Від цього дня вони сприймали одне одного тільки як чуже тіло. Анна варила їсти й ходила до крамниці. Кооперативної уникала. Вона знала, що чорнявий Франц сидить у в’язниці. Він украв гроші задля неї, але виявився не достатньо спритним. Лицареві вдається все. Відколи Анна втратила свою сигарету, вона його не любила. Батькова голова трималася на плечах міцніше, ніж будь-коли; очі його по-жебрацькому виглядали у вічко жебраків. Вона показувала йому свою зневагу тим, що його винаходу просто не помічала. Його уроки вона прогулювала. Що кілька днів з язика в нього злітали нові спостереження. Вона виконувала свою роботу, сидячи навпочіпки біля нього, спокійно слухала й мовчала. Вічко її не цікавило. Коли батько робив примирливий рух і пропонував їй поглянути, вона байдужно хитала головою. Задушевним розмовам за столом настав край. Вона насипала в обидві тарілки — свою і його, сідала, їла, хоч і небагато, й досипала йому аж тоді, коли наїдалася сама. Він поводився з нею так само, як і колись. Йому бракувало її жаху. Б’ючи її, він казав собі, що її серце до нього вже не привертається. Через кілька місяців він купив собі чотирьох гарненьких канарок. Троє з них були самчики; навпроти них він почепив невеличку клітку з самичкою. Ті троє виспівували як навіжені. Він нестримно вихваляв їх. Як тільки вони заводили свої колінця, він опускав затулку на вічку, підводився й слухав їх навстоячки. Його святобливість не давала йому після цих закличних трелей заплескати в долоні. І все ж він казав: «Браво!» й переводив свій сповнений захвату погляд із пташок на дівчину. Всі сподівання він покладав на це жагуче витьохкування самчиків. Але і їхні співи не могли анітрохи розворушити Аннину байдужність.

Вона прожила ще багато років служницею й жінкою рідного батька. Справи в нього йшли добре; його м’язи ставали радше міцнішими, ніж слабкішими. Але справжнього щастя не було. Він казав собі про це щодня. Він думав про це навіть тоді, коли їв. Вона померла від сухот; канарок, які брали корм лише з її рук, охопив невимовний відчай. Вони це лихо пережили. Бенедикт Пфаф продав кухонні меблі й звелів замурувати задню кімнату. Під потинькованою й свіжо побіленою стіною він поставив шафу. Вдома він уже ніколи не їв. У комірчині він не покидав свого поста. Згадувати про порожню кімнату за стіною всіляко уникав. Там, біля плити, він утратив душу рідної дочки; він і тепер не розумів чому.

— Пане професор! Шляхетному бойовому рисаку принесли овес. Він у нас чистокровний і хвицається. У звіринці лев жере криваве, соковите м’ясо. А чому? Тому що цар звірів ричить, наче грім гуркоче. Ощиреному горилі дикуни дарують свіжих бабер. А чому? Тому що в горили такі м’язи, що ось-ось луснуть. Отака справедливість у житті! Мені будинок платить дріб’язок. А мені ціни не складеш. Пане професор! На цілому світі лише ви знали, що таке вдячність. Тяжкого клопоту про хліб насущний мене позбавляв тільки ваш, як-то кажуть, презент. І ось я уклінно питаю: до чого ви дожилися? І дозволю собі від щирого серця запропонувати свої послуги.

Такі були перші слова, що з ними Бенедикт Пфаф, ступивши в свою комірчину, звернувся до професора, який щойно скинув з очей носову хустину. Той вибачився й віддав свій борг — презент за два місяці.

— Про обстановку нагорі ми знаємо, — промовив він.

— Ще б пак! — підморгнув Пфаф, маючи на увазі почасти Терезу, а особливо свої права, досі потоптані, а оце щойно поновлені.

— Поки ви будете заклопотані генеральним прибиранням у моєму помешканні, я тут спокійно зберуся з думками. Робота квапить.

— Вся моя комірчина до ваших послуг! Пане професор, почувайтесь як удома! Якесь бабисько розлучає двох найкращих чоловіків. Між такими друзями, як ми, не може стояти ніяка там Тереза.

— Знаю, знаю, — нетерпляче урвав його Кін.

— Дайте ж мені слово сказати, пане професор! До сраки нам те бабисько! Моя дочка — о, то було зовсім інше діло!

Він показав на шафу, так ніби дочка була там. Потім висунув свої умови. Він — людина й береться вичистити помешкання нагорі. Вимести там потрібно багато чого. Він найме кількох прибиральниць і сам ними командуватиме. Тільки він не може терпіти дизертирства. Дизертирство й фальшиві свідчення — злочини тотожні. А поки він повернеться, пан професор заступатиме його на посту, життєво важливому для будинку.

Не так з почуття обов’язку, як із любови до влади він хотів протримати Кіна кілька днів на колінах. Цього дня перед ним постала, наче жива, дочка. Позаяк вона померла, замінити її мав професор. Бенедикта Пфафа аж розпирало від аргументів. Він доводив Кінові, як чесно й віддано вони люблять один одного. Він дарує йому цілу комірчину з усім рухомим майном. Ще кілька хвилин тому вона належала лише йому, Пфафові. І від квартирної плати за ті дні, поки товариш житиме в нього, він з обуренням відмовляється.

Невдовзі він провів електричного дзвінка, який з’єднав комірчину з бібліотекою на п’ятому поверсі. Як тільки станеться щось підозріле, професорові досить натиснути кнопку. Суб’єкт, ні про що не здогадуючись, рушить сходами нагору. А назустріч йому вже вийде й тут-таки його спостигне заслужена кара. Він подбав, отже, про все.

Уже надвечір того самого дня Кін приступив до виконання своїх нових обов’язків. Він стояв навколішках перед вічком і стежив за життям численних мешканців будинку. Його очі знудилися за роботою. Тривале неробство їх деморалізувало. Щоб дати роботу обом очам і жодного не скривдити, він припадав до вічка то одним, то другим. Його педантичність прокинулась. Кін вирішив надавати кожному оку по п’ять хвилин. Він поклав на підлогу перед собою годинника й працював суворо за ним. Праве око виявилося схильним збагачуватись коштом лівого. Він закликав його до порядку. Після того, як п’ятихвилинні інтервали ввійшли йому в плоть і кров, годинника він сховав. Кін трохи соромився банальних речей, які йому доводилося спостерігати надворі. Сказати щиро, там діялося завжди те саме. Відмінності між одними штаньми й іншими були досить незначні. Доти на мешканців будинку уваги він ніколи не звертав, тож доповнити їхні постаті не міг. Штани він сприймав як штани й почувався безпорадним. Одначе вони мали одну приємну особливість, за яку Кін віддавав їм належне: він міг на них дивитись. Багато частіше повз вічко проходили спідниці, вони гнітили йому душу. За обсягом і кількістю спідниці посідали більше місця, ніж їм годилося. Він вирішив їх ігнорувати. Його руки мимоволі перегортали щось у порожнечі, так ніби тримали ілюстровану книжку й розподіляли очам роботу. Залежно від того, як швидко проходили штани, руки гортали то скоріше, то повільніше. Коли з’являлися спідниці, руки проймалися відразою свого господаря; вони хутко проминали те, чого не хотів читати він. При цьому нерідко зникало по кілька сторінок одразу, і він про це не шкодував, бо хто знає, що за такими сторінками ховалося.

Одноманітність світу помалу його заспокоювала. Велика подія минулого дня втрачала свої обриси. Та галюцинація рідко зринала серед тих, хто проходив туди й сюди. Від синьої барви в ній уже й сліду не лишилося. Заборонені спідниці, котрі були йому все ж таки байдужі, намагалися прибирати різноманітних кольорів. Того цілком певного синього, якого не можна було сплутати з жодним іншим, яскравого, образливого й підлого, не носив ніхто. Причина цього факту, з погляду статистики просто-таки дивовижного, була проста. Галюцинація живе доти, доки з нею не борешся. Зберися на силі й навіч уяви собі небезпеку, під якою ходиш. Наповни свою свідомість образом, котрий наганяє на тебе страху. Опиши прикмети своєї галюцинації, як це роблять для розшуків у поліції, й тримай цей опис завжди напохваті. Потім примусь себе поглянути в очі дійсності й спробуй знайти в ній галюцинацію. Якщо знайдеш її десь у реальному світі, то знай, що ти божевільний, і йди лікуватись до відповідних фахівців. А якщо синя спідниця ніде не трапиться, ти її подолав. Хто ще здатний відрізнити дійсність від фантазій, той не має сумніву в силі свого духу. Впевнености, так тяжко добутої, вистачить навік-віків.