На конгресах, де звичайно люблять багато розмовляти, Кінова постать була в центрі всіх обговорень. Ті добродії, більшу частину свого життя тихенькі, скромні й підсліпуваті мишки, один раз на кілька років ставали тут геть іншими людьми. Вони віталися, схиляли один до одного свої зовсім різні голови, перешіптувались, нічого, по суті, не кажучи, й незграбно чаркувалися на банкетах. Украй розчулені, радісно схвильовані, вони високо тримали свій прапор, зберігаючи свою честь незаплямованою. Всіма мовами вони знов і знов урочисто присягалися в тому самому. Вони не відступилися б від своїх обітниць, навіть якби їх не складали. А в перервах бились об заклад. Невже цього разу Кін таки з’явиться? Про нього розмовляли, як про щось більше, ніж знаменитий колега, його поведінка збуджувала цікавість. Те, що він ніколи не пожинав плодів своєї слави, що вже понад десять років уперто уникав привітань та банкетів, де вченого вшановували попри його молодість, що на кожному конгресі він обіцяв виголосити важливу доповідь, яку потім замість нього зачитував з рукопису хтось інший, — на все це його колеги дивилися просто як на відкладання на потім. Колись — можливо, навіть саме цього разу — він раптом з’явиться, з гідністю прийме тим бурхливіші після такого тривалого очікування оплески, під схвальні вигуки дозволить обрати себе президентом конгресу й посяде місце, яке по справедливості йому належало і яке він по-своєму посідав навіть тоді, коли його тут не було. Та панове вчені помилялись. Кін не з’являвся. Легковіри програвали заклад.
Кін повідомляв, що не приїде, в останню годину. Свою доповідь він надсилав котромусь із колег, якому віддавав перевагу, супроводжуючи її іронічними зауваженнями. Якщо в такій багатій на розваги програмі, писав Кін, знайдеться час і для роботи, чого він, щоб не псувати нікому настрою, аж ніяк не бажає, то він просить познайомити конгрес з оцією дрібничкою, результатом його дворічної праці. Для таких нагод він звичайно припасав нові й разючі наслідки своїх досліджень. За впливом, що його ті наслідки справляли, за дискусіями, які довкола них спалахували, він стежив здалеку сумлінно й недовірливо, так ніби хотів перевірити, наскільки вони слушні з текстуального боку. Зібрання мусило миритися з його знущанням. Із сотні тих, що виступали, вісімдесят покликалися на нього. Його досягненням не було ціни. Йому бажали довгих років життя. Його смерть налякала б більшість на смерть.
Ті поодинокі, хто особисто зустрічався з ним у його молоді роки, вже не пригадували, який він із себе. Багато разів його письмово просили надіслати фотокартку. Він її не зробив, відповідав Кін, і робити не має наміру. І те, й те була правда. А ось одну поступку він зволив зробити добровільно. У тридцять років він, не складаючи заповіту загалом, відписав свій череп одному інституту дослідження мозку. Цей крок він обгрунтував тією користю, яку дало б пояснення його справді феноменальної пам’яти особливою будовою, а може, й більшою вагою його мозку. Щоправда, він не вірить, писав Кін директорові того інституту, що геній — це пам’ять, як віднедавна багато хто схильний вважати. Сам він, мовляв, у жодному разі не геній. Але заперечувати, наскільки корисна для його наукової роботи та майже страшна пам’ять, яку йому подарувала природа, було б не по-науковому. Він носить у голові немовби ще одну бібліотеку, не менш багату й надійну, ніж та справжня, навколо котрої, як він чув, здіймають стільки галасу. Він сидить собі за письмовим столом і пише наукові статті, де торкається найменших подробиць, не звертаючись до жодної бібліотеки, крім тієї, котра в нього в голові. Певна річ, цитати й посилання на джерела він ретельно звіряє потім з реальною літературою; але тільки через сумлінність. Він не пригадує, мовляв, щоб пам’ять коли-небудь його зрадила. Навіть сни його мають чіткішу структуру, ніж у більшості людей. Невиразні, безбарвні, розпливчасті візії чужі снам, з якими він досі мав до діла. Ніч ніколи й нічого не ставить у нього з ніг на голову; звуки, які він чує, мають природне походження; розмови, які він провадить, залишаються цілком розумні; все зберігає свій сенс. Досліджувати, чи справді-таки є зв’язок між його досконалою пам’яттю й однозначними, чіткими снами, — не його, мовляв, фах. Він тільки хотів би дуже скромно вказати на це й просить не сприймати посилання особисто на себе, що їх він дозволяє собі в листі, як ознаку зарозумілости чи балакучости.
Кін згадав про ще кілька випадків зі свого життя, що проливали світло на його замкнуту й нерішучу натуру, позбавлену будь-якого шанолюбства. Але роздратування через того зухвальця, через отого нахабу, що спочатку спитав про якусь вулицю, а тоді вилаяв його, з кожним кроком наростало. «Мабуть, нічого іншого мені таки не залишається», — подумав він, відтак завернув до підворіття, озирнувся — за ним ніхто не стежив — і дістав з теки вузького довгого записника. На його титульній сторінці великими нерівними літерами було написано: «ДУРНИЦІ». Його погляд спершу затримався тут. Потім він погортав записника; понад половину його було списано. Все, про що йому хотілося забути, він занотовував сюди. Починав із дати, години й місця. Далі йшов опис випадку, який мав іще раз показати людську глупоту. Кінцівку становила відповідна цитата, щоразу нова. Це зібрання дурниць він ніколи не перечитував; досить було поглянути на титульну сторінку. Він мав намір колись видати їх під загальною назвою «Прогулянки синолога».
Кін узяв гостро підструганого олівця й на першій чистій сторінці написав: «23 вересня, 7 год. 45 хв. На Мутштрасе якийсь перехожий запитав мене, де Мутштрасе. Щоб не осоромити його, я змовчав. Чоловік не збентежився й перепитав ще кілька разів; поводився він чемно. Раптом його погляд упав на табличку з назвою вулиці. Він збагнув, що скоїв дурницю. Замість якомога хутчій ушитися геть, як це зробив би, бувши ним, я, він страшенно розгнівався й почав обзивати мене останніми словами. Якби я не пожалів його, то тієї прикрої для мене сцени можна було б уникнути. Хто виявився дурнішим?»
Останнє речення доводило те, що попуску він не давав і собі. Кін був немилосердний до всіх. Він задоволено сховав записника й забув про того чоловіка. Поки він писав, книжки в теці незручно попересовувались. Він їх поправив. На наступному перехресті він злякався вівчарки. Собака пробирався крізь натовп швидко й упевнено. На цупко напнутому повідці він тяг за собою сліпого. Про його фізичну ваду свідчив, окрім собаки, білий ціпок, що його чоловік ніс у правій руці. Навіть перехожі, які вкрай поспішали й на сліпого не мали часу, дарували собаці захоплений погляд. Вівчарка терпляче відштовхувала їх мордою вбік. Вона була міцна й гарна, і всі залюбки прощали їй таку поведінку. Несподівано сліпий скинув кашкета й разом із ціпком простяг його назустріч перехожим.
— На прохарчунок собаці! — попросив він.
Дощем пороснули монети. Посеред вулиці навколо сліпого з собакою зібралася ціла юрба. Рух зупинився; на щастя, на цьому перехресті не було поліцейського-реґулювальника. Кін підійшов і придивився до жебрака ближче. Зодягнений той був по-вишуканому вбого, а обличчя мав освіченої людини. Позаяк м’язи довкола очей у нього безперестану грали — він підморгував, зводив брови й морщив лоба, — в Кіна закралася до нього недовіра, й він вирішив, що це якийсь шахрай. Цієї хвилини з’явився хлопчик років на дванадцять, відштовхнув, не довго думаючи, собаку й кинув у кашкет важкого ґудзика. Сліпий утупився в нього й подякував іще трішечки щиріше, ніж дякував досі. Ґудзик дзенькнув так, як дзенькає золота монета. Кінові кольнуло в грудях. Він схопив хлопця за чуприну й, позаяк у другій руці тримав теку, хряпнув нею того по голові.
— Як тобі не соромно! — вигукнув він. — Обманювати сліпого!
Ту ж мить він згадав, що в теці: книжки. Кін ужахнувся; такої великої жертви він не приносив іще ніколи. Хлопець у сльозах подався геть. Щоб повернутися до звичайного, не такого гарячого співчуття, Кін витрусив у кашкет сліпого всі свої дрібняки. Люди, що стояли довкола, схвально загомоніли; тепер Кін видався собі обережнішим і дріб’язковішим. Собака знов напнув повідець. Відразу по тому, як з’явився поліцейський, поводир і його сліпий потюпали собі далі.
