— За моїх часів, — прогарчав він, — вистачало й цього! — Він стис могутні свої кулачища й тицьнув їх під захоплені носи кільком колегам одразу.

— Авжеж, за тих часів, — проказав батько й полоскотав Терезу під підборіддям; його хлопцеві житиметься колись краще.

Комендант розглядав Кіна. Це був таки професор, з порядної сім’ї, він, комендант, відчув це одразу, і грошей у кишені в таких — як полови. Хтось інший пристойно вдягнувся б. А цей ходить собі, мов жебрак. Світ несправедливий. Тереза сказала до батька:

— Гаразд, перепрошую, але насамперед я домогосподарка!

Вона знала: як на тридцять, але була ще надто ображена. Кін нерухомо дивився на коменданта й прислухався до її голосу, що то віддалявся, то наближався.

Коли сторож надумав ушитися й лагідно взяв професора за руку, той похитав головою й навдивовиж міцно вчепився за стіл. Його спробували відірвати, але він потяг за собою й стола. Тоді Бенедикт Пфаф загарчав на Терезу:

— Ану забирайся геть, стерво! — І, обернувшись до колег, додав: — Він цього бабища терпіти не може!

Батько схопив Терезу й під жарти зусібіч випхав за двері. Вона була дуже обурена й прошепотіла, що краще б він не давав їй спокою потім. На порозі вона ще здобулася на рештки голосу й вигукнула:

— А вбивство — либонь, дрібничка?! Убивство — либонь, дрібничка?!

Діставши по губах, Тереза якомога поквапніше відпливла додому. Вбивцю вона не впустить. Вона швиденько замкнеться, крутне двічі внизу, двічі вгорі, двічі посередині, а тоді перевірить, чи не побували в помешканні грабіжники.

А професора не годні зрушити з місця й десяток поліцейських.

— Вона вже пішла, — підбадьорює його сторож і перевалює свою голову-брилу в бік дверей.

Кін мовчить. Комендант зупиняє погляд на його пальцях. Вони вперті, вони пересовують його стола. Якщо так піде й далі, скоро він сидітиме без столу. Комендант підводиться; подушечка також пересунулась.

— Панове, — каже він, — так не годиться!

Десяток поліцейських оточують Кіна й люб’язно вмовляють його відпустити стола.

— Кожен сам коваль свого щастя, — вважає один із них.

Батько обіцяє вигнати тому бабиську дурощі з голови і то сьогодні ж таки.

— Браги шлюб треба з людьми порядними! — запевняє геній. Він, мовляв, хоче взяти собі жінку тільки з грішми, тим-то в нього поки що й немає дружини.

Комендант керує всім, що тут діється, й міркує собі: «Яка мені з цього користь?» Він позіхає й зневажливо позирає на всіх.

— Не ганьбіть мене, пане професор! — ричить Бенедикт Пфаф. — Ходімо по-доброму! Тепер ми підемо додому!

Кін невблаганний.

Але з коменданта цього вже досить. Він наказує:

— Геть!

Усі десятеро, які щойно вмовляли Кіна, кидаються до столу й струшують з нього професора, мов сухий листок. Він не падає. Він тримається на ногах. Він не піддається. Замість марно казати щось, Кін дістає носову хустину й сам зав’язує собі очі. Вузол затягує туго, аж боляче стає. Товариш бере його під руку й виводить.

Як тільки двері причиняються, геній приставляє пальця до чола й заявляє:

— Злочинцем був четвертий!

Вартівня вирішує віднині не спускати очей з портьє «Терезианума».

Надворі сторож запропонував професорові свою комірчину. У помешканні того, мовляв, усе дратуватиме; навіщо цей клопіт? Адже тепер йому потрібен спокій.

— Атож, — каже Кін, — мені той запах не до душі.

Він обіцяє скористатися з цієї пропозиції, поки приберуть у помешканні.

Перед «Терезианумом» Фішерле, якому пощастило втекти, чекала несподіванка. Замість його службовців, чия доля й балакучість викликали в нього тривогу, біля воріт зібрався збуджений натовп. Якийсь дід, уздрівши його, скрикнув:

— Каліка!

І нахилився, та так швидко, як тільки це спроможне було зробити його задерев’яніле тіло. Він боявся злочинця, що виріс у чутках до велетенського карлика; ввібгавши голову в плечі, дід став таким самим маленьким, як той. Одна жінка підхопила кволий вигук старого й повторила його гучніше. Тепер він долинув до всіх; натовп охопило щасливе почуття хотіти чогось гуртом.

— Каліка! — котилося майданом. — Каліка! Каліка!

— Дуже радий, — сказав Фішерле і вклонився.

Коли довкола багато людей, з цього можна й багато чого мати. Шкодуючи, що поклав назад до Кінової кишені зайве грошей, Фішерле сподівався відшкодувати цю втрату в натовпі. Він ще не оговтався від колишньої небезпеки й не одразу відчув нову. Захоплений вигук, що розлягався над натовпом, сповнив радістю і його. Отак самісінько він виходитиме в Америці зі свого шахового палацу. Гримітиме музика, кричатимуть люди, а він цупитиме в них із кишень гроші. Поліція залишиться з носом; їй доведеться тільки спостерігати, похнюпивши того носа. Там з ним нічого не може статися. Мільйонер — це святиня. Сотня поліцейських стоять збоку й чемно просять його призволятися. Тут вони розуміють його не так добре. Він залишив їх там, усередині. Замість доларів тут тільки дріб’язок, одначе він візьме все.

Поки Фішерле окидав поглядом своє бойовище, вулички, якими можна чкурнути, кишені, в які можна залізти, ноги, серед яких можна сховатися, загальне піднесення загрозливо наростало. Кожне й собі хотіло увірвати щось від того, хто вкрав перлове намисто. Самовладання втрачали навіть люди особливо спокійні. Це вже просто нахабство — з’явитися на очі тим, хто його впізнає! Чоловіки не залишать від нього мокрого місця. Жінки спершу піднесуть його до небес, а тоді повидряпують йому очі. Розтоптати його ладні всі, щоб від нього зосталася тільки ганебна пляма, чим він і був, більш нічого. Та спершу треба його побачити. Бо хоча тисячі в захваті від нього кричали «Каліка!», помітив його хіба що десяток людей. Шлях до пекельного карлика був вимощений доброзвичайними ближніми. Всі його прагли, всі його жадали. Стурбовані батьки підіймали дітей над головами. Їх могли розтоптати, а вони ж мали повчитись, як убивати двох зайців. Сусіди ображалися на тих батьків, які ще й тепер думали про дітей. Багато матерів махнули на своїх дітей рукою — мовляв, нехай собі кричать скільки завгодно, самі матері нічого не чули, вони чули одне: «Каліка!»

Галасу здіймали тут, як на Фішерле, аж надто багато. Замість «Слава чемпіону!», люди кричали «Каліка!» А чому вони складали славу саме каліці, він не міг збагнути. На нього натискали з усіх боків. Краще б його менше любили, та більше поважали. Так він нічим не поживиться. Ось уже хтось стискає його пальці. А тепер йому вже не втямки, де в нього горб. Красти однією рукою дуже небезпечно.

— Людоньки! — гукає він. — Ви надто мене любите!

Зрозуміли Фішерле лише ті, хто стояв зовсім поруч. Розуміння до його слів не виявив ніхто. Його напоумляли штурханами під бік, переконували копняки під зад. Він щось скоїв, якби ж тільки знаття — що. Може, його вже схопили? Він глянув на свою вільну руку. Ні, в чужих кишенях вона ще не побувала. Він-бо завше знаходив там усілякі дрібниці — носові хустини, гребінці, дзеркальця. Зазвичай Фішерле їх прихоплював, але потім, на зло господарям, викидав. Але цієї хвилини в його руці — яка ганьба! — нічого не було. І що це людям ударило в голову — хапати його без провини? Він ще нічого не вкрав, а вони вже стусають його ногами. Згори товчуть кулаками, знизу — носаками, а бабенції — ті, звісно, щипають за горб. Йому, щоправда, не боляче, бити ці бельбаси ні в біса не тямлять, у «Небі» їх могли б навчити цього діла задурно. Та позаяк наперед ніколи нічого не знаєш, а на вигляд новенькі уже не раз виявлялися насправді ще й якими зухами, Фішерле заходився жалісно кричати. Звичайно він не говорив, а каркав, та коли треба було, як оце тепер, голос його нагадував крик немовляти. І витривалости йому теж не бракувало. Жінка, що стояла поруч, почала стурбовано озиратися. Вона залишила вдома дитину. Тепер жінка злякалася, що мале подалося вслід за нею й заблукало серед людей. Вона марно шукала його очима й вухами, заспокійливо прицмокувала язиком, немовби стояла над дитячим візком, і кінець кінцем угамувалася й сама. Решта в натовпі не схотіли приймати немовля за грабіжника й убивцю. Вони боялися, що їх скоро відіпхнуть, — напирали ж бо добряче, — й поспішали. Били вони вже не так дошкульно й щоразу рідше влучали. Але в коло пропихалися нові і з тим самим наміром. Одне слово, задоволеним Фішерле аж ніяк не був. Якби він схотів, то скараскався б цієї ватаги завиграшки. Досить було сягнути рукою під пахву й жбурнути поміж них банкноти. Може, саме на це вони й сподівалися. Ну звісно, то крамар, егоїст, гадина потайна, то він підбурив людей, і тепер вони хочуть його грошей. Фішерле міцніше притис до себе руки, обурений нахабством, що його нині начальство мусить терпіти від своїх підлеглих; він не терпітиме, він витурить ту гадину в три шиї, вона вже звільнена, він однаково її звільнив би, і Фішерле вирішив упасти як мертвий. Якщо ці харцизяки заходяться обшукувати його кишені, він довідається, чого вони від нього хочуть. А якщо вони його не обшукуватимуть, то розбіжаться — він-бо мертвий.