Кін сміється. Усе в нього виходить; хоч би за що він узявся, ніщо не встоїть перед його доказами. Наука прихильна до нього й уві сні. Щоправда, він не спить. Він тільки вдає, що спить. Якщо він розплющить очі, вони побачать замкнене вічко. Нащо йому марно себе засмучувати? Грабіжника й убивцю він зневажає. Коли той поверне йому почесне місце, тобто скине цей висячий замок і вибачиться за свою нахабну поведінку, отоді Кін і розплющить очі, але не раніше.

— Прошу вас, пане професор! — відгукується знайомий голос.

— Тихо! — наказує він. Через синій колір він геть забув про цей голос. Він знищить його так само без вороття, як ту спідницю. Він ще міцніше склеплює очі й знов наказує: — Тихо!

— Прошу вас, ось обід.

— Дурниці! Обід пришле сторож! — Він зневажливо кривить губи.

— Він мене й послав. Я змушена. Хіба б я схотіла сама?

У голосі вчувається обурення. Невеличка хитрість заткне йому пельку.

— Я їсти не хочу.

Він потирає руки. Це він добре придумав. Він не пристане до її дурних балачок. Полеміста, рівного йому, нема, і він помалу, крок за кроком, зажене її в глухий кут.

— То його покинути під ногами, чи що? Шкода ж такого гарного обіду! А хто ж, перепрошую, заплатить? Хтось інший!

Голос дозволяє собі зухвалі нотки. Він почувається тут, як удома. Поводиться так, немовби воскрес після шкуродерні. Якийсь мастак позліплював докупи ці шматки, великий майстер, геній. Він на це вдатний, він удихає в трупи їхні колишні звуки.

— Можете спокійнісінько покинути той обід під ногами, його однаково немає! Бо одне, любий мій трупе, я вам скажу одразу. Я нічого не боюся. Минули ті часи. З привидів я просто зриваю простирадла! Щось я не чую, щоб падав на підлогу обід! Чи, може, я не розчув брязкоту? Та й черепків не видно. Як я знаю, їдять із тарілок. Порцеляна, кажуть, б’ється. Мабуть, я помиляюсь. Я б вам порадив розказати мені ще казочку про порцеляну, яка не б’ється. Трупи на вигадки мастаки. Я чекаю! Чекаю!

Кін ошкірюється. Власна жорстока іронія його розвеселила.

— Це, перепрошую, не штука. Бачать очі розплющені. Сліпим усяк уміє прикинутись!

— Я очі розплющу, та коли потім я вас не побачу, то краще вам від сорому провалитися крізь землю! Досі я грав чесно. Я сприймав вас напівсерйозно. Але якщо я побачу те, чого з поваги до вас бачити не хотів би, — що ви розмовляєте, хоч вас тут і немає, — тоді вам кінець. Я витріщу очі так, що ви дивом здивуєтесь! Я стромлю пальцями туди, де було б ваше обличчя, якби ви його мали. Мої очі розплющуються над силу, їм набридло нічого не бачити, та коли вже вони розплющаться, тоді начувайтесь! Погляд, що тут народжується, пощади не знає. Ще трохи терпцю! Я хвильку зачекаю, бо мені вас шкода. Щезніть краще самі! Я дозволяю вам почесно відступити. Лічу до десяти, і в моїй голові нічого не залишиться. Невже завжди має відразу проливатися кров? Ми цивілізовані люди. Вам-таки буде краще, повірте мені! До речі, це комірчина одного грабіжника й убивці. Попереджую вас. Якщо він прийде, то порішить вас!

— Я не дам себе вбити! — верещить голос. — Першу дружину — нехай, другу — ні!

На Кіна раптом падають якісь важкі речі. Якби тут хто-небудь був, то подумав би, що в нього жбурляють посудом. Він навчений досвідом. Він нічого не бачить, хоч очей і не розплющує, а в такому стані легко з’являються галюцинації. Він чує, що пахне їжею. Нюх його зрадив. У вухах аж гуде від брудної лайки. Він не дуже дослухається. Проте в кожній фразі раз у раз прохоплюється слово «Вбивця!». Його повіки тримаються мужньо. Всі м’язи навколо очей щосили стягуються. Бідні хворі вуха! По грудях повзе щось рідке.

— Я йду! — кричить голос; хтось знову прислухається до кожного слова. — І їсти більш нічого не принесу. Убивці нехай здихають з голоду. Тоді порядні люди хоч зостануться живі. Та він однаково під замком. Тьху, немов звір якийсь! Усе ліжко повне. Тепер сусіди тицятимуть сюди носа. Будинок скаже: божевільний. Я скажу: вбивця. Краще піду звідціля. Нащо собі нерви сотати. Комірчина просмерділася. Що я вдію! Обід був добрий. Позаду є ще одна кімната. Убивць треба замуровувати! Піду!

Раптом западає тиша. Хтось інший одразу зрадів би. Кін чекає. Він лічить до шістдесятьох. Так само тихо. Подумки він виголошує напам’ять одну з промов Будди, в оригіналі, мовою палі, не з найдовших. Зате не пропускає жодного складу й слово в слово повторює те, що треба повторити. «А тепер трохи розплющмо ліве око», — каже він дуже тихо; все спокійно, хто боїться, той страхополох. Праве око робить те саме. Обоє дивляться в порожню комірчину. На ліжку лежать кілька тарілок, таця, ложка, виделка й ніж, на підлозі — розбита склянка. Там-таки валяється шматок яловичини, а на костюмі розсипаний шпинат. Суп промочив його до рубчика. Усе пахне, як звичайно, наче справдешнє. Хто все це приніс? Адже тут нікого не було. Він ступає до дверей. Замкнені. Він їх торгає, марно. Хто його замкнув? Сторож, коли йшов звідси. Адже на костюмі нічого нема. Він струшує з себе шпинат. Рештки розбитої склянки він збирає. Турботи краять йому серце. Тече кров. Хіба можна сумніватись у власній крові? Історія знає про надзвичайно дивовижні помилки. Ніж — це частина столового начиння. Щоб його перевірити, він відтинає собі — ніж гострий, палець дуже болить, — мізинця на лівій руці. Кров просто цибенить. Він обмотує руку білим рушником, що висить на ліжку. Це не рушник, це серветка. На її ріжку він бачить свою монограму. Як потрапила сюди його серветка? Так наче хтось крізь стелю, стіни чи замкнені двері вкинув до комірчини ще теплий обід. Вікна цілі. Він куштує яловичину. М’ясо як м’ясо. Його нудить, він голодний і з’їдає все. Затамувавши дух, завмерши й тремтячи, він прислухається, як стравоходом прослизає кожен шматочок. Хтось проник сюди, коли він лежав із заплющеними очима на ліжку. Він нашорошує вухо. Щоб нічого не пропустити, підносить пальця. Потім зазирає під ліжко й до шафи, але нікого не знаходить. Тут хтось таки був і, не сказавши жодного слова, знов пішов — злякався. Канарки не озвались. І нащо тільки їх тримають! Він цих пташок не кривдить. Відколи живе тут, він їх ні разу й пальцем не зачепив. А вони його зрадили. В очах у нього мерехтить. Раптом канарки починають співати. Він свариться в їхній бік перев’язаним кулаком. Тоді втуплюється в них: пташки сині. Вони з нього глумляться Він дістає їх одну по одній з клітки й стискає їм горло доти, доки вони задихаються. Потому в захваті відчиняє вікно й викидає трупи надвір. Свого мізинця, п’ятого трупа, він жбурляє їм услід. Щойно він викидає з кімнати все синє, стіни пускаються в танок. Від різких рухів вони розсипаються на сині плями. «Це спідниці», — шепоче він і заповзає під ліжко. У нього зринають сумніви щодо власного глузду.

Одного трепетно теплого вечора наприкінці березня знаменитий психіатр Жорж Кін простував палатами своєї паризької лікарні. Вікна стояли навстіж. Між хворими точилася запекла боротьба за обмежене місце біля ґрат. Голови наштовхувались одна на одну. Лайки та образи не знали стриму. Майже всі страждали від бентежного повітря, яким вони цілий день смакували й упивалися — дехто в буквальному розумінні цього слова — у парку. Коли санітари забрали їх знов до палат, вони були невдоволені. Їм хотілося ще повітря, ніхто не зізнавався, що стомивсь. Перед тим, як іти спати, хворі ковтали біля ґрат останні подихи вечора. Їм здавалося, що тут вони будуть ще ближче до повітря, яке вливалося до їхніх високих світлих зал.

Цю втіху не перебив їм навіть професор, якого вони любили, тому що він був гарний і добрий. Хоч загалом, коли він з’являвся в котрійсь із палат, більшість її мешканців одразу збивалися до гурту й біти йому назустріч. Зазвичай вони чубилися між собою, прагнучи впіймати його руку чи слово, як чубилися цього вечора за місце край вікна. Ненависть, яку так багато з них відчували до закладу, де їх несправедливо утримували силоміць, ніколи не виливалася на молодого професора. Всього-на-всього два роки він був і номінально директором солідної клініки, якою доти керував тільки фактично, — добрий янгол при начальникові-сатані. Кожне, хто вважало себе жертвою сваволі чи було нею насправді, складало провину на всемогутнього, хоч уже й покійного, попередника.