— Жорстокий чоловік.

Коли сторож прибрав такого привітного вигляду, Терезу пойняв моторошний страх. Вона не могла збагнути переміну, що сталася з цим чоловіком. Вона ладна була зробити все, аби лиш він знов заричав. Зазвичай сторож важко ступав попереду, але тепер улесливо тюпав поруч і коли вдруге підбадьорливо запитав: «Жорстокий чоловік?», вона й далі не могла зрозуміти, кого він має на увазі. Загалом розуміти сторожа було не важко. Щоб повернути його до звичного настрою, вона відповіла:

— Атож.

Він підштовхнув Терезу ліктем і, не зводячи з неї хитрого й ненастирливого погляду, всім своїм тілом закликав її до захисту від свого жорстокого чоловіка.

— Тоді треба захищатись.

— Атож.

— Бо все може статися.

— Атож.

— Не встигнеш і оком змигнути, а людини вже немає.

— Атож, немає.

— Це обставини, які пом’якшують провину.

— Обставини.

— Винен він.

— Він.

— Про заповіт забув.

— Куди ж пак.

— Людині треба на щось жити.

— На щось жити.

— Можна й без отрути.

Цієї хвилини Тереза думала про те саме. Вона не зронила більше жодного слова. Вона хотіла сказати: «Цікавий чоловік мене вмовляв, але я впиралася». Відразу матимеш клопіт з поліцією. Ту ж мить вона пригадала, що сторож і сам з поліції. Цей знає про все. Зараз він скаже: «Отруювати не можна. Навіщо ви це зробили?» Вона не дозволить, щоб з нею так розмовляли. Винен цікавий чоловік. Звати його пан Вульґер, він простий службовець у фірмі «Велетель і мати». Спершу він захотів прийти рівно о чверть на першу, щоб не дати їй спокою. Потім сказав, що візьме сокиру й заб’є її чоловіка, коли той спатиме. Вона ні на що не приставала, і на отруєння теж, а тепер ось маєш клопіт. Хіба вона винна, що чоловік помер? На заповіт вона має право. Все належить їй. Вона в його помешканні днювала й ночувала, гнула спину для нього, як служниця. Його ж не можна було залишити самого вдома. Один раз вийшла, щоб купити йому спальню, він-бо в меблі нічого не тямить. То він вилазить на драбину й убивається на смерть. Їй, звісно ж, його шкода. Чи, може, дружинам до спадщини вже зась?

З поверха на поверх до неї помалу поверталася її хоробрість. Тереза переконувалась у тому, що не винна. Поліції тут нема чого робити. Двері помешкання вона відчинила як господарка всіх цінностей, що тут були. Погляду сторожа не уникла та безтурботність, яку вона раптом знов напустила на себе. У нього це їй не допоможе. Вона зізналася. Він наперед тішився ставкою віч-на-віч убивці й жертви. Вона пропустила його вперед. Він подякував, хитро підморгнув і вже не спускав її з ока.

Він зрозумів усе з першого погляду, щойно став на порозі кабінету. Драбину вона поклала на трупа потім. Його цим не обдуриш. Він у такому ділі тямить.

— І ось підходжу я, панове, до місця злочину. Я звертаюся до вбивці й кажу їй: «Поможіть мені прибрати драбину!» Адже ви не думаєте, що я не підніму драбини й сам. — І він демонструє свої м’язи. — Я хотів лише подивитись, яке обличчя буде у звинуваченої. Обличчя — це головне. На ньому видно все. Людина завжди має щось на обличчі!

Ще виголошуючи цю промову, сторож завважив, що драбина заворушилась. Він вражено закляк. На мить йому стало шкода, що професор живий. Передсмертні слова професора могли значною мірою позбавити головного свідка його блиску. Офіційною ходою цей підійшов до драбини й підняв її однією рукою.

Кін щойно повернувся до тями й тепер корчився від болю. Він спробував підвестись, але це йому не вдалося.

— До смерти йому ще ого-го скільки! — процідив крізь зуби сторож, знов той самий, і допоміг професорові звестися на ноги.

Тереза не йняла віри власним очам. Аж коли Кін, згорбившись, та все ж довший від своєї опори, став перед нею, Терезою, й промовив: «Клята драбина!», вона зрозуміла, що він живий.

— Це підлість! — заверещала вона. — Так не роблять! Порядний чоловік! Ну, перепрошую! Можна було подумати!

— Цить, лайно собаче! — урвав сторож її бурхливі нарікання. — Катай по лікаря. А я поки що покладу його до ліжка.

Він перекинув худющого професора собі через плече й поніс до передпокою, де серед решти меблів було й ліжко. Поки він роздягав Кіна, той раз у раз пояснював:

— Я не зомлів, я не зомлів. — Він не міг змиритися з тим, що на якийсь час утратив свідомість.

— І де в такого кістяка м’язи? — запитав сам себе сторож і похитав головою. Йому було так шкода цього бідолашного кістяка, що він забув свою горду мрію про судовий процес.

Тереза тим часом пішла по лікаря. Надворі вона помалу заспокоїлася. Три кімнати належали їй, вона мала цьому письмове підтвердження. Тільки вряди-годи ще тихенько схлипувала:

— Хіба так роблять — щоб жити, коли ти помер. Хіба так роблять?

Цілих півтора місяця після того нещасливого випадку Кін пролежав у ліжку. Лікар, уже вкотре оглянувши його, відвів дружину вбік і сказав:

— Тепер від вашого догляду залежатиме — житиме ваш чоловік чи ні. Нічого певного поки що сказати не можу. Мені не зрозуміла природа цього рідкісного випадку. Чому ви не покликали мене раніше? Зі здоров’ям не жартують!

— Він завжди мав такий вигляд, — відказала Тереза. — З ним ніколи нічого не траплялось. Я знаю його вже понад вісім років. І що б робили лікарі, якби ніхто не хворів!

Її словами лікар лишився задоволений. Він знав, що його пацієнт у надійних руках.

У ліжку Кін почувався досить кепсько. Всі двері, всупереч його волі, знов були замкнені, тільки ті, що вели до суміжної кімнати — там тепер спала Тереза, — стояли відчинені. Йому хотілося знати, що діється в решті бібліотеки. Спочатку він був надто кволий, щоб звестися в ліжку. Згодом йому пощастило, попри гострий біль, нахилитися вперед настільки, що стало видно частину протилежної стіни в сусідній кімнаті. Там, схоже, мало що змінилось. Одного дня він вибрався з постелі й продибцяв до порога. Сповнений радісного очікування, Кін ударився головою в одвірок, так і не встигнувши зазирнути до кімнати. Він упав і знепритомнів. Невдовзі Тереза знайшла чоловіка й, щоб покарати за непослух, покинула його лежати так дві години. Потім дотягла назад до ліжка, вклала в постіль і зв’язала йому ноги міцним шнурком.

Загалом теперішнім своїм життям вона була цілком задоволена. Нова спальня була дуже зручна. На згадку про цікавого чоловіка Тереза пройнялася до неї якоюсь особливою ніжністю і любила в ній бувати. Дві інші кімнати вона замкнула, а ключі носила в потайній кишені, яку саме для цього пришила до спідниці зсередини. Тож принаймні частина її власности завжди була при ній. До чоловіка Тереза входила, коли хотіла, адже вона мала його доглядати, це було її право. І вона таки доглядала його, доглядала цілими днями, виконуючи приписи мудрого, довірливого лікаря. Тим часом вона вже обстежила й те, що було в письмовому столі, проте заповіту не знайшла. З чоловікових марень вона довідалася про якогось брата. Позаяк досі Кін про нього не згадував, вона тим швидше повірила в його підступне існування. Цей брат жив для того, щоб пошити її в дурні, щойно справа дійде до гірко заробленої спадщини. У лихоманці Кін себе виказав. Тереза не забувала чоловікові того, що він залишився живий, хоча, власне, вже був помер; однак вона прощала йому, адже він мав іще скласти заповіт. Хоч би де вона була, вона завжди була поруч із ним. Цілий день Тереза розмовляла так гучно, що він чув її звідусюди. Він був кволий і не смів — так порадив лікар — роззявляти рота. Тож Кін їй не заважав, коли вона хотіла щось сказати. За кілька тижнів її манера розмовляти стала досконалішою; все, що їй спадало на думку, вона виказувала вголос. Вона збагатила свій лексичний запас висловами, які колись, хоч і вживала їх подумки, промовити вголос ніколи не важилася. Мовчала вона тільки про те, що стосувалося його смерти. На його злочин вона натякала загальними словами:

— Чоловік не заслуговує того, щоб жінка так самовіддано його доглядала. Жінка робить для чоловіка все, а що робить для жінки чоловік? Чоловік думає, що він на світі один. Тому жінка захищається й нагадує чоловікові про його обов’язок. Помилку можна виправити. Чого нема, те може статися. У загсі обидві половини мали б скласти заповіт, щоб одна половина не потерпала від голоду, коли помре друга. Померти судилося кожному, так уже в людей ведеться. У мене все на своєму місці. Дітей я не маю, на те є я. Я теж іще людина. Самим коханням не проживеш. Зрештою, ми зв’язані однією вірьовочкою. Але жінка геть не гострить зуба на чоловіка. Жінка не має ані годинки спокою, їй-бо щохвилини слід пильнувати, що з чоловіком. Адже він у мене знов може знепритомніти, а клопіт на мою голову.