— Я поскаржуся! Злодіїв — до в’язниці! Поліція знайде! Злодіїв — до в’язниці! Геть із мого помешкання!

Вона смикає його за ноги, щоб він упав. На підлозі вона вже позбиткується, як того разу. Це їй не вдається, він чолов’яга міцний. Тоді вона хапає його за комір і витягує з помешкання. Вона з гуркотом хряпає за ним дверима. На сходах він дозволяє собі впасти. Все ж таки він стомився. Двері знову відчиняються. Тереза викидає пальто, капелюха й теку.

— Не смій більше жебрати! — кричить вона й зникає.

Теку Тереза віддає, бо в ній нічого нема. Всі книжки у неї в помешканні.

Банкова книжка у нього в кишені. Він щасливо притискає її до себе, хоч вона й банкова. Тереза не здогадується, що йде від неї разом із цим жебраком. Де, перепрошую, ви бачили такого злодія, щоб його злочин був завжди з ним?

Відколи Кіна викинули з його помешкання, роботи він мав силу-силенну. Цілими днями він розміреною ходою, вперто обходив місто. Від самісінького рання він був уже на своїх довгих ногах. В обідню пору не дозволяв собі ні попоїсти, ні перепочити. Щоб розрахувати силу, Кін поділив поле своєї діяльности на райони, яких суворо дотримувався. У теці він носив величезну малу міста в масштабі 1:5 000, де зграбними червоними кружальцями позначив книгарні.

Ступивши до крамниці, Кін питав самого господаря. Якщо той був у від’їзді чи вийшов десь перекусити, Кін погоджувався мати справу зі старшим продавцем. «Мені для наукової роботи терміново потрібні такі твори», — казав він і зачитував довгий список, якого на папері не існувало. Щоб імена авторів не повторювати двічі, він вимовляв їх, можливо, аж надто виразно й повільно. Йшлося про твори рідкісні, а невігластво цих людей навіть важко собі уявити. Хоча Кін і читав, а проте скоса уважно придивлявся до облич, які його слухали. Між назвами він робив коротенькі паузи. Він любив ураз ошелешувати свого співрозмовника, який не встиг оговтатися від одного важкого прізвища, ще одним таким самим. Збентежені міни його потішали. Одні просили: «Хвилинку!», інші хапалися рукою за чоло чи за скроні, а він спокійно перелічував книжки далі. Його список охоплював два-три десятки томів. Удома Кін усіх їх мав. Сюди він приходив придбати ці книжки вдруге. Те, що тепер ставало ще одним примірником і обтяжувало його, він збирався згодом обміняти на щось інше чи продати. А втім, ця нова діяльність не коштувала йому жодного гроша. Списки він складав просто на вулиці. До кожної книгарні він заходив з новим. Дочитавши його до кінця, Кін кількома впевненими рухами згортав свій аркуш, ховав його до решти в портмоне, з глибокою зневагою вклонявся й виходив із крамниці. На відповідь він не чекав. Що могли відповісти йому ті бевзні? А якби він почав щось пояснювати їм з приводу книжок, котрі були йому потрібні, то знову згаяв би час. Він і так змарнував цілих три тижні, коли заклякло й нерухомо сидів в отому дивному стані за письмовим столом. Щоб надолужити згаяне, Кін ходив з рання до смеркання, ходив так спритно, так уперто, так наполегливо, що міг би, не впадаючи в марнолюбство, бути задоволеним собою, і він був собою дуже задоволений.

Люди, з якими Кіна зводив його фах, поводилися по-різному — залежно від настрою й темпераменту. Декотрі — їх було небагато — виявляли роздратування, позаяк він не давав їм сказати й слова, але більшість із них були щасливі слухати цього чоловіка. З його слів і вигляду вгадувалося, які величезні знання він мав. Одна його фраза важила не менше, ніж те, що містилося в напхом напханих книгарнях. Значення її рідко хто усвідомлював повною мірою. А то всі ті нещасні йолопи покидали б роботу, з’юрмилися б навколо нього, понаставляли б вуха й слухали б доти, доки в них би полускали барабанні перетинки. Коли ще трапиться їм таке джерело вчености? Здебільшого тільки поодинокі люди вміли дістати користь із нагоди послухати його. Перед ним ніяковіли, як ніяковіють перед усіма великими, Кін був для них чимось надто чужим і далеким, і їхнє збентеження, на яке він поклав собі не зважати, хвилювало його до глибини душі. Після того, як він обертався до них спиною, вони до самісінького вечора тільки й розмовляли, що про нього та його список. По суті, власники та персонал книгарень виконували роль його особистих службовців. Він ощасливлював їх тим, що про всіх них гуртом згадають у його біографії. Зрештою, поводились вони непогано, захоплювалися ним і надавали йому все, що він хотів. Вони здогадувалися, хто він, принаймні в них вистачало духу при ньому мовчати. Бо вдруге Кін до тієї самої книгарні не заходив. Коли він одного разу помилково це зробив, вони виставили його за двері. Він набрид їм по саме нікуди, вигляд цього чоловіка справляв на них гнітюче враження, і вони позбулися його. Із співчуття до їхнього враженого самолюбства Кін купив собі мапу міста з уже згаданими червоними кружальцями. В кружальцях відвіданих книгарень він ставив невеличкі хрестики; тепер ці книгарні для нього не існували.

А загалом усе, що він тепер робив, слугувало одній важливій меті. Від тієї хвилини, як Кін опинився на вулиці, він переймався лише своїми статтями, що залишилися вдома. Він мав намір завершити їх; без бібліотеки про це годі було й думати. Тим-то він і обмірковував та визначав, що з фахової літератури йому для цього потрібне. Його списки виникали в міру потреби; сваволі й примх Кін не допускав, він дозволяв собі купувати вдруге лише ті книжки, які для його роботи були потрібні конче. Певні обставини змушували його тримати домашню бібліотеку поки що під замком. Кін удав, нібито скорився, але він перехитрив долю. Від своєї науки він не відступив ні на крок. Він скуповував те, що йому було потрібне, через кілька тижнів він знов засяде за роботу, його спосіб боротьби був шляхетний і відповідав певним обставинам, здолати Кіна не можна було, на волі він розпростав свої розумні крила, він зростав з кожним днем, який належав тільки йому, і те, що в нього тим часом збиралася невелика нова бібліотека на кілька тисяч томів, було для нього достатньою винагородою за його зусилля. Він навіть потерпав, що вона надто розростеться. Щодня він ночував у іншому готелі. Як же йому тягати за собою чимдалі важчу ношу? Позаяк пам’ять у нього була незламна, бібліотеку Кін носив у голові. Тека залишалася порожньою.

Вечорами, коли крамниці зачинялися, він усвідомлював, що стомився, й, вийшовши з останньої книгарні, відразу простував до найближчого готелю. Позаяк речей Кін не мав, а костюмчик на ньому був такий собі, портьє ставилися до нього недовірливо. Збираючись витурити його у три шиї й наперед тішачись цим, вони дозволяли цьому чоловікові промовити дві-три фрази. Йому потрібен на ніч великий і спокійний номер, казав він. Якщо такий номер можна одержати лише по сусідству з жінками, дітьми й усілякою голотою, то, мовляв, нехай скажуть про це відразу, бо тоді він відмовиться. Почувши слово «голота», портьє виявлялись обеззброєними. Перше ніж йому надавали номер, Кін діставав портмоне й заявляв, що хоче заплатити наперед. Він зняв із банкової книжки всі свої гроші, і тепер його портмоне було вщерть набите великими купюрами. Задля них портьє оголювали ті кутики своїх очей, бачити які досі не випадало більш нікому, навіть заїжджим високородним панам та американцям. Чітким, великим і кутастим почерком Кін заповнював реєстраційну картку. У графі «місце роботи й посада» він писав «власник бібліотеки». Запитання про сімейний стан Кін ігнорував; він не був ані неодружений, ані одружений, ані розлучений і вказував на це, ставлячи кривий прочерк. Він давав портьє неймовірні чайові — до половини вартости номера. Розраховуючись, він щоразу тішився з того, що його банкова книжка не дісталася Терезі. Захоплені поклони йому пасували, він приймав їх незворушно, ставши в позу лорда. Усупереч власному звичаєві — технічні вигоди Кін ненавидів — він користувався ліфтом, бо ввечері був стомлений і нести бібліотеку в голові було важко. Вечерю він замовляв у номер — це був той один-єдиний раз на день, коли він їв. Потім, щоб трохи перепочити, вивантажував бібліотеку й роззирався — чи ж вистачить тут для неї місця насправді.