Найулюбленіша літера в неї була О. Писати її Тереза наламала руку ще в школі. («О ви повинні заокруглювати так само гарно, як Тереза, — завжди казала вчителька. — У Терези виходять найкращі О». Потім вона тричі залишалася сидіти на другий рік. Але то була вина не її, а вчительки. Терезу вона не могла терпіти, бо насамкінець О в тієї виходили вже краще, ніж у неї, вчительки. Всі просили, щоб Тереза написала їм О. На вчительчині О ніхто вже й дивитися не хотів.) Отож О Тереза вміла вивести які завгодно маленькі. Ці рівненькі, чепурненькі кільця потопали серед своїх утричі більших сусідів. Якщо в довгій назві було багато О, вона спершу лічила скільки, хутенько вимальовувала їх наприкінці рядка, а решту місця попереду залишала для самої назви, яку добряче обтинала.

Списавши всю смужку аж донизу, Тереза підводила рису, лічила книжки, запам’ятовувала, скільки їх — на числа вона мала добру пам’ять, — і, якщо після триразового перерахунку кількість не змінювалася, вписувала її під рисою.

З тижня на тиждень її літери ставали дедалі меншими, й кільця також. Заповнивши в такий спосіб десять смужок, вона ретельно зшила їх угорі й сховала поруч із ключами в спеціальній кишені у спідниці — нова, добута тяжкою працею пайка її майна, опис шестисот трьох книжок.

Тижнів за три Тереза наштовхнулася на ім’я «Будда», яке довелося писати безліч разів. Його м’які звуки запаморочили їй голову. Ось як мав би зватися він, цікавий чоловік, а не паном Вульгером. Стоячи на драбині, вона заплющила очі і як могла м’якше прошепотіла: «Пан Пуда». Так із «Пути» — так вона вимовила це ім’я перший раз — вийшов «пан Пуда». Їй здавалося, що він знає її, і вона пишалася ним, бо його книжкам не було кінця-краю. Як же гарно він умів говорити, а тепер усе те ще й написав. Тереза залюбки заглянула б до його книжок. Та хіба ж вона мала на це час?

Те, що він був поруч, спонукало її квапитись. Тереза розуміла, що посувається надто повільно, одна година на день — цього замало. Вона вирішила знехтувати сном. Вона простоювала на драбині безсонні ночі, читаючи й записуючи. Тереза забула, що порядна людина лягає спати о дев’ятій. На четвертому тижні впоралася з їдальнею. Завдяки своїм успіхам вона відчула смак до нічного життя, й гарно на серці їй було лише тоді, коли вона марнувала електричне світло. З Кіном вона почала триматися впевненіше. Колишні фрази набували нового змісту. Розмовляла вона, либонь, повільніше, зате переконливіше й навіть із певною гідністю. Три кімнати Кін віддав їй тоді добровільно. Свої книжки вона заробляла собі сама.

Коли вона перейшла до роботи в спальні, рештки страху було подолано. Серед білого дня — поруч лежав і не спав чоловік — Тереза вилазила на драбину, брала ще одну смужку й сповнювала свій обов’язок перед книжками. Щоб не бовкнути зайвого слова, вона зціплювала зуби. Тут ніколи було розбалакувати, тут потрібно було працювати зосереджено, а то з котроюсь книжкою могла трапитися помилка, і тоді починай усе спочатку. Про головне, про заповіт, Тереза не забувала і доглядала чоловіка й далі так само дбайливо і самовіддано. Коли приходив сторож, вона кидала роботу і йшла на кухню. Той горлодер однаково заважав би їй працювати.

Коли настав шостий і останній тиждень у ліжку, Кін легенько зітхнув. Його непомильні здогади вже ніщо не підтверджувало. Розмовляючи, ця жінка раптом затиналася й змовкала. Вона розмовляла тепер, якщо брати загалом, тільки півдня. Казала, як завжди, те саме; й усе ж він був готовий до несподіванок і, зачаївши дух, чекав великої події. Щойно Тереза змовкала, він щасливо змикав очі й справді засинав.

Тієї самої миті, коли лікар сказав: «Завтра можете встати!», Кін відчув, що одужав. Одначе він не підхопився з постелі відразу. Це було ввечері, а він хотів почати здорове життя розмірено й о шостій ранку.

Він почав його другого дня. Таким молодим і дужим Кін не почувався вже багато років. Коли він умивавсь, йому раптом здалося, що в нього з’явилися м’язи. Вимушений відпочинок пішов йому на добре. Він причинив двері до сусідньої кімнати й сів за стіл, рівний, як палиця. Його папери були перебрані, щоправда, обережно, проте так, що він завважив це відразу. Він був радий нагоді дати їм лад, торкатися рукописів було приємно. Його чекав безмір роботи. Коли він упав і лежав у лихоманці, без тями, та бабега шукала тут заповіт. Хоч як часто мінявся в ліжку його настрій, одного наміру він тримався твердо: не писати заповіту, адже їй так залежало саме на ньому. Він поклав добряче нагримати на неї, щойно її побачить, і хутко, рішуче поставити ту жінку на місце.

Вона принесла йому сніданок і хотіла сказати: «Двері стоятимуть відчинені». Та, вже ладна всміхнутися й піти на штурм, щоб узяти заповіт, але не знаючи, в якому Кін гуморі відтоді, як знову став на ноги, вона стрималася, щоб не дратувати його завчасу. Вона тільки нахилилася й підклала під двері цурпалок, щоб їх не можна було причинити відразу. Тереза була налаштована примирливо й хотіла домогтися свого кружним шляхом. Він підхопився, сміливо подивився їй у вічі й зумисне різко заявив:

— У моїх рукописах панує жахливий безлад. Я хочу знати, як потрапив ключ не в ті руки. Я знайшов його знов у лівій кишені штанів. На жаль, я змушений припустити, що його звідти незаконно взяли, використали зі злочинним наміром, а тоді поклали на місце.

— Не мала баба клопоту.

— Я питаю вперше і востаннє: хто порпався в моєму письмовому столі?

— Можна подумати!

— Я хочу це знати!

— Ну, перепрошую, то, може, я щось украла?

— Я вимагаю пояснення!

— Вимагати всяк може.

— Як це розуміти?

— Так уже в людей ведеться.

— У кого?

— Поживемо — побачимо.

— Письмовий стіл...

— Я ж бо завше так кажу.

— Що?

— Як постелиш, так і спатимеш.

— Це мене не обходить.

— Він сказав, ліжка зручні.

— Які ліжка?

— Подружні ложа нівроку.

— Подружні ложа?!

— Так це називають у людей.

— Я подружнім життям не живу!

— Може, я вийшла заміж із кохання?

— Мені потрібен спокій!

— Порядна людина о дев’ятій іде...

— Надалі ці двері будуть зачинені.

— Людина мудрує, а Бог керує.

— Через цю недугу я втратив цілих півтора місяці.

— Дружина жертвує собою день і ніч.

— Далі так не піде.

— А що робить чоловік для дружини?

— У мене час дорогий.

— У загсі обидві половини мали б...

— Заповіту я не писатиму!

— Хто ж думає отруювати?

— Сорокарічний чоловік...

— Дружині можна дати тридцять.

— П’ятдесят сім.

— Такого мені ще ніхто не казав.

— У метриці записано саме так, я читав.

— Читати всяк уміє.

— Он якої!

— Дружина хоче, щоб це було записано. А то яка ж утіха? Три кімнати належать дружині, одна — чоловікові, так записано чорним на білому. Спершу жінка дозволяє чоловікові робити з нею що йому заманеться, а тоді зостається ні з чим. Чому вона була така дурна? Найліпше мати це на письмі. Усно всяк може. Зненацька чоловік падає без тями. Ніхто ж не знає, який банк. Дружина мусить знати, який банк. Без банку вона скаже «ні». Хіба вона, перепрошую, не має рації? Навіщо їй чоловік, коли в неї немає банку? Чоловік банку не називає. Хіба то чоловік, коли він не називає банку? То ж не чоловік. Чоловік банк називає!

— Геть!

— Гетькати всяк може. Від цього дружині і не свербить, і не болить. Справжній чоловік складає заповіт. Звідкіля ж бо дружині знати? Чоловік на світі не сам. Є ще й дружина. На вулиці он усі чоловіки вслід мені обертаються. У жінки головне що? Розкішні клуби. А гетькати не гоже. Кімната залишиться відчинена. Ключі в мене. Спершу треба, щоб чоловік мав ключі, а тоді вже нехай і замикається. Ключі він може довго шукати. А вони тут! — Вона плескає себе по спідниці. — Сюди ж бо чоловік не хоче. Хтіти він то хоче, але йому сюди зась!

— Геть!

— Спершу дружина рятує чоловікові життя, а тоді нехай ушивається геть. Чоловік-бо вже був помер. Хто привів сторожа? Може, чоловік? Чоловік лежав під драбиною. Чому, перепрошую, він не привів сторожа сам? Він не міг поворухнутися. Спершу помер, а тоді нічого дружині не зоставив. Новий брат нічого б і не довідався. Банк повинен дати про себе знати. Жінка хоче знову вийти заміж. Хіба я щось мала від чоловіка? Ось мені стукне сорок, і чоловіки мені вслід уже не озиратимуться. Жінка — теж людина. Жінка, перепрошую, має серце!