Ґеорґ, перше ніж іти до сторожа, вирішив перев’язати Петера. Рана важливіша, ніж балачка з тим чоловіком. Багато нового в нього однаково не довідаєшся. А знайти який-небудь привід, щоб вийти на півгодини з комірчини, неважко буде й потім.

— Ми з тобою, власне, як слід ще й не привіталися, — промовив Ґеорґ, ступивши до комірчини знов. — Але я знаю, ти проти всіляких сімейних сцен. Водогону в тебе тут немає? У під’їзді я бачив кран.

Він приніс води й попросив Петера посидіти спокійно.

— Я і так тільки це й роблю, — відповів той.

— Мені так кортить побачити твою бібліотеку! У дитинстві я не розумів, чому ти так любиш книжки. Я був зовсім не такий тямковитий, як ти, й не мав твоєї неймовірної пам’яти. От уже дурний був хлопчисько, тільки й знав ласувати та гратись! Я ладен був день і ніч ламати комедію й цілувати матір. А ти від самого початку вибрав свою мету. В житті мені не траплялася жодна інша людина, що розвивалася б так послідовно, як ти. Я знаю, ти не любиш слухати приємні речі, ти хотів би, щоб я помовчав і дав тобі спокій. Не гнівайся, але спокою я тобі не дам! Дванадцять років я тебе не бачив, вісім років я читав твоє ім’я лише в часописах, власноручних листів ти мені не надсилав, вважаючи їх надто дорогоцінними. Цілком можливо, що наступні вісім років ти обходитимешся зі мною не краще, ніж досі. До Парижа ти не приїдеш; я знаю, як ти ставишся до французів і поїздок. Найближчим часом я не матиму змоги навідати тебе знов, я переобтяжений роботою. Може, ти чув, я працюю в одній лікарні під Парижем. Скажи сам, коли ж я зможу тобі подякувати, як не тепер? А подякувати тобі я повинен, ти надто скромний, ти навіть не здогадуєшся, чим я тобі завдячую: своєю вдачею, коли вже вона в мене є, своєю любов’ю до науки, тим, що я в житті забезпечений, своїм порятунком від жінок, тим поважним ставленням до великого й святобливим — до малого, ставленням, яке властиве тобі ще більшою мірою, ніж самому Якобу Ґрімму. І в тому, що я перекинувся до психіатрії, теж є, зрештою, твоя вина. Мовними проблемами зацікавив мене ти, а почав я з праці про мову одного божевільного. Звичайно, до цілковитої самовідданости, до роботи задля роботи, до обов’язку задля обов’язку, як того вимагав Іммануїл Кант, а ще задовго до всіх — Конфуцій, я, на відміну від тебе, ніколи не дійду. Боюся, для цього в мене не стане духу. Похвала діє на мене цілюще, вона мені, мабуть, потрібна. Позаздрити можна тобі. Ти маєш визнати, що натури з такою силою волі трапляються рідко, трагічно рідко. Звідки візьмуться одразу двоє таких в одній сім’ї? До речі, твою працю про Канта й Конфуція я читав з такою цікавістю, з якою не читав навіть Канта чи й бесід самого Конфуція. Вона гостра, вичерпна, нещадна до всіх інакодумців, її глибина й всеосяжні знання просто приголомшують. Може, тобі випадало читати критичну статтю одного голландця, який називає тебе Якобом Буркгардтом східних культур. Але ти, мовляв, не такий грайливий і багато суворіший до самого себе. А на мою думку, в тебе освіченість універсальніша, ніж у Буркгардта. Почасти це можна пояснити, мабуть, багатшими знаннями нашої доби, та справа тут переважно в твоїй особистості, у твоїй здатності усамітнюватись. Буркгардт був професором і читав лекції, цей компроміс вплинув і на його манеру висловлювати думки. Ти прекрасно тлумачиш китайських софістів! За кількома фразами, яких від них залишилося ще менше, ніж від греків, ти вибудовуєш їхній світ, правильніше сказати, їхні світи, адже вони відрізняються один від одного так, як тільки може відрізнятись один філософ від іншого філософа. Особливо приємно мене вразила твоя остання велика стаття. Арістотелева школа, пишеш ти, на Заході відіграла таку саму роль, яку в Китаї відіграла Конфуцієва школа. Арістотель, Сократів учень у третьому коліні, вбирає в себе й решту приток давньогрецької філософії. Серед його середньовічних прихильників не на останньому місці навіть християни. Достоту так пізніші конфуціанці переробляли все, що брали від школи Мо-цзи, від прихильників учення Дао, а згодом навіть від буддизму, якщо це здавалося їм корисним і потрібним для збереження власної могутности. Тим-то ні конфуціанців, ні арістотелівців назвати еклектиками не можна. Вони страшенно близькі одні до одних, як ти це переконливо й довів, близькі за своїм впливом, одні — на християнське середньовіччя, інші — на ту саму добу, що починається з династії Сун. Я, звісно, нічого в цьому не тямлю, я ж по-китайському жодного слова не розумію, але твої висновки стосуються кожного, хто хоче докопатися до свого коріння, збагнути витоки власних поглядів, духовний механізм у самому собі. Можна поцікавитися, над чим ти працюєш тепер?

Миючи й перев’язуючи братові руку, Ґеорґ пильно, хоч і якомога непомітніше, стежив за виразом обличчя Петера, за тим, яке враження справляють на того його слова. Після останнього свого запитання Ґеорґ примовк.

— Чому ти весь час на мене зириш? — озвався Петер. — Ти сплутуєш мене з одним зі своїх пацієнтів. Мої наукові погляди ти розумієш тільки наполовину, бо тобі надто бракує освіти. Не розбалакуй так багато! Ти зовсім нічим мені не завдячуєш. Ненавиджу лестощів. Арістотель, Конфуцій і Кант тобі байдужі. Перша-ліпша жінка тобі миліша. Якби я мав на тебе вплив, ти б не був тепер директором дурдому.

— Але ж, Петере, ти мене...

— Я працюю над десятком статей водночас. Майже всі вони — буквоїдські, як ти потай називаєш будь-яку філологічну працю. Ти смієшся над загальними поняттями. Робота і обов’язок — це для тебе загальні поняття. Ти віриш тільки в людей, переважно в бабер. Чого ти від мене хочеш?

— Ти несправедливий, Петере. Я сказав, що не розумію по-китайському жодного слова. «Сан» означає «три», а «ву» — «п’ять», це все, що я знаю. Я мушу дивитися тобі в обличчя. А то як же я знатиму, чи не роблю я твоєму пальцеві боляче? Адже сам ти й рота не роззявиш. На щастя, обличчя в тебе красномовніше, ніж рот.

— Тоді поквапся! У тебе гордовитий погляд. Дай моїй науці спокій! Не вдавай, нібито вона тебе цікавить. Залишайся зі своїми божевільними! Адже я в тебе про них не питаю. Ти розбалакуєш надто багато через те, що завжди крутишся серед людей!

— Гаразд, гаразд, я вже закінчую.

Ґеорґ відчував по руці, що Петер, промовляючи ці різкі слова, ледве стримувався, щоб не підхопитись на ноги; ось як легко було знову збудити в ньому почуття власної гідности. Він і десять років тому, коли доходило до суперечки, завжди висловлювався відверто. Не минуло ще й півгодини після того, як він сидів на підлозі — скорчившись, кволий, наче вже при смерті, купка кісток, з якої долинав голос школяра, що дістав лупки. Тепер Петер захищався лаконічними, дошкульними фразами й вочевидь ладен був скористатись як зброєю своїм довгим зростом.

— Я б хотів поглянути на твої книжки, там, нагорі, якщо ти не проти, — сказав Ґеорґ, закінчивши перев’язувати руку. — Підеш зі мною чи зачекаєш мене тут? Сьогодні тобі треба поберегти себе, ти втратив багато крови. Полеж годинку! Потім я зайду по тебе.

— Що ти збираєшся за годину зробити?

— Подивлюся твою бібліотеку. Адже сторож нагорі?

— На мою бібліотеку тобі потрібен буде цілий день. За годину ти нічого не побачиш.

— Я хочу тільки мати загальне враження, по-справжньому ми оглянемо її разом, згодом.

— Не йди нагору, залишся тут! Я тебе застерігаю!

— Від чого?

— У помешканні смердить.

— Чим?

— Жінкою, щоб не сказати грубіше.

— Ти перебільшуєш.

— Ти бабій.

— Бабій? Ні!

— Баболюб! Тобі так приємніше?

Голос у Петера зривався.

— Я твою ненависть розумію, Петере. Та жінка її заслуговує. Вона заслуговує багато більшого.

— Ти її не знаєш!

— Я знаю, що ти перетерпів.

— Ти розмовляєш, як сліпий про колір. У тебе галюцинації. Ти перебираєш їх від своїх пацієнтів. У голові в тебе, як у калейдоскопі. Ти змішуєш форми й кольори, як тобі заманеться. Але ж кольори... кожен колір має свою назву! Краще помовч про те, чого не зазнав сам!