Праворуч над головою в Кіна висіла табличка, яка суворо забороняла спинятися на сходах, у коридорах, а також біля опалювальних батарей. Фішерле ще першого дня звернув на неї увагу свого смертельного ворога.

— Люди ще подумають, що ви не маєте вдома вугілля, — сказав він. — Тут стовбичать тільки ті, в кого нема вугілля, а їм це не дозволяють. Їх проганяють. Тільки марно опалюють. Щоб клієнти не застудили собі розуму, як підійматимуться сходами. Хто мерзне, нехай одразу забирається геть. А то ще зігріється. Хто не мерзне, той може залишатися. На вас як поглянеш, то відразу подумаєш, що вам холодно.

— Але ж батарея стоїть на сходах між поверхами, аж на п’ятнадцять східців вище, — відказав Кін.

— Задурно тепла не дають, навіть трішечки. А знаєте, там, де оце ви стоїте, я теж уже стояв, і мене все ж таки витурили в шию. — Фішерле не збрехав.

Кін розумів, що тутешні конкуренти аж-аж-аж зацікавлені спровадити його звідси, і вдячно прийняв пропозицію коротуна постояти на чатах замість нього. Його гаряча зацікавленість половиною бібліотеки, яку він довірив Фішерле, прохолола. Загрожували більші небезпеки. Тепер, коли вони об’єдналися під спільними гаслами для спільної справи, він не вірив у жоден обман. Другого дня, коли вони вирушили на своє робоче місце, Фішерле сказав:

— Знаєте що, йдіть попереду! Ми не знайомі. Я залишуся де-небудь надворі. Щоб ви мені не заважали. Я навіть не скажу вам, де стоятиму. Якщо вони помітять, що ми з вами заодно, вся робота котові під хвіст. Коли що, я пройду повз вас і підморгну. Спершу чкурнете ви, потім я. Вкупі не втікатимемо. За отою жовтою церквою в нас буде рандеву. Там мене й чекайте. Зрозуміло?

Фішерле щиро здивувався б, якби його пропозицію відкинули. Він був зацікавлений у Кінові й навіть у гадці не мав, щоб його здихатися. Як можна було подумати про те, що він накиває п’ятами через якусь там винагороду за знахідку, через якісь чайові, коли він замахнувся на більше — на все?! Цей авантурник, цей фахівець із книжкової галузі, цей хитрий пес розгадав чесну частину його намірів і послухався.

Скоро лиш Кін зник у будівлі, Фішерле неквапно рушив назад до сусіднього рогу, завернув у провулок і щодуху кинувся бігти. Діставшись до «Ідеального неба», він спершу дав своєму впрілому, захеканому, тремтячому тілу трохи перепочити, а тоді ступив досередини. У цей час більшість небожителів звичайно ще спали. На це він і сподівався; грубі й небезпечні люди зараз йому були ні до чого. У шинку виявились: довготелесий кельнер, мандрівний крамар, який хворів на безсоння і мав з нього принаймні ту вигоду, що міг бігати містом, не присідаючи, двадцять чотири години на добу; сліпий інвалід, що попивав тут перед початком свого робочого дня дешевеньку вранішню каву й ще користувався власними очима; стара жінка, котра продавала газети й котру називали «Фішеркою», бо вона була схожа на Фішерле і — про це знали всі — кохала його так само таємно, як і нещасливо, а також каналізаційний чистильник, що після нічної роботи від смороду вигрібних ям любив відпочивати у смороді «Ідеального неба». Він мав славу найсоліднішого з тутешніх завсідників, позаяк три чверті тижневого заробітку віддавав дружині, у щасливому шлюбі з якою прижив трьох дітей. Четверта частина його заробітку протягом ночі чи дня перекочовувала до каси небовласниці.

Фішерка подала коханому, що саме переступив поріг, газету й сказала:

— На ось! Де це ти так довго вештався?

Коли до Фішерле чіплялася поліція, він зазвичай на кілька днів зникав. Тоді казали: «Він поїхав до Америки», щоразу сміялися з цього жарту — як же такий курдупель дістанеться до тієї величезної країни хмарочосів! — і забували про нього доти, доки він вигулькував знов. Кохання його дружини, «пенсіонерки», було не таке безмежне, щоб вона за нього побивалася. Вона кохала його тільки тоді, коли він був поруч, і знала, що до буцегарень та допитів йому не звикати. Слухаючи жарт про Америку, жінка думала про те, як добре було б, якби всі свої гроші вона могла витрачати тільки на себе. Вона давно вже хотіла купити собі в кімнатку образ мадонни. Пенсіонерці належить мати образ мадонни. Коли Фішерле зрештою наважувався вийти з криївки, де переховувався — здебільшого без провини, просто через те, що його завжди про всяк випадок довго тримали в попередньому ув’язненні й забирали в нього шахи, — він ішов насамперед до кав’ярні й через кілька хвилин знову ставав її улюбленим дитям. Тільки Фішерка щодня питала про нього й висловлювала всілякі здогади щодо того, де він може бути. Він мав право безплатно читати її газети. Перед тим, як вирушити на свій обхід, вона, накульгуючи, швиденько забігала до «Неба», подавала йому верхній примірник зі свого свіжонадрукованого стосу й, тримаючи під пахвою важку ношу, терпляче чекала, поки він дочитував газету. Він мав право газету розгортати, бгати й недбало згортати, решта відвідувачів могли тільки зазирати до неї через його плече. Коли Фішерле бував не в гуморі, він умисне затримував цю жінку якомога довше, і вона зазнавала великих збитків. Через таку її незбагненну дурість з неї дражнилися, а вона тільки стенала плечима, погойдувала горбом, — він був не менший і не менш колоритний, ніж у самого Фішерле, — й казала: «Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі!» Можливо, лише задля цих жалісних слів вона Фішерле й кохала. Жінка вигукувала їх деренчливим голосом, і це лунало так, немовби вона розхвалює дві газети — «Крім нього» й «На цілому світі».

Цього дня Фішерле на її газету навіть не глянув. Фішерка не здивувалася, адже газета була несвіжа, а вона бажала йому лише добра й думала тільки про те, що він уже давно нічого не читав — хто знає, звідки він прийшов. Коротун схопив її за плечі — вона була така сама на зріст, як і він, — трусонув і прокаркав:

— Агов, люди, ходіть усі сюди, я для вас щось маю!

Усі, крім сухотного кельнера, який не давав цьому євреєві собою командувати, нічим не цікавився й незворушно залишився біля шинквасу, — загалом, отже, три душі, — кинулися до Фішерле й від нетерплячки трохи його не задушили.

— У мене кожне може заробити по двадцять шилінгів за день! Роботи на днів зо три.

— Вісім кілограмів туалетного мила, — хутко підрахував мандрівний крамар, що хворів на безсоння.

«Сліпий» із сумнівом подивився Фішерле у вічі.

— Не завадило б! — буркнув чистильник.

Фішерка звернула увагу на слова «в мене» і суму не дочула.

— Річ у тім, що я відкрив власну фірму. Якщо дасте підписку, що все принесете шефові, тобто мені, я вас візьму!

Їм кортіло спершу почути, про що йдеться. Але Фішерле остерігався виказувати фірмові таємниці. Це окрема галузь, а більше, ніж те, що це — галузь, він нічого не скаже, категорично заявив горбун. Зате першого дня він видасть кожному по п’ять шилінгів авансу. Це було приємно чути. «Я, що нижче підписався, зобов’язуюсь негайно розрахуватися готівкою за кожен ґрош, одержаний за дорученням фірми «Зіґфрід Фішерле». Я беру на себе цілковиту відповідальність за можливі збитки». Фішерле за хвилину нашкрябав ці слова на чотирьох аркушиках із записника, якого йому презентував крамар. З-поміж усіх тут лише він був справжній комерсант, тому сподівався на власну пайку в цій справі та найкращі замовлення й хотів загодити шефа. Чистильник, батько родини й серед усіх найдурніший, підписався перший. Фішерле розсердився, тому що чистильників підпис завбільшки виявився такий самий, як у нього самого; він гадав, що найбільший підпис його.

— Хвалько! — лайнувся він.

Після цього крамар задовольнився тим, що вивів своє прізвище дрібнесенькими літерами й аж у самому куточку аркуша.

— Цього не можна прочитати! — заявив Фішерле й змусив крамаря, який уже бачив себе генеральним представником фірми, підписатися не так скромно.

«Сліпий» сказав, що й пальцем не ворухне, поки не матиме завдатку. Йому частенько доводилося мовчки спостерігати, як люди кидали до його капелюха ґудзики, тож він, коли був не на робочому місці, не вірив нікому.