— Звичайно, ні, — відповів Кін, — я дам тобі рекомендаційного листа, щоб ти не мав жодних проблем. Я був би радий, якби він справді позбавив тебе горба.

Тієї ж хвилини Кін сів і написав братові — вперше за вісім років — листа. Пропозиція Фішерле виявилась йому дуже доречною. Він мав надію невдовзі знову з головою поринути в науку, і тоді коротун, хоч Кін його й дуже поважав, усе ж таки, схоже, стане для нього тягарем. Власне, відчуття, що рано чи пізно йому доведеться спекатись Фішерле, виникло в Кіна ще тоді, як вони перейшли на «ти». Коли Фішерле позбудеться горба, Ґеорґ дуже легко може влаштувати його в своїй психіатричній клініці санітаром. Запечатаного листа з повною адресою карлик відніс до свого номера, дістав із пакунка, в якому був його товар і якого крамар покинув на призволяще, одну книжку й поклав листа до неї. Те, що залишилося в пакунку, другого дня належало використати з тією самою метою, з якою використовувалося й доти. За ретельними підрахунками Кін мав іще близько двох тисяч шилінгів. Їх завиграшки можна було забрати в нього за один ранок. Отож вечір минув за сповненими обурення розмовами про свиню й решту таких самих виродків.

Наступний день почався невдало. Не встиг Кін стати біля свого вікна, як його штовхнув якийсь чоловік із пакунком. Кін ледве втримався на ногах і мало не розбив шибку. Грубіян намагався пропхатись уперед.

— Ви чогось хочете? Що вам тут треба? Та зачекайте ж!

Скільки не гукай — марно. Чоловік, навіть не озирнувшись, подався нагору. Добре розваживши, Кін дійшов висновку, що йдеться, мабуть, про порнографічні книжки. Тільки так можна було пояснити той безсоромний поспіх, завдяки якому незнайомець зумів не показати, що в його пакунку. Потім з’явився чистильник, незграбно став перед Кіном і громовим голосом зажадав чотириста шилінгів.

Від люті на чоловіка, який щойно втік, Кін упізнав чистильника. Тремтячим голосом він гримнув на того:

— Учора ви тут уже були! Посоромтеся!

— По-позавчора, — щиросердо промимрив чистильник.

— Ушивайтеся звідси! Схаменіться! Це погано скінчиться!

— Я свої гроші візьму! — сказав чистильник.

Він наперед тішився п’ятьма шилінгами, які знов хотів пропити. Не думаючи — а він не думав ніколи, — чистильник як людина трудяща твердо знав одне: платню він дістане тільки тоді, коли віддасть за неї свою працю, тобто гроші, що їх стягне з цього компаньйона.

— Нічого ви не одержите! — рішуче заявив Кін і заступив собою сходи. Він приготувався до найгіршого. Заставляти книжки? Тільки через його труп!

Чистильник почухав потилицю. Зробити так, щоб від цієї худорби не зосталося мокрого місця, йому було неважко. Але такого наказу йому ніхто не давав. А він звик виконувати накази.

— Піду спитаю в шефа, — гуркнув він випущеними газами й показав співрозмовникові свій зад.

Попрощатися так йому було легше, ніж словами.

Кін зітхнув. Скляні двері пронизливо рипнули.

Цієї миті з’явилася синя спідниця й величезний пакунок. За ними сунула Тереза. Вона несла те й те. Поруч ішов сторож. Тримаючи над головою в лівій руці ще більший пакунок, він перекинув його в праву руку, яка підхопила його завиграшки.

Вигнавши з дому чоловіка, отого злодюгу, Тереза цілий тиждень обшукувала своє помешкання. Вона розподілила роботу так, ніби почала в усіх кімнатах прибирати. Від шостої ранку до восьмої вечора вона нишпорила навстоячки, ставала навколішки, повзала на долонях і на ліктях, намагаючись знайти якісь потаємні шпарини. Вона знаходила пил там, де не сподівалася його й у найчистіші свої часи, і всю провину за це складала на злодія, адже такі люди — замазури. Її грубі шпильки в ті шпарини не влазили, і вона стромляла в них аркуш цупкого обгорткового паперу. Після цього здмухувала з аркуша пил і проводила зверху ганчіркою. Бо їй нестерпно було навіть припустити, що вона доторкнеться брудним папером до щезлої банкової книжки. Тереза працювала без рукавичок, щоб не зіпсувати їх, проте вони лежали поблизу, випрані так, що своєю білістю аж очі сліпили, — лежали поблизу на той випадок, коли банкова книжка знайдеться. Чудові килими, які цим ходінням та повзанням можна було зачовгати, вона позагортала в газети й винесла до передпокою. Книжки, де можна було сховати те, що вона шукала, Тереза переглядала кожну окремо. Про те, щоб їх спродати, вона ще серйозно не замислювалася. Щодо цього вона хотіла спершу порадитися з яким-небудь тямущим чоловіком. Одначе не забувала поглянути, скільки в кожній книжці сторінок, і ті, котрі мали понад п’ятсот, викликали в неї особливу повагу — адже вони запевне щось та вартували. Перше ніж поставити таку книжку на місце, вона зважувала її в руці, як обпатрану курку на базарі. На банкову книжку Тереза не злилася. Товктись у помешканні їй подобалося. От якби вона тільки мала більше меблів! Досить було подумки прибрати з кімнат книжки, й одразу ставало зрозуміло, хто тут жив: злодій. Через тиждень Тереза сказала собі: вдома нічого немає. У такому разі люди порядні звертаються до поліції. Тереза вирішила в поліцію поки що не заявляти — доки не скінчаться гроші, які вона одержала на господарство востаннє. Вона хотіла довести поліції, що чоловік зник з усім капіталом, а їй не заповів жодного гроша. Вирушаючи до крамниці, вона обходила сторожа десятою дорогою. Боялася, що він почне розпитувати про пана професора. Досі сторож, щоправда, не давав про себе знати, але першого числа він з’явиться неодмінно. Першого числа кожного місяця він отримував свої чайові. Цього місяця він не дістане нічого, і вона вже уявляла собі, як він жебратиме під дверима. Тереза мала твердий намір прогнати його з порожніми руками. Ніхто не примусить її щось віддати. А якщо він поведеться нахабно, то вона донесе на нього в поліцію.

Одного дня Тереза вдягла найкращу свою крохмальну спідницю, яка робила її молодшою. Синій колір цієї спідниці був ледь-ледь світліший, ніж тої, іншої, котру вона носила щодня. Сліпучо-біла блузка пасувала до такої спідниці дуже добре. Тереза відімкнула двері до нової спальні, пропливла до дзеркальної шафи, промовила: «А ось і я!» — й ошкірилась до самих вух. Вигляд вона мала років на тридцять, а на підборідді в неї була ямка. Ямки — це гарно. Тереза домовилася з паном Вульґером про побачення. Помешкання тепер її, і пан Вульґер може приходити. Вона хоче спитати в нього, як їй найкраще вчинити. У книжки вкладено мільйони, й вона ладна виділити дещо і йому. Панові Вульґеру потрібен капітал. Тереза знає, хто чоловік тямущий. Ні, таких гарних грошенят вона не проґавить. Хіба вона з них щось має? Заощаджувати — це добре, а заробляти — ще краще. Зробиш справу — і вже маєш удвічі більше. Про пана Вульґера вона не забула. Його не забуде жодна. У жінок завше так. Кожній кортить завоювати його собі. А вона хоче, щоб і їй щось перепало. Чоловіка нема. Він уже не повернеться. Вона не розказуватиме, що він скоїв. До неї він ніколи не ставився добре, одначе то був усе ж таки її чоловік. Тим-то краще не розказувати. Красти вмів, а бути тямущим не вмів. Якби всі були такі, як пан Вульґер... Пан Вульґер має голос. Пан Вульґер має очі. Вона дала йому ім’я — Пуда. Гарне ім’я, а пан Вульґер — найкращий. Вона знає багатьох чоловіків. Чи ж бодай один із них до вподоби їй так, як пан Вульґер? То нехай він це доведе, якщо на думці в нього щось погане. Нехай не думає. Нехай приходить. Нехай ще раз скаже про розкішні клуби. Він так гарно каже про це.

Пригадуючи ті слова, вона погойдується перед дзеркалом з боку в бік. Аж тепер Тереза відчуває, яка вона гарна. Вона скидає спідницю й розглядає свої розкішні клуби. Таки правда. Який же він тямущий! Не тільки цікавий. Він — усе. Звідки він про це знає? Її клубів він ніколи не бачив. Просто меткий на око. Придивляється до жінок. Потім питає, коли їх можна випробувати. Чоловік має бути рішучим. А то це не чоловік. Чи ж хоч одна скаже йому «ні»? Тереза обмацує свої клуби його руками. Вони м’які, як його голос. Вона зазирає ямкою йому в очі. Вона йому щось подарує, каже вона. А тоді повертається до дверей і бере в’язку ключів, яка там висить. Перед дзеркалом вона, побрязкуючи в’язкою, передає йому цей подарунок і шепоче, що йому вільно входити до її кімнат, коли він забажає. Вона знає, що він не злодій, навіть коли її не буде вдома. Ключі падають на підлогу, і їй соромно, бо він їх не підхоплює. Вона гукає: «Пане Пуда!» — й питає, чи можна їй називати його просто «Пуда». Він нічого не каже, він ніяк не нарозкошується клубами. Це так гарно. Їй дуже хочеться почути його голос. Вона розповідає йому про велику таємницю. У неї є ощадна книжка, і він може взяти її на зберігання. Чи не сказати йому й пароль? Вона жартує. Вона боїться, що він зажадає від неї пароль, а вона не скаже. Доки не взнає його краще. Вона знає його так мало. Але ж він нічого не попросив. Де він? Вона шукає його в себе на клубах, там їй холодно. Гаряче їй на грудях. Тепер його руки там, під блузкою, але самого його нема. Вона шукає його в дзеркалі й знаходить там свою спідницю. Вона має такий вигляд, неначе нова, і синій колір нівроку, кращого й не треба, бо вона, Тереза, вірна панові Пуді. Тереза знову вдягає спідницю, вона їй личить, а якщо пан Пуда схоче, Тереза скине її знов. Він прийде вже сьогодні й залишиться на цілу ніч, він приходитиме щоночі, він такий молодий. У нього є гарем, задля неї він його розпустить. Через те, що одного разу він повівся вульгарно? Таж у нього таке прізвище! Він не винен, що в нього таке прізвище. Вона впріла, зараз вона піде до нього.