Як у «Весіллі» та «Комедії марнославства», місце дії п’єси абсолютно умовне, а час — не визначений. Хоча воно не в минулому і не в теперішньому, а радше в майбутньому. У пролозі двоє розмовляють про те, як жахливо було раніше, коли не знали дня своєї смерти, повсякчас очікували на неї й повсякчас боялися її, і як чудово тепер, коли кожний уже з самого свого імени дізнається, скільки років йому відведено прожити: доки його «мить» не настала, він нічого на світі не боїться. Головна ж дія «Обмежених у терміні» складається з багатьох прикладів, які свідчать, що страх далеко не зник, а лише змінив свої форми, і горя в людей аніскілечки не убуло.

Героя звати Фюнфціх[2]. Інакше кажучи, жиги йому визначено піввіку. Проте він не хоче з цим змиритися. Ні, не з мізерністю терміну, а з тим, що він кимось або чимось визначений і що люди, які несуть заважкий тягар цієї визначености, глибоко нещасливі. І Фюнфціх повстає супроти чинної системи: він продовжує жити після того, як термін вийшов, а відтак руйнує віру в незмінність системи і в неї саму. Одначе полегші не настало. Канетті не впевнений, що краще: знати, коли настане твій кінець, чи не знати. І оця невпевненість, мабуть, саме те, що приваблює у його найменш сценічній п’єсі: адже вона у своєрідний спосіб відображає важливі риси його мистецького обличчя — некатегоричність, недогматичність, діалектичність.

Некатегоричність, недогматичність, діалектичність Канетті сформували ідею праці всього його життя «Маса і влада». Поставивши останню крапку, він записав у свій нотатник: «Тепер я кажу собі, що мені пощастило схопити сторіччя за горло». Можливо, це висловлювання надто гарне, мабуть, йому не вистачає скромности, проте засадничо воно правильне.

«Маса і влада» й супутні до неї статті — це за жанром щось, що перебуває поміж наукою й мистецтвом. І річ не просто в стилі, як завше, у Канетті, насиченому, стислому, образному. Порушуючи проблеми з царини соціології, він тут-таки створює образ володаря й образ натовпу; інакше кажучи, породжуючи щось мистецьке, одначе коштом засобів і доказів науки. Художній образ, проте, здатний виявитися, так би мовити, ширшим самого себе; він рокований на це власною природою.

Що не таланило Канетті у працях теоретичних, пощастило зробити в дивовижному романі «Засліплення», який його й уславив. Роман увібрав у себе проблематику чи не всіх інших книжок письменника, причому (що робить його особливо дивовижним) ще до того, як вони були написані.

1929 року в Канетті виник задум циклу з восьми романів. У центрі кожного з них мав стояти герой, який був би позначений якоюсь маніакальною властивістю. Тому йому не годилося мати ймення — лише кличку, що відповідала би властивості. Йдучи за Бальзаком, Канетті задумував свою «Людську комедію», проте, оскільки мова йшла про особистості маніакальні, він назвав її «Людською комедією облуд».

Певний час він працював над усіма задуманими романами одразу, жодному з героїв не надаючи переваги, одначе під осінь 1930 року чітко почав вирізняти того, котрий носив кличку Книжковий Хробак (Buchenvurm). Незабаром у Книжкового Хробака з’явилося ймення: Бранд[3]. Воно вказувало (хоча доля Бранда багато в чому ще не була визначена), що йому судилося загинути у вогні під час пожежі.

«Що йменням своїм і своїм економ, — згадував набагато пізніше Канетті, — він зобов’язаний дневі 15 липня». Канетті має на увазі 15 липня 1927 року. Того дня у Відні сталися народні заворушення, був підпалений і згорів Палац юстиції.

Канетті зобов’язаний 15 липня не лише мотивами вогню, пожежі, що проникли в його роман. Письменник сам був того дня на вулиці у розтелесованому натовпі, бачив, як він формується, відчув на собі силу масового психозу. «З-поміж подій, які мені довелося пізнати на власному досвіді, — писав він, — ці більше за все нагадували революцію. Відтоді я достеменно знаю (мені й читати про це не треба), який усе те мало вигляд у день штурму Бастилії». Якщо ідея його праці «Маса і влада» й виникла в нього раніше, то більш-менш чітких обрисів вона набула лише після 15 липня. Тоді ж увиразнилися обриси роману.

Разом з ім’ям героя з’явилася і назва твору — «Бранд ловить вогонь». Потому ймення, та й уся назва, як така, що надто надокучливо визначала фінал, уже не задовольняли автора. Бранд перетворився на Канта. Проте й натяк на німецького філософа видався недоречним. Зрештою, Канетті зупинився на йменні Кін. А коли дійшло до публікації, стара назва зникла. Нова — «Засліплення» («Die Blendung») — була більш всеохопною. Вона прямо й опосередковано виказувала основні ідеї роману, його провідні метафоричні значення. Прикметно, що англійське видання мало заголовок «Аутодафе», американське і французьке — «Вавилонська вежа». Перша — повернення до мотиву вогню, інші наголошують на притаманній дійовим особам нездатності розуміти одне одного («вавилонське змішання мов»).

Саме цей зміст близький до того, що його автор укладає в поняття засліплення.

Сюжет роману Канетті, як і кожного добротного роману (а саме такою була думка Ґьоте про роман), можна переказати небагатьма словами. Це легко зробити хоча б тому, що в книзі діють лише п’ять героїв та трохи більше двох десятків персонажів другого й третього плану, частина з яких потрапляє в поле зору читача зовсім ненадовго. «Засліплення», сказати б, удає з себе книгу камерну, далеку від актуальних суспільних подій, зосереджену на індивідуальній людській психології, на її примхах та абсурдах. Цим до певної міри можна пояснити, чому спочатку вона майже не мала розголосу: то був час «Родини Оппенгаймів» (1933) Л. Фейхтвангера, де відбувався прямий розрахунок з діями фашизму, а час «Доктора Фаустуса» (1947) Т. Манна, де фашизм осмислюється як облудна ідеологія, ще не настав.

П’ять героїв «Засліплення» — це вже згаданий Петер Кін, визначний синолог[4]; його служниця, а згодом дружина Тереза; відставний поліцейський Бенедикт Пфаф, нині сторож у будинку, де мешкає Кін; горбатий карлик Фішерле, сутенер і шахрай; нарешті, брат Кіна — Ґеорг, знаменитий паризький психіатр.

Після безглуздого одруження з Терезою життя старшого із братів — Петера Кіна, книжкового хробака, відлюдника — перетворюється на пекло. Тереза, спонукувана жадобою й хіттю, вимагає в нього заповіту, відвойовує одну за одною кімнати помешкання й зрештою викидає чоловіка на вулицю. Позаяк банкова книжка випадково залишається в кишені героя, грошей у нього доволі, проте він важко звикає до нових для себе умов віденського міського дна. До того ж він потрапляє в чіпкі лапи Фішерле, заклопотаного тим, як звільнити свою жертву від шилінгів, котрі їй належать. Одначе плани карлика перекреслює прикра випадковість.

Біля входу в міський ломбард, де Фішерле розгортає свої операції супроти Кіна, той стикається з Терезою і Пфафом. Ставши її коханцем, Пфаф умовив Терезу через ломбард перетворити на гроші бібліотеку Кіна. Скандал завершується в поліцейській дільниці, після чого блудний чоловік повертається додому (щоправда, не до ненависної дружини, а у швейцарську Пфафа).

А в той самий час, без зайвих клопотів уникнувши арешту, Фішерле викликає телеграмою Ґеорга Кіна: зазнавши фіаско із синологом, він сподівається поживитися за рахунок його брата, паризького психіатра. В долі Фішерле, якого незабаром убиває клієнт проститутки-дружини, приїзд Ґеорга Кіна вже нічого змінити не може, а для Пітера Кіна багато що змінюється: молодший брат виганяє Терезу та Пфафа і повертає старшого до його книг. Проте, залишившись наодинці, головний герой підпалює свою бібліотеку й гине в полум’ї.

Розповісти все це — ще не означає дати бодай якесь уявлення про роман. Фабула в Канетті є чимось допоміжним. Описуючи поодинокий, анекдотичний випадок, він намагається «схопити сторіччя за горло», інакше кажучи — докопатися до суті довколишньої дійсности, проникнути до законів, що нею рухають. Йому пощастило досягти високого ступеня узагальнення, але не через типізацію характерів. Причому зумисне згущення, концентрація ознак, гротескна гіперболізація перетворили ці характери на певні умовні «фігури».