— Де ви провели останню ніч?

— У готелі... Як називається, не пригадую, — відповів Кін.

Комендант прийняв ліву руку й прочитав:

— Ерліхштрасе, двадцять чотири.

— Там її знайшли, — сказав Кін і з полегкістю зітхнув. Нарешті мова зайшла-таки про вбивство.

— Знайшли, кажете? Знаєте, як ми це називаємо?

— Мушу визнати, ви маєте рацію. По суті, від неї нічого не залишилось.

— По суті? Побалакаймо краще про крадіжку, а не про суть!

Кін злякався. Що там украли? Таж не спідницю? На спідниці й на тому, як її потім зжер різників собака, був побудований захист супроти примари.

— Спідницю знайшли на місці злочину! — твердо заявив Кін.

— Місце злочину? Ці слова у ваших вустах важать багатенько!

Усі служаки дружно закивали головами.

— Я маю вас за освічену людину. Ви визнаєте, що місця злочину без злочину не буває? Ви можете взяти свою заяву назад. Але я маю звернути вашу увагу на те, що це справить несприятливе враження. Я вам зла не бажаю. Адже вам-таки буде краще, якщо ви зізнаєтесь. Ну ж бо, зізнаваймося, любий друже! Зізнавайтеся, ми знаємо все! Заперечувати — це вам уже не зарадить! «Місце злочину» вихопилося саме. Зізнайтесь, і я замовлю за вас слівце! Розказуйте все до ладу. Ми провели розшук. Що вам тепер залишається? Ви самі викрили себе! Місця злочину без злочину не буває. Адже так, панове?

Коли він каже «панове», панове знають, що перемога у нього в руках, і обдаровують його захопленими поглядами. Вони поспішають один поперед одного. Мастак на добру пам’ять бачить, що йому нічого не перепаде, і на колишньому своєму плані ставить хрест. Він притьма кидається до коменданта, хапає його щасливі руки й вигукує:

— Пане комендант, дозвольте вас привітати!

Комендант добре розуміє, якого неймовірного успіху домігся. Але він чоловік скромний і якомога уникає всіляких пошанувань. Сьогодні це понад його силу. Блідий і схвильований, він підводиться, на всі боки вклоняється, намагається дібрати слова й нарешті висловлює свою розчуленість однією простою фразою:

— Дякую, панове!

«Все ж таки це його зворушило», — думає батько; у таких сімейних сценах він сентиментальний.

Кін уже не хоче мовчати. Його закликали розповісти все до ладу. Що може бути для нього краще? Він знов починає все спочатку. Його перебивають оплески. Він проклинає поклони служаки, які бере на свій рахунок. Ці люди не дають йому навіть почати. В їхній дивній поведінці він убачає спробу якось на нього вплинути. Він не обертається, хоч і відчуває за спиною в себе якийсь рух. Він має намір сказати всю правду. Примара вже, мабуть, зникла. Він міг би описати спільне життя з уже запевне покійною Терезою від самого початку. Це полегшило б його становище на суді; але йому не потрібні ніякі полегшення. Краще він наведе подробиці її смерти, до якої причетний безпосередньо. Треба захопити поліцейських своєю розповіддю, вони люблять слухати про те, що входить до їхньої компетенції. Вбивства входять до компетенції всіх людей. Хіба є хтось такий, кого б не тішило вбивство?

Нарешті комендант сідає; він забуває, на що, й навіть не дивиться, як лежить «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ». Відколи комендант викрив злочинця, він ненавидить його вже не так. Він має намір дати йому вибалакатись. Успіх зрушив його життя з місця. У нього нормальний ніс. Глибоко в кишені лежить дзеркальце, про яке він так само забув; тепер потреба в ньому відпала. Чому люди так мучаться? Життя — штука пречудова. Щодня з’являються нові зразки краваток. Треба вміти їх носити. Більшість чоловіків скидаються в них на мавп. Йому дзеркала не потрібні. Руки в нього зав’язують краватку самі. Успіх підтверджує, що він має рацію. Він скромний. Іноді зробить уклін. Підлеглі його поважають. Завдяки його гожому вигляду важка робота стає йому приємною. Інструкцій він додержується не завжди. Інструкції — то для злочинців. Він викриває їх несамохіть, тому що впливає на них невідпорно.

— Щойно за нею причинилися двері, — озивається Кін, — я повірив у своє щастя.

Він починає здалеку, але копається тільки в собі, в глибинах свого сповненого рішучости духу. Він добре знає, як воно було насправді. Кому про мотиви злочину відомо краще, ніж самому злочинцеві? Від початку й до кінця бачить він кожну ланку ланцюгів, у які закував Терезу. Узагальнюючи події перед цією аудиторією охочих до арештів та сенсацій, він удається до певної іронії. Він міг би розповісти їм і дещо цікавіше. Йому шкода їх; але вони, зрештою, не вчені. Він поводиться з ними, як із звичайними освіченими людьми. Мабуть, вони ще нікчемніші. Цитувати китайських письменників він уникає. Можна було б урвати його й поставити кілька запитань про Мен-цзи. По суті, йому приємно розповідати про прості факти просто й загальнодоступно. Його розповіді властива чіткість і тверезість, які він завдячує китайським класикам. Поки Тереза ще раз помирає, він повертається думками до бібліотеки, в якій беруть початок такі видатні наукові досягнення. Він збирається невдовзі продовжити свою наукову діяльність. У тому, що суд його виправдає, він не сумнівається. Щоправда, перед судом він має намір триматися зовсім по-іншому. Там він постане в усьому своєму науковому блиску. Світ затамує подих, коли найбільший, либонь, із живих синологів виголосить промову на захист науки. Тут він говорить скромно. Він нічого не фальсифікує, нічого собі не прощає, він тільки спрощує.

— Я на кілька тижнів залишив її саму. Я був твердо впевнений у тому, що вона помре з голоду, і день при дні ночував у готелях. Нестерпно бракувало моєї бібліотеки, повірте мені; доводилося обходитися невеличкою запасною, яку я тримав під рукою на всякий невідкладний випадок. Замок у моєму помешканні надійний, тож страх, що її можуть звільнити грабіжники, мене ніколи не діймав. Уявіть собі її становище: всі припаси харчів скінчилися. Знесилена, сповнена зненависти, вона лежить на підлозі, біля того ж таки письмового столу, де стільки разів шукала гроші. Вона не думала ні про що, крім грошей. Квіткою її не назвеш. Сьогодні я не розповідатиму вам про те, які думки навідували мене за тим столом, коли ми з нею жили ще під одним дахом. Від страху, що мої рукописи стануть жертвою пограбування, мені доводилося сторожувати, на цілі тижні уклякаючи, мов статуя. То був час найглибшого мого приниження. Моя голова палала жадобою працювати, а я казав собі: «Ти з каменю», — і, щоб не поворухнутися, вірив у це. Кому з вас випадало стерегти які-небудь скарби, той зрозуміє мене. Я в долю не вірю. Але її доля спостигла. Замість мене, чию смерть вона накликала своїми підступними нападками, там лежала тепер вона, і її поглинав її шалений голод. Вона не змогла дати собі раду. Їй забракло самовладання. Вона себе пожирала. Її тіло, шматок за шматком, ставало жертвою її ненатлі. З дня на день вона все худла й худла. Їй уже несила було підвестись, і вона лежала у власних нечистотах. Я здаюся вам, мабуть, худим. Проти мене вона була тінню людини, жалюгідною, нікчемною тінню; якби вона була встала, то відразу впала б від повіву вітру; вона була мов тріска, яку міг би переламати хто завгодно — мені здається, навіть мала дитина. Вдаватися в подробиці, коли розповідаєш про це, неможливо. Її кістяк укривала синя спідниця, яку вона завжди носила. Спідниця була накрохмалена й завдяки цьому не давала розпадатись огидній тліні її тіла. Одного дня вона спустила дух. Цей вислів також здається мені фальсифікацією; легень у неї, мабуть, уже просто не залишилося. Тієї останньої години біля неї нікого не було. Хто витримав би цілими тижнями поруч із живими мощами? Вона вся просякла брудом. Від розверзлої плоти, яку вона клаптями здирала з себе, тхнуло смородом. Тіло почало розкладатися ще за життя. Це відбувалося в моїй бібліотеці, при книжках. Я скажу, щоб помешкання вичистили. Вона не скоротила цей процес самогубством. У неї за душею не було нічого святого, вона була дуже жорстока. Поки вона ще чекала від мене заповіту, то облудно прикидалася, нібито любить книжки. День і ніч у неї тільки й розмов було, що про заповіт. Вона замучила мене своїм доглядом так, що я захворів, а живим залишила тільки через те, що не була певна, чи я склав заповіт. Я нічого не вигадую. Я маю великі сумніви в тому, чи вона вміла вільно читати й писати. Повірте, наука покладає на мене обов’язок бути правдивим. Походження її темне. Помешкання вона перегородила, залишивши мені одну кімнату, але й ту потім забрала. І скінчила вона кепсько. Сторож виламав вхідні двері. Він колишній поліцейський, тож йому легко вдалося те, з чим марно мучився б простий грабіжник. Як на мене, він чоловік відданий. Сторож знайшов її в спідниці — огидний, смердючий, потворний кістяк, мертвий, зовсім мертвий, жодної миті він не мав сумніву в тому, що вона мертва. Він покликав людей, усі в будинку раділи. Коли саме настала смерть, з’ясувати вже не пощастило; але вона настала, всі вважали, що це — найголовніше. Півсотні сусідів, не менше, пройшли повз мертве тіло. Ніхто не висловлював жодних сумнівів, кожне кивало головою, визнаючи те, чого вже не можна було змінити.