Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Перше ніж приступити до другого шніцеля, він бере її руку й каже:

— Це та рука, яка допоможе мені стати щасливим!

І лоскоче її. А лоскотати він уміє. Їй ще ніхто не казав, що вона може ощасливити. А чи не хоче вона, питає він, прилучитися до його справи?

Звідки ж у нього раптом візьмуться на це гроші?

А він засміявся й каже: капітал, мовляв, йому дасть його любка.

Тереза відчуває, як від гніву вся паленіє. Навіщо ж йому любка, коли є вона, вона ж бо також іще людина!

— Скільки років тій любці? — запитала вона.

— Тридцять, — відповів він.

— Гарна? — поцікавилась вона.

— Найкраща в світі, — сказав він.

Вона захотіла побачити портрет тієї його любки.

— Хвилиночку, прошу, мені це теж неважко зробити. — Зненацька він стромляє до рота їй пальця — у нього такий гарний, товстий палець — і каже: — Ось вона!

Позаяк Тереза на це нічого не відповідає, він щипає її за підборіддя — ото вже настирливий чоловік! — робить щось ногою під столом, щільненько притискається — хіба ж так можна! — дивиться їй у рота й промовляє: в нього, мовляв, голова йде обертом від кохання й щастя і коли вже можна буде спробувати ці розкішні клуби. Нехай вона, мовляв, покладеться на нього. У такому ділі він тямить смак. У нього нічого не пропаде.

Тоді Тереза сказала, що понад усе любить правду. Мовляв, вона відразу хоче йому зізнатись. Вона жінка без капіталу. Її чоловік одружився на ній з кохання. Вона була проста службовка, як і він, Вульґер. Йому ж бо вона може про це сказати. А щодо того, щоб спробувати, то вона має поміркувати, як це влаштувати. Адже вона теж не проти. Такі вже жінки. Загалом вона не така, але часом робить винятки. Нехай тільки пан Вульґер не кладе собі в голову, що на ньому світ клином зійшовся. На вулиці вслід їй повертають голови всі чоловіки. Вона цього вже чекає — не дочекається. Рівно о дванадцятій чоловік лягає спати. Й одразу засинає, він дуже пунктуальний. Вона має окрему кімнату, там колись спала економка. Тепер економки в помешканні нема. Чоловіка вона не може терпіти, бо хоче мати спокій. Він такий настирливий! До того ж він зовсім не чоловік. Через те вона спить сама в кімнаті, де колись мешкала економка. О чверть на першу вона зійде вниз із ключем від під’їзду й відчинить йому. Боятися нема чого. Сторож спить міцно. Він за день так наробиться, так натомиться. Вона спить зовсім сама. А спальню купляє лише для того, щоб помешкання було на щось схоже. Час вона має завше. Вона влаштує так, що він приходитиме щоночі. Жінці теж хочеться мати щось від життя. Бо не встигнеш озирнутись, а тобі вже сорок, і чудові рочки — гай-гай, минули.

Гаразд, сказав Вульґер, гарем свій він розжене. Коли він, мовляв, кохає, то робить для жінки все. Вона має віддячити, як і належить, і попросити капітал у чоловіка. Він, Вульґер, прийме капітал тільки від неї, ні від якої іншої жінки, бо сьогодні вночі на нього чекає райське щастя, розкоші кохання.

Для неї правда — понад усе, нагадує вона йому, й хоче зізнатися в цьому одразу. Чоловік у неї скупий і добра нікому не бажає. Він нічого не випускає з рук, навіть книжок. Якби вона мала капітал, то відразу вклала б усе в його справу. Йому кожна повірить на слово, до такого чоловіка довірою переймається кожна. Тож нехай приходить. Вона вже радо цього чекає. За її часів було чудове прислів’я: «Поживемо — побачимо». Кожне має колись померти. Так уже в людей заведено. Він приходитиме щоночі о чверть на першу, і раптом звідкись візьметься капітал. Вона вийшла за того старого чоловіка не з кохання. Треба подбати й про своє майбутнє.

Цієї миті він відводить під столом одну ногу й каже:

— Ну гаразд, люба, але скільки ж років твоєму чоловікові?

Сорок уже сповнилося, це вона знає напевно.

Цієї миті він відводить під столом і другу ногу, встає й каже:

— Дозвольте, як на мене, це просто неподобство!

Вона просить, щоб він їв далі. То не її провина, однак її чоловік скидається на кістяка й запевно нездоровий. Щоранку вона, встаючи з ліжка, думає: сьогодні він помре. Коли вона приносить йому сніданок, то виявляється, що він іще живий. Її покійна мати була така сама. У тридцять уже нездужала, а померла в сімдесят чотири. Та й то лише з голоду. Ніхто й не повірив би, побачивши ту шарпачку. Цієї миті цікавий чоловік знову відкладає ніж та виделку й каже: він більш не їстиме — боїться.

Спершу він не хотів казати чому, потім усе ж таки роззявляє рота й каже: як просто людині отруїтися! Ось ми сидимо вкупі, двоє щасливих, обідаємо й наперед тішимося солодкою ніччю. Від заздрощів господар чи кельнер тайкома підсипає нам до страви якогось порошку, і обоє ми вже в холодній ямі. Ще й не нараювались, а кохання вже — шукай вітра в полі. Та він, Вульґер, усе ж таки не думає, що вони підуть на це, адже в громадській харчівні таке відразу випливе на чисту воду. Якби він був одружений, його б ніколи не покидав страх. Від жінки можна чекати чого завгодно. Жінок він знає краще, ніж своїх п’ять пальців, ізсередини й зверху, не тільки литки та клуби, хоч вони, коли в них щось тямиш, — найкраще, що має жінка. Жінки не сидять, згорнувши руки. Спочатку вони діждуться, поки чоловік оформить, як належить, свій заповіт, а тоді роблять з тим чоловіком, що схочуть, і над іще теплим трупом заручаються з вірним коханцем. Той, звісно, віддячує тим самим, і все залишається шито-крито.

Але Тереза не забарилася з відповіддю. Ні, вона так не зробить. Вона — жінка порядна. Часом таке все ж випливає на чисту воду, й тоді опиняєшся за ґратами. А порядній жінці сидіти за ґратами не гоже. На світі багато чого було б краще, якби людину не кидали відразу за ґрати. Вже не можна й поворухнутися. Тільки-но щось випливе на чисту воду, поліція вже тут як тут і запроторює тебе за ґрати. Вони не зважають на те, що жінка такого не переживе. Всюди їм треба стромляти свого носа. Яке їм діло до того, як жінка живе зі своїм чоловіком? Жінка мусить терпіти все. Жінка — не людина. А чоловік ні на що не здатний. Хіба то чоловік? Ні, то не чоловік. Такого чоловіка не шкода. Найліпше було б, якби любчик узяв сокиру та цюкнув чоловіка, коли той засне, по голові. Але ж чоловік на ніч завше замикається, бо йому лячно. Нехай любчик сам поміркує, як йому це влаштувати. Він-бо каже, що все буде шито-крито. Вона цього не робитиме. Вона — жінка порядна.

Цікавий чоловік перебиває її. Не треба так голосно кричати. Він шкодує, що сталося це прикре непорозуміння. Вона ж бо не хоче сказати, що він підбивав її отруїти свого чоловіка? Він — людина лагідна й добра, він і мухи не скривдить. Тим-то жінки й люблять його пожирати.

— Вони знають, що їм до вподоби!

— Я теж, — відказує він. Тоді раптом підводиться, бере з вішака її пальто і вдає, ніби вона змерзла. А насправді він робить це тільки для того, щоб поцілувати її в потилицю. Вуста в цього чоловіка — як його голос. Та ще й на додачу промовляє: — Люблю цілувати гарненькі потилички. А ви це діло обміркуйте! — Потім знов сідає й сміється: — Отак це треба робити! Смачно було? Пора платити!

Вона заплатила за обох. Чому вона вчинила так по-дурному? Все було так гарно. Біда почалася згодом, надворі. Спершу він довго мовчав. Вона вже не знала, що й казати. Коли дійшли до меблевої крамниці, він питає:

— Так чи ні?

— Ну, перепрошую, так! Рівно о чверть на першу!

— Я кажу про капітал! — уточнює він.

Зовсім простодушно вона дає йому чудову відповідь:

— Поживемо — побачимо.

Нарешті вони ступають до крамниці. Він зникає в задній кімнаті. Несподівано виходить пан шеф і каже:

— Либонь, зволили пообідати. Завтра вранці спальня буде у вас удома. Чи ви маєте щось проти?

— Ні! — відказує вона. — Заплатити я б хотіла сьогодні.

Він бере гроші й видає їй квитанцію. Цієї хвилі цікавий чоловік виходить із задньої кімнати й при всіх гучно їй каже:

— На місце друга сім’ї вам доведеться пошукати когось іншого, ласкава пані. Я маю молодших від вас. Та вони й багато вродливіші, ніж ви, ласкава пані!

31
{"b":"853126","o":1}