала на нього Маріта, сидячи проти сонця ясного осіннього ранку, про який Девід і не підозрював. А ранок був чудовий — тихий і прохолодний. Море внизу лежало рівне, спокійне, і ген по той бік затоки біліла дуга Канна з темними горами позаду.

— Я дуже кохаю тебе,— мовив Девід до темноволосої дівчини, коли вона підвелась йому назустріч. Тоді обняв її, поцілував, і вона сказала:

— Ти закінчив оповідання.

— Авжеж,— підтвердив він.— А чом би й ні?

— Я кохаю тебе й пишаюся тобою,— сказала Маріта.

Вони підійшли до краю тераси і, обнявшись, задивилися на море.

— А ти як, дівчинко?

— Мені дуже добре, я дуже щаслива,— відповіла вона.— Ти сказав, що кохаєш мене, чи це просто ранок такий гарний?

— Ранок гарний,— мовив Девід і знову поцілував її.

— Можна прочитати оповідання?

— Навряд чи варто такого чудового дня.

— А я хочу прочитати, аби відчути те саме, що відчуваєш ти, а не просто радіти з тобою, наче я твоя собачка.

Девід дав їй ключ і, коли вона принесла зошити й сіла читати біля стойки бару, примостився обіч неї й теж почав перечитувати оповідання. Він розумів, що чинить негарно й по-дурному. Ніколи раніше він такого собі не дозволяв, бо це суперечило всім його поглядам на письменницьку працю, але сьогодні докірлива думка майнула в нього тільки в першу мить, коли він обняв Маріту за стан і втупив очі у власне письмо на лінійованому папері. Він не міг перебороти бажання читати разом з нею і поділяти те, чого ніколи ні з ким не поділяв і чого, як він вважав, не можна й не треба поділяти.

Дочитавши рукопис, Маріта обвинула його руками за шию і так міцно поцілувала, що на губі в нього виступила кров. Девід подивився на неї, машинально злизнув з губи кров і всміхнувся.

— Пробач, Девіде,— мовила вона.— Пробач мені, будь ласка. Я страшенно щаслива й пишаюся тобою ще дужче, ніж ти сам.

— Тобі сподобалося? — запитав він.— Ти відчула пахощі шамби, і чистий дух у хатині, і які гладенькі, геть витерті сидіння стільців у старійшин? А в хатині справді чисто, й долівка завжди підметена.

— Ну звісно. Про це ти писав у попередньому оповіданні. Я навіть бачу, як тримає голову Кібо, твій героїчний собака. І ти там такий милий герой. У тебе на сорочці лишилися плями від крові?

— Так. Вона розм'якла в кишені, коли я спітнів.

— Давай поїдемо до міста й відсвяткуємо цей день,— сказала Маріта.— Сьогодні нам вільно робити все, що ми захочемо.

Девід спинився біля стойки, налив собі віскі з холодною «Перр'є» і поніс склянку до своєї кімнати, а там випив половину й пішов під холодний душ. Потім надяг штани та сорочку й узувся в мокасини, щоб їхати до міста. Він радів, що оповідання вийшло добре, а ще дужче радів, що в нього є Маріта. Тепер він сприймав усе гостріше, ніж перед тим, але ні оповідання, ні Маріта нічого від цього не втратили, і ясність думки не викликала звичного смутку.