Вона притьма вибігла з крамниці, хряснула за собою дверима, а надворі на очах у людей розплакалась.
Хіба вона чогось від нього хотіла? Вона платить за обід, а він просто нахабніє. Вона жінка заміжня. Їй нема чого бігати за чужими чоловіками. Вона не служниця, яка піде з першим-ліпшим. Вона могла б мати їх по десятку на кожен палець. На вулиці он усі чоловіки оглядаються на неї. А хто в цьому винен? Чоловік її винен! Вона бігає задля нього по всьому місту й купує йому меблі. А замість дяки за це доводиться терпіти образи. То нехай ходить сам. Адже він ні на що не здатний. Помешкання, одначе, його. Невже ж йому байдуже, яка мебля стоїть коло його книжок! І чого вона така терпляча? Він гадає собі, що може ким завгодно потирати руки. Спершу ти все на світі робиш задля нього, а тоді він дає при всіх кривдити дружину. Нехай би таке приключилося з жінкою отого цікавого чоловіка! Але ж він нежонатий. А чому нежонатий? Бо він — справжній чоловік. А справжній чоловік не одружується. Справжній чоловік бере жінку аж тоді, коли він уже щось собою являє. А той, що вдома, нічого ж собою не являє! Що він собою являє? Кістяк кістяком! Таке враження, ніби він уже мертвяк. І нащо тільки отаке живе на світі? Воно ще й живе. Такий чоловік ні до чого не придатний. Тільки забирає в інших грошенята.
Вона ввійшла до будинку. Сторож з’явився на порозі своєї комірчини й пробурмотів:
— Сьогодні щось буде, пані професорко!
— Побачимо! — відказала вона й зневажливо показала йому спину.
Нагорі вона відімкнула вхідні двері. Ніхто не ворухнувся. У передпокої всі меблі були звалені на купу. Вона тихенько прочинила двері до їдальні. Її враз пойняв жах. Стіни тут раптом стали зовсім іншими. Досі вони були бурі, тепер — білі. Тут щось сталося. Що тут сталося? В суміжній кімнаті — та сама переміна. У третій, де Тереза хотіла влаштувати спальню, вона все зрозуміла. Чоловік попереставляв книжки навпаки!
Книжки мають стояти так, щоб їх можна було брати за корінець. Це потрібно для того, щоб стирати з них пил. Як же ще їх діставати? Це її влаштовує. Їй набридло весь час стирати пил. Для цього тримають служницю. Грошей у нього не бракує. На меблю он тринькає. Нехай заощадить. Господиня дому теж має серце.
Вона пішла шукати чоловіка, щоб пожбурити цим серцем йому в голову. Знайшла його в кабінеті. Випроставшись на весь свій довгий зріст, він лежав на підлозі, накритий драбиною, яка трохи виступала за його голову. Гарний килим довкола нього був у крові.
Такі плями виводити дуже важко. Чим би їй найкраще спробувати? З її роботою він геть не рахується! Бач, як квапився, тож і гепнув із драбини. А що вона казала — він таки недужий. Цікавому чоловікові не завадило б це побачити. Тереза цьому не радіє, вона не така. Хіба це смерть? Їй навіть шкода його. Не хотіла б вона вилізти на драбину й упасти з неї мертвою. Хіба ж можна бути таким необережним? Кожному по заслузі. Понад вісім років вона день при дні дерлася на драбину й стирала пил. Хіба з нею щось сталося? Порядна людина тримається міцно. Чому він був такий дурний? Тепер книжки її. У цій кімнаті переставлено тільки половину. Це — капітал, завше казав він. Хто-хто, а він на цьому знається, сам-бо їх купував. Вона до трупа не доторкнеться. Попомучишся з важкою драбиною, а тоді, гляди, ще й матимеш клопіт з поліцією. Краще вона залишить усе так, як є. Не через кров, їй до неї байдуже. Та це й не кров. Звідки в такого чоловіка візьметься справжня кров? Він тільки й може, що забризкати кров’ю килим. Шкода килима. Зате тепер усе — її, це чудове помешкання теж чогось варте. Книжки вона одразу спродає. Хто б міг ще вчора про таке подумати? Але так уже людині на роду написано. Спершу дозволяєш собі грубити дружині, а тоді раптом помираєш. Вона завше казала, що добром це не скінчиться, але ж вона не мала права нічого сказати. Такий тип гадає, що він на світі сам. Лягати спати о дванадцятій і не давати дружині спокою — хіба ж так можна? Порядний чоловік лягає спати о дев’ятій і дає дружині цілковитий спокій.
На письмовому столі панував такий безлад, що Тереза, зглянувшись над ним, підпливла ближче. Вона ввімкнула настільну лампу й заходилася шукати серед паперів заповіт. Їй подумалося, що Кін склав його перед тим, як упасти. Вона не мала сумніву в тому, що він назвав її єдиною спадкоємицею, позаяк не знала, чи є в нього інша рідня. Проте у вчених нотатках, які вона перечитала від початку до кінця, про гроші не було жодної згадки. Аркуші з чужоземним письмом вона сумлінно відклала вбік. То була особлива цінність, її можна продати. Якось за столом він сказав їй: те, що він пише, варте золота, але йому йдеться, мовляв, не про золото.
Через годину вона, старанно все перебравши й перечитавши, з’ясувала, що заповіту нема, і обурилась. Він нічого не приготував. До останньої своєї хвилини він залишився самим собою — чоловіком, який думає тільки про себе і якому на дружину начхати. Зітхнувши, вона поклала собі обстежити письмовий стіл і всередині, шухляду за шухлядою, всі до одної, щоб таки знайти заповіт. Уже перша спроба прикро її розчарувала. Стіл виявився замкненим. Ключі він завше носив у кишені штанів. Оце-то так, що ж тепер робити? Адже діставати з кишень їй нічого не можна. Якщо вона випадково вступить у кров, поліція щось іще подумає.
Тереза підійшла до самого трупа, нахилилась, але розібратися, де яка кишеня, не змогла. Просто стати навколішки вона боялася. Перед тим, як зважитися на щось серйозне, вона зазвичай спочатку скидала спідницю. Тереза ретельно згорнула її й довірливо поклала на ріжок килима, якомога далі від трупа. Тоді стала за крок від нього навколішки, вперлася, щоб не втратити рівноваги, головою в драбину й неквапно стромила вказівний палець лівої руки до його правої кишені. Посунулась вона не далеко. Він лежав дуже незручно. На дні кишені вона, як їй здалося, відчула щось тверде. Цієї миті Тереза, на превеликий свій жах, подумала, що драбина, можливо, теж у крові. Вона хутко підхопилася на рівні й мацнула рукою чоло — те місце, яким притискалася до драбини. Крови там не було. Але марні намагання знайти ключі й заповіт її доконали.
— Треба щось робити, — промовила вона вголос. — Не можна ж його так залишати!
Вона вдягла спідницю й пішла по сторожа.
— Що скоїлося? — грізно запитав той. Він не дуже дозволяв звичайним людям заважати йому працювати. До того ж не зрозумів її, адже вона розмовляла пошепки, як і годиться, коли в домі покійник.
— Ну, перепрошую, помер він!
Нарешті сторож зрозумів. У ньому ворухнулися давні спогади. Надто довго вже він був на пенсії, щоб довіритись їм одразу. Його сумніви дуже повільно поступалися місцем упевненості в такому собі гарненькому злочині. В міру того, як минали сумніви, змінювався його вигляд. Сторож ставав безневинним і кволим, як у ті славні часи, коли служив у поліції й треба було викрити якогось особливого звіра. Здавалося, він на очах схуд. Рик застряг йому в горлі. Його зіниці, звичайно спрямовані просто на супротивника, покірно поховалися в кутиках очей і там зачаїлись. Губи силкувалися всміхнутись. Їм заважали цупкі, пригладжені, щільні вуса. Допомогли два меткі пальці, які й розтягли кутики рота в посмішку.
Убивця пригнічена й не виявляє ознак життя. Він при повній уніформі постає перед суддями й пояснює, як це треба робити. Він — головний свідок на сенсаційному процесі. Прокурор живе тільки його коштом. Як тільки вбивця потрапила до інших рук, вона відмовилася від усіх своїх свідчень.
— Панове! — починає він своїм гучним голосом, і журналісти занотовують кожнісіньке його слово. — Людина потребує відповідного обходження. Злочинець — теж усього-на-всього людина. Я вже давно на пенсії. На дозвіллі вивчаю звичаї та звички, душу цих, так би мовити, суб’єктів. Якщо ви обійдетесь із суб’єктом добре, вбивця зізнається, що скоїла злочин. Але застерігаю вас, панове: якщо ви обходитиметесь із суб’єктом погано, вбивця все нахабно заперечуватиме, і суд змушений буде шукати додаткові докази. У цьому сенсаційному процесі в справі про вбивство ви можете покластися на мене. Панове, я — свідок звинувачення. Одначе я питаю вас, панове: скільки всього таких свідків? Тільки я один! А тепер слухайте уважно. Це робиться не так просто, як ви собі гадаєте. Спершу в тебе прокидаються сумніви. Далі, нічого не кажучи, добре придивляєшся до злочинниці. На сходах мимохідь заводиш розмову:
