Фішерле хутенько й тихенько виповзає з-під ліжка й стає на свої криві ноги. Вони вже затерпли, він похитується й тримається за край ліжка. Дружина зникла; тим краще, без неї спокійніше. Довготелесий гість лежить у ліжку сам, можна подумати, він спить. Фішерле плескає його по плечу й гучно питає:

— Ви граєте в шахи?

Гість і справді спить. Треба його розбуркати. Фішерле хоче схопити його обіруч за плечі. Цієї миті він помічає щось у своїй лівій руці. Невеличкий пакунок, він заважає, покинь його, Фішерле! Він розмахується, пальці не випускають пакунка. «Ви що?! — кричить він. — Що ви собі надумали?» Пальці не розтуляються. Вчепились у пакунок, неначе в щойно виграну королеву. Він придивляється ближче, пакунок — то пачка банкнот. Навіщо їх викидати? Вони йому знадобляться, адже він бідний як руда миша. Вони належать, либонь, оцьому гостеві. Той і далі спить. Банкноти належать Фішерле, тому що він мільйонер. Звідки тут узявся цей гість? Запевне якийсь чужоземець. Фішерле хоче з ним зіграти. Нехай читають табличку біля під’їзду. Навіть покататися на автомобілі не дають. Обличчя чужоземця здається йому знайомим. Відвідини з «Неба»? Було б непогано. Одначе це той, що з книжкової галузі. Що їй тут треба, цій книжковій галузі, книжковій галузі? Колись Фішерле був у нього на службі. Він ще мусив спершу розстилати пакувальний папір, а тоді...

Від сміху Фішерле згорблюється ще дужче. Отак, сміючись, він і прокидається. Він стоїть у готельному номері, спати він мав у сусідній кімнаті, а гроші він украв. Хутчій геть звідси! Йому треба до Америки. Він притьма ступає два, три кроки до дверей. І як тільки він міг так гучно сміятися! Книжкову галузь він, мабуть, розбудив. Фішерле прослизає назад до ліжка й переконується, що вона спить. Книжкова галузь викаже його. Не така вона дурна, щоб не виказати. Він ступає стільки ж кроків назад до дверей, цього разу вже повільніше. Як йому вшитися з готелю? Цей номер на четвертому поверсі. Він неодмінно збудить портьє. Завтра його схопить поліція — ще до того, як він сяде в потяг. Чому вона схопить його? Бо він горбань! Фішерле вороже обмацує горб своїми довгими пальцями. У холодну він більш не хоче. Ті свині ще відберуть у нього шахи. Щоб діставати від гри насолоду, він має тримати в руках фігури. Вони змусять його грати лише подумки. Такого ніхто не витримає. Він хоче бути щасливим. Книжкову галузь можна було б порішити. Єврей так не вчинить. Чим він його порішить? Можна було б узяти з нього слово, що він не викаже. «Слово або смерть!» — скаже йому Фішерле. Цей чоловік запевне боягуз. Слово він дасть. Та чи можна на такого телепня покластися? З ним будь-хто зробить що завгодно. Він своє слово зламає не просто так — він зламає його з дурної голови. От дурна голова, ці великі гроші в руках у Фішерле. Америці гаплик. Ні, він таки дасть чосу. Нехай спробують його спіймати. Як не спіймають, то в Америці він стане чемпіоном світу. А якщо все ж таки спіймають, він повіситься. Ото розкіш! Тьху, дідько його матері! Нічого з цього не вийде. У нього нема шиї. Якось він уже пробував повіситися за ногу, то вони перетяли мотузку. А за другу ногу він тепер не вішатиметься, ні!

Фішерле в муках спиняється між ліжком та дверима, не в змозі дати собі раду. Йому так не щастить, що просто відчай бере, хоч вовком вий. Та хіба ж можна, адже він розбудить оцього ось. Мине ще багато тижнів, поки він знов допнеться того, що тепер має. Яких там тижнів — він чекає вже двадцять років! Одною ногою він в Америці, другою — в зашморзі. Спробуй угадати, як тут бути! Американська нога ступає крок уперед, підвішена — крок назад. Як на нього, це підлість. Він починає лупцювати себе по горбу. Гроші він ховає між ногами. Це горб у всьому винен. Нехай тепер страждає він. Заслужив-бо. Якщо він, Фішерле, не дасть йому зараз лупки, то завиє. А якщо він завиє, то на Америці можна буде поставити хрест.

Фішерле стоїть, мов укопаний, якраз посередині між ліжком та дверима й шмагає свій горб. Неначе батога, заносить він по черзі над головою то одну, то другу руку й, перемахуючи через плече п’ятьма ремінцями з двома вузлами на кожному — пальцями, — періщить горба. Цей — ані пари з уст. Сповнений твердости, непохитною горою здіймається він над низьким підгір’ям плечей. Міг би закричати: «Годі!» — але ж мовчить. Фішерле набиває руку. Він бачить, що може витримати горб. Фішерле готується до тривалих тортур. Ідеться тут не про його лють — тут ідеться про те, щоб поціляти куди слід. Надто вже короткими йому здаються його довгі руки. Що ж, знадобляться й такі. Удари лягають розмірено. Фішерле важко сопе. От якби під це діло та музику! У «Небі» стоїть рояль. Фішерле вигадує собі музику сам. Йому вже нема чим дихати, він починає співати. Від збудження голос його лунає різко, пронизливо. «Щоб ти здох, щоб ти здох!» Він не залишає на цій тварюці живого місця. Нехай на нього скаржиться! Перед кожним ударом він подумки промовляє: «Щоб ти пропав, гад!» Гад і не поворухнеться. Фішерле аж упрів. Руки болять, пальців уже й не чує. Дарма, він не відступить, терпцю в нього вистарчить, горб уже ось-ось пуститься духу, в цьому Фішерле присягається. То горб лише прикидається, нібито такий здоровий. Фішерле його знає. Хотів би він на нього поглянути. Він викручує собі голову, щоб поглумитися з фізіономії супротивника. Що, сховався? Ох ти ж боягуз! Каліка! Ножа, ножа! Він його заколе, де ніж? На губах у Фішерле виступає піна, з очей котяться важкі сльози, він плаче, бо не має ножа, плаче, бо каліка мовчить. Його руки знесилено обвисають. Він осідає порожнім лантухом. Усьому край, він повіситься. Гроші падають на підлогу.

Зненацька Фішерле підскакує й волає:

— Шах — і мат!

Кінові довго сниться, як книжки все падають, падають, а він силкується притримати їх своїм тілом. Він тонесенький, як голка, обабіч нього на підлогу сиплються коштовності, нарешті провалюється й підлога, і він прокидається. Де вони, пхикає він, де вони? Фішерле саме оголосив каліці мат, тепер він підбирає пачку банкнот, що лежить у нього під ногами, підходить до ліжка й каже:

— А ви знаєте, вважайте, що вам пощастило!

— Книжки! Книжки! — стогне Кін.

— Усе врятовано. Ось капітал. Я для вас — справжня знахідка.

— Врятовано... Мені снилося...

— Вам снилося. А натовкли боки мені.

— Виходить, тут хтось таки був! — Кін підхопився. — Треба негайно все перевірити!

— Вгамуйтеся. Я його почув одразу, не встиг він ще й порога переступити. Я прокрався до вас під ліжко, щоб подивитися, що він робитиме. Як ви гадаєте, що йому було треба? Гроші! Він простягає руку, я її хапаю. Він б’ється, я б’юся теж. Він благає змилуватися над ним, я немилосердний. Він хоче втекти до Америки, я його не пускаю. Гадаєте, він доторкнувся хоч до однієї книжки? До жодної! Клепку в голові він мав, а проте виявився дурнем. Довіку йому не бачити Америки. Знаєте, куди він може потрапити? Між нами кажучи, до в’язниці. Тут його вже немає.

— Гаразд, а який він був з вигляду? — запитує Кін.

Він хоче показати коротунові, як глибоко вдячний йому за таку пильність. Грабіжник не дуже його й цікавить.

— Що я можу сказати? То був каліка, як я. Ладен заприсягти, він добре грає в шахи. Бідолаха, та й годі.

— То нехай біжить собі, — каже Кін і кидає сповнений любови, як йому здається, погляд на карлика.

Після цього обидва знов лягають спати.

На згадку про добромисну й хазяйновиту правительку, яка один раз на рік впускала до себе жебраків, державний ломбард дістав відповідну назву — «Терезианум». Уже тоді в жебраків відбирали останнє, що вони мали: ту гідну заздрощів крихту любови, яку близько двох тисяч років тому їм подарував Ісус, та ще бруд на їхніх ногах. Змиваючи той бруд, правителька тішила собі серце титулом християнки, який вона, на додачу до безлічі інших, щороку здобувала заново. Ломбард, це справжнє серце володарки, міститься у величній багатоповерховій будівлі, оточеній надійними товстими мурами й добре закритій від усього світу. У певні години він відчиняє свої двері перед відвідувачами. Перевагу ломбард віддає жебракам, а також тим, хто хоче ними стати. Люди припадають йому до ніг і, як у давнину, дарують десятинку, що, втім, так лише називається. Бо для серця володарки це тільки одна мільйонна, а для жебраків — усе. Серце володарки приймає все, воно широке й просторе, в ньому тисячі всіляких палат та сховищ і стільки ж потреб. Охопленим священним трепетом жебракам ласкаво дозволяють підвестися, і за свої дари вони дістають милостиню — невеличкий дарунок готівкою. Після цього вони втрачають і самовладання, й право залишатися в ломбарді. Від звичаю обмивати ноги володарка, відколи вона живе тільки у вигляді цього закладу, відмовилась. Зате прижився інший звичай. За милостиню жебраки платять відсотки. Останні стануть першими, тому відсоткова ставка тут найвища. Приватну особу, котра зважиться зажадати такі самі відсотки, притягнуть добуду за лихварство. Жебракам роблять виняток, позаяк у їхньому випадку йдеться однаково лише про суми жебрацькі. Ніхто не заперечує того, що ці люди такій оборудці раді. Вони юрмляться біля віконець, і їм просто-таки не терпеливиться підписати зобов’язання приплатити чверть милостині. Хто не має нічого, той радий віддати бодай щось. Одначе й з-поміж цих трапляються жадібні аморальні типи, які не хочуть повертати милостиню з відсотками, вони радше відмовляться від заставленої речі, ніж розкриють гаманець. Вони кажуть, що не мають його взагалі. Входити сюди не забороняють і таким. Великому, доброму серцю в самісінькій міській круговерті бракує вільної хвилини, щоб перевірити цих брехунів на їхню надійність. Воно відмовляється од милостині, од відсотків і задовольняється заставленими речами, які коштують уп’ятеро, вдесятеро дорожче. З грошів тут нагромаджуються золоті скарби. Жебраки несуть сюди своє лахміття, а серце вбране в шовки й оксамити. До його послуг — команда відданих службовців. Вони свавільно порядкують тут аж до омріяної пенсії. Вірні васали свого господаря, вони не звикли скидати шапку ні перед ким і ні перед чим. Їхній обов’язок — дихати на всіх зневагою. Що меншу вони відмірюють милостиню, то більше людей бачать себе ощасливленими. Серце велике, але не безмежне. Час від часу воно збуває своє багатство за втратними цінами, щоб звільнити місце для нових дарунків. Жебрацькі гроші так само невичерпні, як і їхня любов до безсмертної правительки. Коли в цілій країні справи не рухаються, тут вони посуваються. Про крадене добро мова заходить лише в поодиноких випадках, хоч задля пожвавлення товарообігу про це слід було б згадувати частіше.