...Сьогодні під час останнього обходу вони не виказували службового завзяття навіть про людське око. Було надто тепло, зміна погоди в останні березневі дні лягла тягарем на їхні підленькі душі. Вони почувалися так само, як упосліджені мешканці цього закладу. Добре влаштовані, асистенти бачили десь свої заґратовані вікна й притискалися лобами до шибок. Власна непевність їх дратувала. Зазвичай декотрі з них забігали наперед і один поперед одного відчиняли двері, якщо їх не випереджали санітари чи пацієнти. Сьогодні асистенти йшли за Жоржем трохи ззаду, неуважні й насуплені, проклинаючи нудну роботу, свого начальника й усіх хворих на світі. Краще б уже їм бути мусульманами й сидіти кожному в своєму невеличкому, чепурному раю. Жорж прислухався до знайомого гомону. Його друзі помітили його з вікон, однак залишилися такі самі байдужі, як і його вороги позаду. «Невеселий день», — нишком сказав він собі; постійно пливучи в потоці чужих почувань і вражень, він уже забув, що таке захоплюватися й ненавидіти. Сьогодні Жорж не відчував довкола нічого, крім важкої атмосфери.

У палатах панував осоружний спокій. При Жоржеві хворі намагалися не сваритись. Але їх і далі тягло до вікон. Щойно за ним причинилися двері, як вони знов починали штовхатися й гиркатись. Жінки, не полишаючи своїх місць, благали в нього кохання. Він не знав, що їм відповісти. Усі світлі й цілющі думки покинули його напризволяще. Страшна, як ніч, пацієнтка верещала: «Ні, ні, ні! Я не даю згоди на розлучення!» Решта хором вигукували: «Де він?» Одна дівчина захоплено белькотіла: «Дай і мені!» А Жан, добрий Жан, погрожував своїй Жанні дати ляпаса. «Вона у мене в тенетах, я тільки хочу її схопити, а її вже й нема!» — скаржився він. «Лясни її один раз», — порадив Жорж; ця тридцятидворічна вірність йому набридла. Жан дав ляпаса й замість дружини заходився кликати на допомогу сам. В іншій палаті всі дружно плакали, бо вже стало темно. «Сьогодні вони всі наче побожеволіли», — промовив санітар. Один із багатьох місцевих богів наказав: «Хай буде день!» — і обурився на те, що його тут не шанують. «Та він дрібний комівояжер», — довірливо прошепотів його сусід у палаті Жоржу. Хтось запитав: «А чи є Бог?» — і зажадав його адресу. На око доглянутий добродій, якого занапастив його рідний брат, поскаржився на те, що цього вечора справи посуваються кепсько. «Як тільки виграю процес, я накуплю собі сорочок на років п’ятнадцять!» — «І чого це люди ходять голяка?» — глибокодумно відказав його найкращий товариш; вони чудово розуміли один одного.

Відповідь на це запитання Жорж почув аж у наступній палаті. Один старий парубок показував решті, як його застукали in flagranti з рідною дружиною. «Я ськаю в неї на тілі воші, їх у неї ніколи не було. Раптом тесть стромляє в дірку для ключа голову й вимагає віддати йому внука». — «Куди, куди?» — захихотіли слухачі. Тут усі були заклопотані тим самим; як же добре вони розуміли одне одного. Санітари слухали теж залюбки. Один асистент, газетяр, занотовував промови, характерні для настрою цього вечора. Жорж це завважив, не дивлячись у його бік; подумки він робив те саме. Він був наче вощана табличка на ногах, на якій закарбовувалися чужі слова й рухи. Замість усвідомлювати й заперечувати, він машинально вбирав усе в себе. До того ж віск на табличці танув. «Дружина наганяє на мене нудьгу», — подумалося йому. Хворі здавалися йому незнайомими. Ті задні двері, що вели до їхніх оточених міцними мурами міст, звичайно лише прихилені, відомі тільки йому, сьогодні вперто не відчинялися. Виламати? Навіщо? Краще на цьому завершимо, завтра, на жаль, також буде день. Кожного я застану в його палаті, все своє життя я заставатиму вісімсот пацієнтів. Може, завдяки моїй славі лікарня розростеться. З часом їх стане від двох до десяти тисяч. Потоки прочан з усіх країн довершать моє щастя. Через тридцять років, слід сподіватися, тут постане така собі всесвітня республіка. Мене призначать народним комісаром у справах божевільних. Подорожі до всіх обжитих кінців світу. Інспекції й паради мільйонної армії негодящих душ. Ліворуч вишикую тих, що вижили з розуму, праворуч — тих, що нажили собі розуму. Заснуємо експериментальні заклади для особливо обдарованих тварин. Перевиховання божевільних тварин на людей. Вилікуваних придурків я з ганьбою зі своєї армії повиганяю. Друзі мені ближчі, ніж прихильники. Маленьких прихильників називають великими. Яка ж мала, виходить, моя дружина! Чому я не йду нарешті додому? Бо там на мене чекає дружина. Вона хоче кохання. Сьогодні всі хочуть кохання.

Вощана табличка нестерпно тисла. Те, що на ній закарбовувалося, мало вагу. В передостанній палаті раптом з’явилася дружина. Вона примчала бігом.

— Телеграма! — вигукнула дружина й засміялася йому у вічі.

— І через це ти так стараєшся?

Люб’язність стала в нього личиною; іноді йому хотілося скинути її, це була б вершина його грубощів. Він розгорнув телеграму й прочитав: «Я геть здурів. Твій брат». З усіх можливих новин цієї Жорж сподівався найменше. Невдалий жарт? Містифікація? Ні. Проти цього свідчило слово «здурів». Таких його брат не вживав. Коли вже він так написав, виходить, щось там не те. У душі Жорж подякував телеграмі. Поїздка неминуча. Він має виправдання перед самим собою. Більш нічого він собі тепер і не бажав. Дружина прочитала телеграму.

— Хто він такий, твій брат?

— Та я, бач, ніколи тобі про нього не розповідав. Найбільший із нині живих синологів. У мене на столі лежать кілька останніх його робіт. Я не бачив його вже дванадцять років.

— Що ти робитимеш?

— Сяду на перший-таки швидкий потяг.

— Завтра вранці?

— Ні, зараз.

Вона скривила губи.

— Так, так, — промовив він у задумі. — Йдеться про мого брата. Він у поганих руках. А то як би він дійшов до такого, щоб посилати цю телеграму?

Вона порвала телеграму на дрібненькі клаптики. І чого це їй не спало на думку порвати її відразу! Хворі кинулися збирати рештки. Усі її любили, кожному кортіло мати від неї щось на згадку, дехто ті клаптики ковтав. Більшість ховали їх біля серця або в штани. Платон-філософ з гідністю стояв поруч. Він уклонився й сказав:

— Мадам, живемо серед світу!

Жорж довго спав; згодом потяг зупинився. Жорж підвів очі; до вагонів сідало багато людей. До його запнутого купе ніхто не входив. В останню мить — потяг уже рушив — якась пара попросилася до Жоржа. Він чемно посунувся. Чоловік штовхнув його й не вибачився. Жорж, кого будь-які грубощі серед чемних цивілізованих бовдурів тішили, здивовано подивився на супутника. Жінка зрозуміла його погляд не так і, щойно обоє повсідались, вибачилася за чоловіка — він, мовляв, сліпий.

— Я б і не подумав, — відповів Жорж, — ходить він навдивовиж упевнено. Я, бачте, лікар, і в мене було багато сліпих пацієнтів.

Чоловік уклонився. Він був високий і худий.

— Вам не заважатиме, якщо я йому почитаю? — спитала жінка.

Покірна відданість на її обличчі зачаровувала; вона жила, певно, лише задля цього сліпого.

— Навпаки! Тільки прошу не ображатись, якщо я потім засну.

Замість таких очікуваних грубощів, вони раз у раз обмінювалися люб’язностями. Жінка дістала з подорожньої сумки роман і почала читати грудним, роблено лагідним голосом.

У Петера тепер, мабуть, такий самий вигляд, як у цього сліпого, — застиглий і озлоблений. Що ж сталося з урівноваженим розумом Петера? Він жив самотньо, не знаючи турбот, і ні з ким не підтримував жодних взаємин. Іноді світ доводить чутливих натур до того, що в них тьмариться розум. Але з Петером такого статися не могло, його світ — це бібліотека. У нього була надзвичайна пам’ять. Голови, не такі міцні, стільки книжок не витримували; кожен склад, який вбирала його пам’ять, був чітко відмежований від наступного. Петер — аж ніяк не актор, навпаки, він завжди залишався самим собою, тільки самим собою. Замість тратити себе на інших, він, дивлячись на них іззовні, вимірював їх собою, якого знав також тільки ззовні й з боку голови. Тому Петер уник надто великих небезпек, неминуче пов’язаних із заглибленням у східні культури, якщо самотня людина віддається цій справі роками. Ні Лао-цзи, ні всілякі там індійці Петера не здолали. Він був чоловік тверезий і схилявся до філософії обов’язку. Свого Конфуція він знайшов би скрізь. Що його пригнічувало — створіння, майже позбавлене статі?