Уже пізнавши на собі тупу агресивність Терези, Петер Кін у промові, яку виголошує перед книгами власної бібліотеки, закликає їх остерігатися «людей натовпу». В собі ж він вбачає обранця. Та й нам він може видатися, на перший погляд, якщо не обранцем, то принаймні жертвою. Виникає відчуття, ніби маєш справу з конфліктом між беззахисним інтелектуалом та його безсоромним, сильним своєю практичністю оточенням. Не без дошкульної іронії Канетті наділяє свого героя рисами Дон Кіхота: хоча обидва вони — «фігури», Кін, попри високий зріст, худорбу та гарячкову впертість, далеко не Лицар Сумного Образу.

В оточенні своїх божевільних фантазій Дон Кіхот усе-таки йшов у світ, а цей — від світу втікає. Бібліотека — його бастіон; проте заради чого він там замкнувся? Книги не так його вірні друзі, як безголосі й покірливі «підданці». Він називає себе «бібліотекарем», але книжок нікому не дає. Для нього це логічно: в його очах книга — форма консервації, а не поширення знань. Безплідні, непродуктивні і його наукові студії: вони лише спосіб задоволення його егоїстичних пристрастей. Саме з цієї причини, а не тому, що безсрібник, він відмовляється від університетської професури й не бере участи в жодних наукових конференціях. Він може собі це дозволити, він — рантьє, який проїдає батьківський спадок.

Маючи психіатричну практику, Ґеорґ Кін, на противагу старшому братові, знав про існування «багато глибшого, справжнього рушія історії, про прагнення людини піднятися до якогось вищого тваринного виду, до маси, й розчинитися там остаточно, так немовби окремої людини ніколи й не було». Освіченість, знання — заслона від такої добровільної безликости, проте, на жаль, не завжди надійна.

Якщо в своєму романі Канетті щось висловлює вустами свого героя, то цим героєм є Ґеорґ Кін. Що ж до Петера Кіна, то він задуманий радше як ілюстрація до думок молодшого брата. До розчинення в масі його, щоправда, не тягне, але по суті він їй не такий уже й чужий, як уявляє. Так, оселившись у комірчині сторожа, Петер Кін напрочуд швидко приохотився до улюбленого дозвілля Пфафа. Воно полягає у підглядуванні у «вічко», зроблене неподалік від підлоги; поза в спостерігача вкрай незручна, він бачить лише ноги, зате спостережувані геть ні про що не здогадуються. Петер Кін і це «дозвілля» має за наукові студії, але то вже більше за звичкою: в їхньому світлі лише потверджується сумнівність його колишніх студій із синології.

Анітрохи не менше за Терезу, Фішерле чи Пфафа головний герой схильний до маній, які спотворюють уявлення про дійсність. Це не ті колективні міти, що згуртовують натовп, ладний розтерзати Фішерле, проте його манії — також манії «людини натовпу». Натовп ладен розпастися так само раптово, як і злитися в єдиний організм. У ньому існують різні заряди, спрямовані як на плазування перед сильними, так і на зловживання владою.

Тереза тиранить Кіна. І вона ж покірна кожному слову Вульгера, продавця з меблевої крамниці, а згодом — волі Пфафа. Пфаф тиранить Терезу, але ладен усіляко упосліджуватися перед Кіном. Навіть Фішерле має свою рабу: це карлиця Фішерка, закохана в нього, йому віддана, заради нього ладна померти.

І Петер Кін уведений у таку взаємодію між масою та владою. Його «воля до влади» проглядається ще в діалозі з юним Францом; проявилася вона і в стосунках з Терезою, доки Тереза була служницею. Навіть у дні свого упослідження він з гідною подиву легкістю переходить від покірности до владности: «Прошу вас негайно покинути моє... робоче місце!» — вимагає він від Пфафа, який заважав йому підглядати у «вічко».

Канетті наполегливо підштовхує нас до висновку, що диктатор — це не особистість, що це і є «людина натовпу», лише наділена владою і її узурпує. І якщо Пфаф або Тереза передбачають виконавців параноїчних наказів тих, хто розстрілював, хто наглядав у таборах, то старший із Кінів у фіналі сягає розмірів такого собі самодіяльного диктатора. Його акт самоспалення, його жест руйнування того, що навіть йому здавалося раніше святим, раптом починає асоціюватися з самовбивчою гонкою термоядерних озброєнь.

Канетті, звичайно ж, нічого такого на увазі ще не мав. Але він писав «Засліплення» в роки, коли тоталітарні режими почали розповзатися по планеті, і вже нагромадив певний досвід. Помножений на його хист передбачати та хист творця, досвід цей спричинився до появи видатного роману XX сторіччя — твору такого ж незвичайного, як і значного.

— Що ти тут робиш, хлопче?

— Нічого.

— То чого ж тут стоїш?

— Просто так.

— А читати вже вмієш?

— Ну звісно.

— Скільки ж тобі років?

— Уже цілих дев’ять.

— А що б ти вибрав — шоколадку чи книжку?

— Книжку.

— Справді? Молодця. Того ж ти тут, виходить, і стоїш.

— Угу.

— Чого ж ти так і не сказав одразу?

— Батько свариться.

— Он воно що. А як його звати?

— Франц Мецґер.

— А ти хотів би поїхати до якої-небудь чужої країни?

— Авжеж. До Індії. Там тигри.

— А ще куди?

— До Китаю. Там величезна стіна.

— Хочеш, мабуть, перелізти через неї?

— Вона надто широка й висока. Через таку не перелізеш. На те ж її й зводили.

— Усе ти знаєш! Ти багато читав.

— Так, я читаю завше. А батько забирає в мене книжки, пішов би до китайської школи. Там вивчають сорок тисяч літер, в одній книжці навіть місця мало.

— Це тобі тільки так здається.

— Я вирахував.

— Але ж це не так. Облиш ті книжки у вітрині. Вони всі нікудишні. Я маю в теці кращі. Чекай, зараз покажу. Знаєш, що це за письмо?

— Китайське! Китайське!

— А ти, одначе, хлопець тямущий. Колись уже бачив китайську книжку?

— Ні, я здогадався.

— Оці два ієрогліфи означають Мен-дзи, філософ Мен. То був у Китаї великий чоловік! Він жив дві тисячі двісті п’ятдесят років тому, а читають його й досі. Не забудеш?

— Ні. А тепер мені треба бігти до школи.

— Виходить, дорогою до школи книгарень не минаєш? А як же звати тебе самого?

— Франц Мецґер. Як тата.

— І де ж ти живеш?

— На Ерліхштрасе, двадцять чотири.

— Таж і я там живу! А тебе зовсім не пригадую.

— Коли хтось іде сходами, ви щоразу відводите погляд убік. Я знаю вас уже давно. Ви пан професор Кін, тільки нікого не вчите. Мати каже, ніякий ви не професор. А я гадаю — професор, бо маєте бібліотеку. Марія каже, такого навіть годі собі уявити. Це наша служниця. Я, поки виросту, теж хочу назбирати собі бібліотеку. В ній будуть усі книжки, всіма мовами, й отака китайська теж. А тепер мені пора бігти.

— То хто цю книжку написав? Не забув іще?

— Мен-дзи, філософ Мен. Рівно дві тисячі двісті п’ятдесят років тому.

— Чудово! Можеш якось зайти до мене в бібліотеку. Скажеш економці, що я дозволив. Я покажу тобі краєвиди Індії й Китаю.

— Добре! Прийду! Неодмінно прийду! Сьогодні пополудні?

— Ні, ні, хлопче. Мені треба працювати. За тиждень, не раніше.

Професор Петер Кін — високий, худорлявий чоловік, учений, синолог за фахом — сховав китайську книжку до повної теки, яку тримав під пахвою, старанно її замкнув і дивився вслід цьому розумному хлопчикові доти, доки той зник з очей. Від природи небалакучий і похмурий, професор дорікав собі за те, що без будь-якої нагальної причини завів цю розмову.

Прогулюючись щоранку між сьомою та восьмою годиною, він мав звичку зазирати до вітрин усіх книгарень, які йому траплялись. І мало не з радістю помічав, що макулатура й бульварщина розходиться чимдалі жвавіше. Сам він мав найсоліднішу в цьому великому місті приватну бібліотеку. Крихітну її частку він завжди носив із собою. Захоплення книжками, єдине захоплення, яке він дозволяв собі в своєму суворому й сповненому напруженої праці житті, спонукало його бути обережним і завбачливим. Він легко піддавався спокусі купувати книжки, навіть погані. На щастя, більшість книгарень відчинялися вже після восьмої. Іноді який-небудь хлопчик-учень, що хотів утертися в довіру до начальника, з’являвся ще до восьмої, дожидав першого службовця й урочисто брав у нього ключі. «А я тут уже від сьомої!» — вигукував він, або: «Я не можу ввійти!» Це заповзяття легко запалювало такого чоловіка, як Кін, і він ледве стримувався, щоб одразу не податись услід за тими двома до книгарні. Серед власників невеличких крамниць було чимало ранніх пташок, які починали ворушитися за своїми відчиненими дверима вже з пів до восьмої. Всупереч усім цим спокусам Кін пишався своєю туго напханою текою. Він міцно притискав теку до себе, тримаючи її в особливий спосіб, який придумав, щоб вона прилягала до тіла якомога краще. Ребра відчували її крізь тоненький, такий-сякий костюмчик. Лікоть лежав у виїмці збоку, ніби спеціально зробленій для нього. Зап’ясток підтримував теку знизу. Розчепірені пальці могли помацати її з усіх боків. Свою перебільшену дбайливість Кін сам собі пояснював цінним вмістом теки. Якби вона припадково впала була на землю й замок, що його Кін щоранку, виходячи з дому, перевіряв, саме цієї небезпечної миті все ж таки відімкнувся, коштовні твори загинули б. Ніщо не викликало в Кіна такої відрази, як брудні книжки.