— Стривайте! Десять відсотків!

Коротун добре знав, скільки в пачці грошей. Очікуючи Кіна в підворітті, він хутенько ревізував усе, що було в портмоне.

Коли вони залагодили свій ґешефт, він потис Кінові руку, сумно подивився на нього знизу вгору й промовив:

— Ви маєте знати, чим я задля вас ризикую! З «Ідеальним небом» покінчено. Гадаєте, я зможу туди повернутись? Вони знайдуть у мене цю купу грошей і вхоркають мене. Бо звідки у Фішерле такі гроші? Послухайте, хіба я можу сказати, звідки в мене гроші? Якщо скажу, що від книжкової галузі, то вони заб’ють мене на смерть і потягнуть гроші в мертвого Фішерле з кишені. А якщо я нічого не скажу, то вони заберуть їх у Фішерле ще за життя. Розумієте, якщо Фішерле залишиться живий, то не матиме вже на що жити, а якщо помре, то він таки помре. Ось бачите, до чого призводить дружба!

Він сподівався отримати ще й чайові.

Кін відчув, що цьому чоловікові — першому з тих, котрі трапилися йому в житті, — він зобов’язаний допомогти розпочати нове, гідне існування.

— Я не комерсант, я вчений і бібліотекар, — промовив він і чемно вклонився перед карликом. — Ідіть до мене на службу, і я про вас подбаю.

— Як батько, — додав коротун. — Я так і думав. То ходімо ж!

І він стрімко попростував уперед. Кін важко рушив за ним. Подумки він шукав роботу для свого нового практиканта. Товариш у жодному разі не повинен здогадатися, що йому щось дарують. Вечорами він може допомагати йому, Кінові, вивантажувати й розставляти книжки.

Уже через кілька годин після того, як Фішерле почав виконувати свої службові обов’язки, він сповна усвідомив, чого бажав його господар і що особливого в ньому було. Коли вони прийшли до готелю ночувати, Кін відрекомендував його портьє як свого «товариша й колегу». Портьє, на щастя, впізнав щедрого власника бібліотеки, який тут колись уже зупинявся, а то господаря з його колегою просто викинули б на вулицю. Фішерле спробував підгледіти, що писав Кін у реєстраційній картці. Він був надто куций, йому не пощастило навіть стромити носа до анкетних запитань. Боявся він другого формуляра — того, що його портьє приготував для нього. Проте Кін (щодо душевної чулости він надолужив за один вечір усе, що втратив протягом цілого життя) збагнув: ця писанина — не для коротуна. І вніс його прізвище до своєї картки — у графу «особи, що супроводжують». Другий формуляр він повернув портьє й сказав:

— Це зайве.

Так завдяки йому коротун позбувся потреби писати, а заразом — на думку Кіна, це було ще важливіше — і знати, що його, Фішерле, у такий принизливий спосіб зараховано до прислуги.

Щойно вони піднялися до своїх кімнат, Кін дістав пакувальний папір і почав його розправляти.

— Щоправда, цей папір зовсім пом’явся, — сказав він, — але іншого в нас немає.

Скориставшись нагодою показати, який він незамінний, Фішерле заходився додатково розгладжувати кожен аркуш, що його Кін вважав уже готовим.

— Це моя вина в тому, що дійшло до бійки, — сказав коротун.

Пальці в нього виявилися надзвичайно спритними, й наслідки не забарились. Потім вони розіслали папір на підлозі в обох кімнатах. Фішерле стрибав туди й сюди, лягав плиском і повзав, немовби якась дивна, куца й горбата рептилія, з кутка в куток.

— Зараз у нас усе буде готово, це ж бо дрібниця! — раз у раз приказував, важко сопучи, він.

Кін усміхався; він не звик ні до підлабузництва, ні до горба й був щасливий від особистої шаноби, яку йому виявляв карлик. Щоправда, майбутня серйозна розмова з Фішерле трохи лякала його. Можливо, Кін переоцінив розумові здібності цього чоловічка, який був майже того ж віку, що й він сам, і багато років прожив без книжок, на вигнанні. Він може хибно витлумачити завдання, яке ставить перед ним Кін, може запитати: «А де ж книжки?», перше ніж збагне, де вони зберігаються цілий день. Найкраще було б, якби він ще трохи пововтузився на підлозі. Тим часом Кінові спаде на думку якийсь загальнодоступний образ, зрозуміліший для простого розуму. Непокоїли його й карликові пальці. Вони без упину ворушилися, надто довго вже розгладжували вони папір. Вони були голодні, а голодні пальці прагнуть поживи. Вони потягнуться до книжок, торкатись яких Кін не дозволяв — не дозволяв нікому. Він узагалі побоювався заходити в конфлікт з освітнім голодом коротуна. Здавалося б, цей має право закинути йому, що книжки лежать без діла. Як йому виправдовуватись? Одному дурникові може навернутися в голову багато такого, до чого не додумаються й десяток мудріїв. І дурник справді вже постав перед ним і сказав:

— Готово!

— То допоможіть мені вивантажити книжки! — промовив Кін навмання, дивуючись власній сміливості. Й, щоб одразу покласти край будь-яким надокучливим запитанням, дістав із голови стос книжок і подав його коротунові.

Той спритно вхопив його своїми довгими руками й сказав:

— Ого скілько! Куди їх покласти?

— Багато? — вигукнув Кін ображено. — Це лише тисячна частка!

— Розумію. Проміле. То мені з ними цілий рік тут стовбичити? Я ж бо такої ваги не витримаю. Куди їх покласти?

— На папір. Починайте онде з того кутка, щоб потім через них не перечіплюватись!

Фішерле обережно пройшов у куток. Він не дозволяв собі жодного різкого руху, який міг би виявитися небезпечним для його ноші. В кутку він став навколішки, так само обережно поклав стос на підлогу й підрівняв його краї, щоб вони не псували загального вигляду. Кін рушив услід за ним. Він уже подавав Фішерле наступний пакунок; коротуну він не довіряв, йому навіть трохи здавалося, що той з нього глузує. Руки Фішерле працювали завиграшки. Він приймав пакунок за пакунком і складав їх горами дедалі спритніше. Від гори до гори він відступав кілька сантиметрів, щоб можна було вільно стромити між них пальці. Фішерле враховував усе, зокрема й те, що другого дня доведеться вибиратись. Кожну гору він доводив тільки до певної висоти й, коли завершував ще одну, перевіряв її висоту тим, що легенько проводив по книжках кінчиком носа. Навіть з головою поринувши в своє замірювання, він усе ж таки щоразу проказував: «Господар уже вибачать!» Вище від його носа гори не виростали. У Кіна з’явилися сумніви; йому здавалося, що за такої низької забудови незабаром не стане місця. Він не мав бажання спати з половиною бібліотеки в голові. Та поки що він мовчав, даючи практикантові змогу діяти самотужки. Він уже майже прийняв його до свого серця. Неповагу, яка недавно пролунала в його вигуку «Ого скілько!», Кін йому вибачив. Він уже наперед тішився тією хвилиною, коли вони заставлять підлогу в обох цих кімнатах і він, поглянувши трохи іронічно на коротуна, запитає: «То як?»

Через годину горб почав завдавати Фішерле страшного клопоту. Він уже звивався й вивертався і так, і сяк, а проте скрізь натикавсь на книжки. Ними була рівномірно заставлена вся підлога, крім вузенького проходу від ліжка в одній кімнаті до ліжка в другій. Фішерле впрів і вже не важився проводити кінчиком носа по верхній площині своїх гір. Він намагався ввібрати в себе горба, але в нього нічого не виходило. Фізична праця дуже його виснажила. Коротун так стомився, що вже ладен був махнути рукою на всі ті гори й лягти спати. Але він тримався й, тільки коли на підлозі, попри все бажання, вже не можна було знайти жодного вільного місця, впав ледве живий.

— Такої бібліотеки я ще зроду не бачив! — пробурмотів він.

Кін на весь рот засміявся й сказав:

— Це тільки половина!

Цього Фішерле й припустити не міг.

— Завтра візьмемося за другу половину, — погрозливо нагадав Кін. У нього було таке відчуття, ніби його застукали на гарячому. Він прибрехав. Насправді вони розпакували добрих дві третини книжок. Що подумає про нього коротун, якщо це зараз випливе на чисту воду! Люди педантичні не люблять, коли їх обзивають брехунами. Завтра треба буде заночувати в готелі, де кімнати менші. Він подаватиме Фішерле менші стоси, два стоси — ось і ціла гора, а якщо той за допомогою кінчика свого носа щось і завважить, то він, Кін, просто скаже йому: «Людина тримає кінчик носа не завжди на однаковій висоті. Ви в мене ще дечого навчитеся». Несила вже дивитись, як стомився коротун. Треба дати йому перепочити, він на це заслуговує.