Тереза стояла навколішках перед картиною й молилася. Знов і знов вона оберталась на білу голубку. Вона казала про це від щирого серця й не зводила з нього очей. Потім вона пурхнула цікавому чоловікові в руки; він ніжно погладив її, бо вона раз у раз його рятувала; з голубами так завше обходяться.

Підвівшись, Тереза здивовано відчула свої коліна. На мить у неї зринув сумнів, чи це вони-таки, тож помацала їх рукою. Коли Тереза виходила з церкви, над людьми сміялася вже вона. Тереза сміялася, як це вона вміла, не сміючись. Люди мали поважний вигляд, їм було соромно. Та й що то були за обличчя — самі злочинці! Хто тільки до церкви не ходить, усі ж бо знають. Скриньку, до якої збирали гроші, їй пощастило обминути. Перед порталом кублилося безліч голубів, проте білих серед них не було. Тереза пошкодувала, що не має чим їх погодувати. Вдома черствіло й бралося пліснявою стільки хліба. За собором на кам’яну скульптуру сів справжній білий голуб. Тереза придивилася: то був Ісус Христос, що знемагає від зубного болю. «Щастя, що в цікавого чоловіка не такий вигляд, — подумала вона. — А то йому, либонь, було б соромно».

Дорогою додому вона раптом чує музику. Проходить військовий оркестр, він грає найкращі марші. Це весело, це Тереза любить. Вона повертає в зворотний бік і раптом починає пливти в лад музиці. Пан капельмейстер не зводить з неї очей. Солдати теж, у цьому нема нічого особливого; вона й собі дивиться на них — за музику треба ж дякувати. Надходять іще жінки — вона найкраща з-поміж усіх. Пан капельмейстер — це щось-таки. Це чоловік. А як же він уміє грати! Музики чекають, коли він кивне паличкою. Без палички ніхто й не ворухнеться. Часом він припиняє грати. Тоді вона закидає назад голову, пан капельмейстер сміється, й тієї ж миті лунає знову щось інше. Якби ж тільки не так багато дітей. Вони заступають їй усе видовище. Таке треба слухати щодня. А найкращі, звісно, труби. Відколи вона прийшла, всім тут гарно-гарно. Невдовзі збирається ціле стовпище. Терезі воно не заважає. Їй дають дорогу. Ніхто не забуває поглянути на неї. Вона тихенько наспівує в лад: «На тридцять, на тридцять, на тридцять».

Цидулку на дверях Кін знайшов. Він прочитав її, позаяк читав усе, й, щойно сів за письмовий стіл, забув про неї. Раптом хтось сказав:

— А ось і знову я!

Позад нього стояла Тереза, засипаючи його словами:

— Атож, велика спадщина! Тут недалечко, через три будинки, є нотар. Хіба ж можна так кидати спадщину? Заповіт-бо забрудниться. Сьогодні неділя. Завтра понеділок. Нотареві треба щось тицьнути в руку. А то зробить усе не так. Багацько не треба. Шкода було б грошенят. Удома хліб черствіє й береться пліснявою. Голуби — штука нехитра. Звісно, їм там нема чого їсти. Військовий оркестр грає найкращі марші. Марширувати й на все дивитися — для цього треба бути людиною особливою. І на кого ж увесь час дивився пан капельмейстер? Це я не кожному скажу. Люди ж бо жартів не розуміють. Мільйон двісті шістдесят п’ять тисяч. Ох і гарні ж очі зробить пан Вульґер! Вони в нього й так гарні. Він усім жінкам до вподоби. А я що — не жінка? Підлизатися вміє кожна. Я перша з капіталом...

Вона ступила до кімнати, впевнена в перемозі й ще радісно збуджена від військової музики та пана капельмейстера. Сьогодні все складалося чудово. Такий гарний день має бути щодня. Їй хотілося розмовляти. Подумки вона вивела на стіні число 1 265 000 і поплескала долонею по бібліотеці в кишені своєї спідниці. Хто знає, скільки ця бібліотека коштує. Може, вдвічі більше. Низка ключів брязнула. Розмовляючи, Тереза сьогодні дала собі волю. Вона не вгавала ні на мить, позаяк мовчала цілий тиждень. Розбалакавшись, вона виказувала свої потаємні й найпотаємніші думки. Тереза не мала сумніву в тому, що домоглася всього, чого можна було домогтися, вона ж бо жінка бідова. Цілу годину вона вмовляла чоловіка, що сидів перед нею. Вона забула про те, хто він. Забула про забобонний страх, з яким останні дні стежила за кожним порухом на його обличчі. Він був просто людина, якій можна довірити все, і таку людину їй хотілося мати перед собою цієї хвилини. Вона згадувала про кожнісіньку дрібничку, що цього дня траплялася їй на очі або спадала на думку.

Він почувався заскоченим зненацька, сталося щось надзвичайне. Цілий тиждень Тереза поводилася зразково. І коли тепер вона так брутально заважала йому, то цьому була, якщо судити з її вигляду, причина особлива. Розмовляла Тереза плутано, зухвало й щасливо. Він намагався щось зрозуміти й нарешті збагнув таке:

Якийсь цікавий чоловік залишив їй у спадщину мільйон — очевидно, її родич, працює капельмейстером, хоч і має таке багатство, і вже через те цікавий. У кожному разі цей чоловік про неї високої думки, а то своєю спадкоємицею її не зробив би. Маючи мільйон, Тереза хотіла завести собі меблеву крамницю; вона аж сьогодні довідалася про своє щастя і, щоб подякувати за це, подалася до церкви, де на якійсь картині впізнала небіжчика в подобі Спасителя. (Вдячність як причина омани чуттів!) У соборі Тереза склала обітницю регулярно годувати голубів. Вона проти того, щоб приносити птахам з дому сухий, запліснявілий хліб. Голуби теж по-своєму люди (отакої!); завтра вона хоче піти з ним до нотаря й перевірити заповіт. Боїться тільки, що нотар, позаяк спадщина така велика, заправить надто високий гонорар, і через те хоче домовитися з ним про гонорар ще до консультації... Ощадлива, хазяйновита, та ще й мільйон має!

Але чи така вже й велика її спадщина взагалі? Один мільйон двісті шістдесят п’ять тисяч — скільки це? Порівняймо цю спадщину з вартістю бібліотеки! Вся вона обійшлася йому в сміховинну суму — менше ніж шістсот тисяч золотих крон. Шістсот тисяч золотих крон — саме стільки становила його батьківська спадщина, і якийсь дріб’язок від неї залишався на його рахунку й досі. А що хоче зробити зі своєю спадщиною вона? Вкласти в меблеву крамницю? Безглуздя! Адже на ці гроші можна розширити бібліотеку. Він відкупив би в сусідів суміжне помешкання, а стіну розібрав би. Так він придбав би для бібліотеки ще чотири просторих кімнати. Вікна там він звелів би замурувати й улаштував би горішнє світло, як тут. У вісьмох кімнатах вистачило б місця для добрих шістдесятьох тисяч книжок. Нещодавно виставили на торг бібліотеку старого Зільцинґера, навряд чи її вже продали, в ній близько двадцятьох двох тисяч томів. З його бібліотекою її порівняти, звичайно, не можна, але там є кілька видатних речей. На бібліотеку він візьме десь так із мільйон, а з рештою нехай робить що завгодно. Можливо, тієї решти вистачить на меблеву крамницю, у цьому він мало розуміється, яке йому до того діло, з грішми і справами він не хоче мати нічого спільного. Треба буде довідатись, чи не спродали ще бібліотеку старого Зільцинґера з молотка. Для Кіна це однаково, що випустити з рук велику здобич. Надто вже він закопався в науку. Цим він позбавив себе коштів, конче потрібних для наукової діяльности. Вчений повинен стежити за книжковим ринком так само пильно, як біржовий спекулянт — за курсами акцій.

Розширити бібліотеку — вісім кімнат замість чотирьох. А чом би й ні? Треба розвиватися. Зупинятись не можна. Сорок — не старість. Чи не рано спочивати в сорок на лаврах? Востаннє багато книжок він придбав два роки тому. Отак людина і обростає іржею. Адже є й інші бібліотеки, не тільки своя. Убозтво викликає огиду. Щастя, що вона мене кохає. Називає паном Вульґером — це через те, що я з нею такий вульгарний. Каже, нібито в мене гарні очі. Думає, що я до вподоби всім жінкам. Я з нею справді досить вульгарний. Якби вона не кохала мене, то залишила б свою спадщину собі. Є чоловіки, котрі живуть на утриманні у власних дружин. Це бридко. Я радше накладу на себе руки. Вона може спокійнісінько зробити щось для бібліотеки. Хіба книжки потрібно годувати? Гадаю, ні. За помешкання плачу я. Утримання — це дармові харчі й дармове житло. За сусіднє помешкання платитиму я сам. Вона дурна й темна, однак має родича-небіжчика. Жорстоко? Чому? Адже я його не знаю. Тужити за ним було б справжньою облудою. Його смерть — не горе, його смерть має глибокий сенс. Кожна людина заповнює собою якесь порожнє місце, хай навіть на коротку мить. Місцем того чоловіка була його смерть. Тепер він помер. Жалощами його не піднімеш із домовини. Дивовижна випадковість! Саме в мій дім потрапляє економкою ця багата спадкоємиця. Вісім років нишком виконує свої обов’язки, зненацька на неї звалюється мільйонна спадщина, а я на ній одружуюсь. Щойно я довідався, як вона кохає мене, і ось уже помирає її багатий капельмейстер! Щаслива доля, незаслужена і — як сніг на голову. Хвороба стала переломом у моєму житті, прощанням з убогістю, з гнітюче малою бібліотекою, де я досі тулився.