Кін заприсягнув собі, що якщо йому колись загрожуватиме сліпота, він накладе на себе руки. Щоразу, коли він бачив якого-небудь сліпого, його поймав той самий нестерпний страх. Німих він любив; глухі, кульгаві й решта калік були йому байдужі; сліпі викликали в нього тривогу. Він не розумів, чому вони не заподіюють собі смерть. Навіть коли вони вміли читати письмо для сліпих, можливості для них були вкрай обмежені. Ератосфен, великий александрійський бібліотекар, учений-універсал третього сторіччя до нашої ери, який мав понад півмільйона сувоїв, у свої вісімдесят років зробив жахливе відкриття. Йому почали відмовляти очі. Бачити він ще бачив, але читати вже не міг. Хтось інший чекав би цілковитої сліпоти. Для нього достатньою сліпотою була розлука з книжками. Друзі й учні благали його не полишати їх. Він мудро всміхнувся, подякував і, кілька днів поголодувавши, помер.

За цим великим прикладом маленький Кін, чия бібліотека складається тільки з двадцяти п’яти тисяч книжок, учинить, як настане час, без вагань.

Решту шляху додому він пройшов дуже швидко. Вже запевне була восьма. О восьмій починалася робота. Непунктуальність викликала в нього блювоту. Час від часу він крадькома хапався за очі. Вони бачили добре й почувалися затишно і в безпеці.

На п’ятому, й останньому, поверсі будинку на Ерліхштрасе, 24 містилася його бібліотека. Двері до помешкання були захищені трьома складними замками. Він повідмикав їх, пройшов через передпокій, де стояв тільки вішак, і ступив до свого кабінету. Теку він обережно поклав на крісло. Потім кілька разів пройшовся туди й назад анфіладою чотирьох високих, просторих кімнат, де була його бібліотека. Всі стіни до самої стелі обличковані книжками. Він повільно оглянув їх знизу догори. У стелю були вставлені вікна. Своїм горішнім світлом Кін пишався. Вікна в стінах він позамуровував багато років тому, після запеклої боротьби з власником будинку. В такий спосіб він звільнив у кожній кімнаті ще по одній, четвертій стіні — місце для нових книжок. До того ж світло, що рівномірно падало на всі полиці згори, було, як на нього, справедливіше й більшою мірою відповідало його ставленню до книжок. Спокуса спостерігати за тим, що діється надворі — ця погана звичка, яка дістається людині вочевидь від природи й забирає в неї багато часу, — відпала разом з бічними вікнами сама собою. Щодня Кін, сідаючи до письмового столу, благословляв цю щасливу ідею й наполегливість, завдяки якій збулася його заповітна мрія: мати багату, впорядковану й відгороджену від усього світу бібліотеку, де жоден зайвий стіл чи стілець, жодна зайва людина не відвертатиме його увагу від поважних думок.

У першій кімнаті був кабінет. Старий, масивний письмовий стіл, одне крісло перед ним і друге в кутку навпроти — ось і вся робоча мебля. Крім того, в кабінеті тулилася ще канапа, Кін волів її не помічати, позаяк на ній лише спав. На стіні висіла переносна драбина. Вона була важливіша, ніж канапа, й перекочовувала протягом дня з кімнати до кімнати. Порожнечі кожної з решти трьох кімнат не порушував навіть стілець. Ніде не було ні столу, ні шафи, ні груби, які перебивали б строкату одноманітність полиць. Гарні, важкі килими, що вкривали скрізь підлогу, зігрівали прохолодну сутінь, яка крізь розчахнені навстіж двері з’єднувала всі чотири кімнати в одну високу залу.

Кін мав рішучу, енергійну ходу. На килими він ступав особливо твердо; його тішило те, що такі кроки не спричиняли ані найменшого шуму. В його бібліотеці не пощастило б гучно тупнути ногою навіть слону. Через це килими Кін дуже цінував. Він переконався, що всі книжки стоять у тому самому ладу, в якому йому довелося залишити їх годину тому. Відтак він заходився спорожняти теку. Зазвичай він, коли входив, клав її на крісло перед письмовим столом. А то міг би забути про неї й, не виклавши книжок, так і сів би за роботу, до якої близько восьмої години його тягло нездоланно. Він узяв драбину й почав розставляти томи на місця. Хоч як обережно він це робив, останній — дійшовши до нього, Кін надто заквапився — впав із третьої полиці, до якої йому навіть не потрібна була драбина, на підлогу. Це був той самий Мен-цзи, якого він любив найдужче.

— Йолоп! — гримнув він сам на себе. — Невіглас! Недолобень! — І, дбайливо піднявши книжку, хутко рушив до дверей. Не встиг він дійти до них, як у голові в нього зринула дуже важлива думка. Він повернувся, взяв зі стіни навпроти драбину і якомога обережніше посунув її на те місце, де щойно стався нещасливий випадок. Мен-цзи він обіруч поклав на килим під драбиною. Тепер він міг підійти до дверей. Прочинивши їх, він гукнув:

— Попрошу найкращу шматину на пил!

Невдовзі по тому в ледь прихилені двері постукала економка. Кін не відповів. Вона делікатно стромила голову в шпарину й спитала:

— Щось сталося?

— Ні, дайте тільки шматину!

У цих словах їй, усупереч його волі, почулося нарікання. Вона була надто цікава, щоб пустити це повз вухо.

— Ну, перепрошую, пане професор! — промовила вона докірливо, ступила до кімнати і з першого погляду зрозуміла, що сталося. Вона прослизнула до книжки. З-під синьої накрохмаленої спідниці, що сягала килима, ніг у жінки не було видно. Голова в неї сиділа набакир. Вуха лапаті, пласкі й відстовбурчені. Позаяк праве торкалося плеча й було почасти ним закрите, ліве здавалося ще більшим. Ідучи й розмовляючи, вона погойдувала головою. Її плечі поперемінно акомпанували голові. Вона нахилилася, взяла книжку й разів десять ретельно провела по ній шматиною. Кін не намагався її випередити. Чемність викликала в нього огиду. Він стояв поруч і пильнував, чи сумлінно жінка виконує свою роботу.

— Атож, таке трапляється, коли стоїш угорі на драбині, перепрошую.

Нарешті вона подала йому книжку — так, як ото подають чистенько витерту тарілку. Схоже було, їй аж-аж-аж кортіло з ним погомоніти. Та їй не пощастило. Він коротко кинув: «Дякую!» — і показав їй спину. Жінка все зрозуміла й пішла до дверей. Коли вона вже взялася за клямку, він раптом обернувся і з облудною люб’язністю поцікавився:

— З вами таке, мабуть, уже частенько траплялося?

Вона бачила його наскрізь і щиро обурилась:

— Ну, пане професор, перепрошую!

Оце «перепрошую», мов гостра колючка, витикалося з її облесливої мови. «Ще, гляди, піде від мене», — подумав він і примирливо пояснив:

— Та це я просто так. Ви ж бо знаєте, які цінності зберігаються в моїй бібліотеці!

На такі приязні слова жінка не сподівалася. Вона не знала, що відповісти, й, задоволена, пішла з кімнати. Коли вона причинила за собою двері, Кін почав докоряти собі. Він висловлювався про свої книжки, немов якийсь задрипаний гендляр. А як інакше примусити таку людину поважливо обходитися з книжками? Їхньої справжньої цінності вона не усвідомлювала. Вона, певно, гадала, що ці книжки він перепродує. От люди! От люди!

Віддавши мимоволі уклін у бік японських манускриптів на письмовому столі, він нарешті сів за нього.

Вісім років тому Кін дав у газету таке оголошення:

«Учений, що має надзвичайно велику бібліотеку, шукає економку з глибоким почуттям відповідальности. Свої послуги можуть запропонувати лише люди твердих життєвих правил. Пройдисвіти полетять сторчака зі сходів. За платнею справа не стане».

Тереза Крумбгольц мала тоді непогане місце, і доти велося їй там незле. Щоб знати, що діється в світі, вона щоранку, перше ніж подати господарям сніданок, уважно переглядала всі оголошення в «Щоденній газеті». Тереза не мала наміру доживати свого віку в тій звичайній сім’ї. Вона була ще молода жінка, їй не сповнилося ще й сорока вісьмох, і найдужче їй хотілося перейти до якогось одинака. У чоловіка можна краще влаштуватися, бо з жінками каші не звариш. Але з доброго дива кидати своє надійне місце вона не поспішатиме. Поки не з’ясує, з ким має до діла, вона нікуди й не рипнеться. Знає вона, як брешуть у газетах і як порядним жінкам обіцяють золоті гори. Не встигнеш переступити поріг, як тебе зґвалтують. Уже тридцять три роки б’ється вона самотою в цілому світі, але такого з нею ще не траплялось. І не трапиться, вона ж бо добре пильнує.