— Теж мені! — з огидою кинув Фішерле. — Так наче я коли-небудь комусь брехав!

Він дістав кілька зім’ятих п’ятишилінґових банкнот, тицьнув кожному з чоловіків по одній у руку й відразу примусив їх розписатися, що вони одержали гроші «в рахунок платні».

— Ну, це справа інша, — сказав «сліпий», — бо обіцяти й додержувати слова — це не те саме. Задля такого чоловіка я й старцювати піду, як буде треба!

Крамар за такого шефа ладен був піти у вогонь і воду, чистильник — хоч у самісіньке пекло. Тільки Фішерка такої рішучости не виявляла.

— Від мене йому не треба ніякого підпису, — промовила вона, — я в нього нічого не вкраду. Бо, крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі.

Фішерле сприймав її відданість як щось само собою зрозуміле, тож він, щойно ввійшовши й привітавшись, одразу показав їй спину. Вигляд його горба додавав їй відваги, з цього боку Фішерле викликав у неї, певно, почуття ніжности, але не поваги. «Пенсіонерки» в шинку не було, і Фішерка здавалася сама собі мало не дружиною нового шефа. Почувши її зухвалі слова, він різко обернувся, тицьнув їй ручку й наказав:

— Пиши, годі базікати!

Вона скорилася погляду його чорних очей — у неї вони були тільки сірі — й розписалася за п’ять шилінгів завдатку, якого ще не одержала.

— Ось так! — Фішерле надійно сховав чотири розписки й зітхнув. — Працюєш, крутишся, а що маєш? Нічого, крім клопоту! Кажу щиросердо, краще мені було б залишатися маленькою людиною, якою я був досі. Вам добре! — Він знав, що начальство завжди так звертається до підлеглих, байдуже — має воно насправді клопіт чи ні; він його таки мав. — Ходімо! — сказав потім цей карлуватий покровитель і, кивнувши головою кельнерові, хоч і знизу вгору, пішов зі своїм новим персоналом із шинку.

Надворі Фішерле пояснив підлеглим їхні обов’язки. Він брав кожного окремо, а решті наказував іти трохи позаду, так ніби не мав з ними нічого спільного. Він вважав, що обходитися з цими людьми треба по-різному, залежно від того, скільки в кого розуму. Позаяк він поспішав і вважав, що покластися можна насамперед на чистильника, то, на превелике розчарування крамаря, віддав перевагу саме тому.

— Ви непоганий батько, — сказав він чистильникові, — тому я відразу подумав про вас. Чоловік, який віддає дружині сімдесят п’ять відсотків заробітку, — на вагу золота. Тож майтеся на бачності й не ускочте в халепу. Шкода було б маленьких діточок.

Чистильник, провадив далі Фішерле, отримає від нього пакунок, який називається «мистецтво».

— Скажіть за мною: «мистецтво».

— Думаєте, я не знаю, що таке мистецтво?! Через те що віддаю жінці стілько грошей!

У «Небі» з чистильника через взаємини в його сім’ї, хоч загалом йому й заздрили, вперто знущалися. Фішерле, раз у раз апелюючи до його простацьких гордощів, таки розбудив у ньому крихту розуму, яку цей чоловік мав. Дорогу він змалював чистильникові тричі й з усіма подробицями. У «Терезианумі» той не був ще зроду. Скрізь, де потрібно, за нього ходила дружина. Компаньйон стоїть, отже, за скляними дверима, край вікна. Він довгий і худющий. Неквапно проходиш повз нього, не кажучи жодного слова — жодного! — й чекаєш, поки він звернеться до тебе сам. Тоді на повен голос кричиш: «Мистецтво, пане! Менше, ніж за дві сотні шилінгів, нічого не буде! Тільки мистецтво!» Перед однією з книгарень Фішерле звелів чистильникові почекати й закупив там товар. З десятка дешевеньких романів по два шилінги за кожен вийшов чималенький пакунок. Ще тричі Фішерле нагадав про вказівки, які давав перед цим; залишалося сподіватись, що навіть такий бовдур усе зрозумів. Якщо компаньйон спробує розгорнути пакунок і дістати книжки, треба міцно притиснути їх до себе й закричати: «Ні! Ні!» З грішми й пакунком чистильник має з’явитися на певне місце за церквою. Там з ним і розрахуються. За умови, якщо він жодній душі, навіть решті колег, не розповість про свою роботу, завтра, рівно о дев’ятій, він може знову приходити на те саме місце за церквою. До чесних чистильників у нього, Фішерле, симпатія особлива, не всім-бо крутитися в якійсь спеціальній галузі. По цих словах Фішерле зразкового батька сім’ї відпустив.

Поки чистильник чекав перед книгарнею, решта троє, як шеф їм і наказав, попростували далі, не звертаючи жодної уваги на панібратські нагукування свого колеги, що через нові вказівки геть забув про попередні. Фішерле врахував і це, тож чистильник завернув у бічну вуличку ще до того, як решта встигли помітити пакунок, що його він тримав, мов дорогоцінне немовля дуже заможних батька й матері. Фішерле свиснув, наздогнав тих трьох і взяв із собою Фішерку. Крамар здогадався, що його залишають для чогось важливішого, й сказав до «сліпого»:

— Ось побачите, мене він візьме насамкінець!

З Фішеркою коротун довго не церемонився.

— Крім мене, ти не маєш більш нікого на цілому світі, — нагадав він жінці її улюблені й сповнені любови слова. — Знаєш, так може сказати кожна. Мені потрібні докази. Якщо замотаєш бодай ґрош, між нами все скінчено, я й пальцем не торкнуся жодної твоєї газети, слово даю, і тоді чекай, поки знайдеться ще один такий, котрий буде схожий на тебе, як дві краплі води!

Решту пощастило пояснити без особливих зусиль. Фішерка дивилася Фішерле в рота; щоб бачити, як він розмовляє, вона зробилася ще нижчою, ніж була; цілуватися він не міг через свій ніс, тож тільки вона й знала, які в нього губи. У ломбарді Фішерка почувалась як удома. Тепер вона мала піти вперед і чекати шефа за церквою. Там вона одержить пакунок, за який зажадає потім двісті п’ятдесят шилінгів, і туди ж таки повернеться з грішми й пакунком.

— Біжи! — крикнув він насамкінець.

Вона викликала в нього огиду, тому що весь час його кохала.

На сусідньому розі він дочекався «сліпого» й крамаря, які йшли позаду. Крамар пропустив «сліпого» вперед і порозуміло кивнув головою шефу.

— Я обурений! — заявив Фішерле, кинувши шанобливий погляд на «сліпого», який, попри свій обшарпаний робочий одяг, озирався на всіх жінок і недовірливо їх розглядав. Надто вже кортіло йому побачити, яке враження справляв на них новий фасон його вусів. Молоденьких дівчат він ненавидів, бо їх шокувала його робота. — Щоб такий чоловік, як ви, — провадив далі Фішерле, — та давав себе обшахрувати.

«Сліпий» насторожив вухо.

— Вам кидають у капелюх ґудзика. Адже ви бачите — самі ж бо мені розповідали, — що то ґудзик, а кажете: «Дякую!» Якщо ви не подякуєте, то прощавай сліпота, й клієнтура розбіжиться. Щоб давати отак себе обшахровувати! Та ще й хто — такий чоловік, як ви! Після цього хоч у зашморг лізь! Обшахровувати — це свинство! Хіба я не правду кажу?

У «сліпого», дорослого чоловіка, який три роки провоював на передовій, виступили сльози. Цей обман, який він добре бачив щодня, завдавав йому найбільших страждань. Свій шматок хліба він має заробляти тяжкою працею, і через це кожен шмаркач дозволяє собі ще й глумитися з нього, мов з якогось віслюка. «Сліпий» часто й серйозно замислювався над тим, чи не вкоротити собі віку. Якби йому ще не щастило час від часу з жінками, він зробив би це вже давно. У «Небі» він кожному, хто заводив з ним розмову, розповідав історію з ґудзиками й на завершення погрожував коли-небудь таки порішити котрогось із тих мерзотників, а тоді накласти руки й на себе. Це тривало вже багато років, тому ніхто не сприймав чоловіка серйозно, і його недовіра тільки зростала.

— Атож! — вигукнув він, розмахуючи рукою над горбом у Фішерле. — Трирічний пуцьвірінок і той знає, що в нього в руках — ґудзик чи ґрош! А я хіба не знаю? Хіба я не знаю! Я ж бо не сліпий!

— Отож я й кажу, — перебив його Фішерле, — все це через оте шахрайство. Навіщо людям шахрувати? Краще відверто скажи: ниньки в мене ні гроша, чоловіче добрий, зате завтра дістанете аж два. Таж ні, цьому хвальку краще вас обдурити, а ви мусите мовчки проковтнути його ґудзика. Вам, любий мій, треба підшукати собі іншу роботу! Я вже давненько міркую про те, що можна для вас зробити. Ось що я вам скажу: якщо за ці три дні ви добре себе покажете, я візьму вас працювати надовше. Решті нічого не кажіть, сувора таємниця, я всіх їх, між нами кажучи, звільню, зараз я беру їх на кілька днів, бо мені їх шкода. З вами справа інша. Ви не можете терпіти шахрайства, я не можу терпіти шахрайства, ви чоловік порядний, я чоловік порядний. Ви ж бо не станете заперечувати, що ми пасуємо один до одного. А щоб ви бачили, як я вас шаную, я одразу виплачу вам гонорар за цілий день. Решта нічого не дістануть.