Унизу, в під’їзді, Атлант зупинився перед якимись дверима, дістав з кишені ключа й відімкнув їх.

— Я піду перший, — прошепотів він і приставив до губів товстого пальця. — Пане професор, любий мій друже! — почув Ґеорґ його голос уже за дверима. — Я привів тобі гостя! Що я за це матиму?

Ґеорґ переступив поріг, причинив за собою двері і вражено побачив перед собою вбогу комірчину. Вікно забите дошками, на ліжко й шафу падало тьмяне світло, добре розгледіти нічого не можна було. До Ґеорґа підкрався огидний запах несвіжої їжі, і він мимоволі затис собі носа. Де ж Петер?

Почулося шарудіння, мов у клітці з дикими звірами. Ґеорґ намацав поруч стіну. Вона справді була там, де він і думав; жах, яка тіснота.

— Та відчиніть же вікно! — промовив він уголос.

— Не можна! — відказав Атлантів голос.

Виходить, Петер страждає все ж таки через очі, не тільки через жінку; ось чому він сидить тут у такій темряві. Де ж він?

— Ось він! Ось він! — ревів Атлант, як лев у лігвищі. — Сидить перед моїм патентом!

Ґеорґ ступив два кроки вздовж стіни й наштовхнувся на якусь купу. Петер? Ґеорґ нахилився й намацав людського кістяка. Він підняв його, людина затремтіла, — чи то повіяв протяг, але ж ні, тут не було жодної щілини, — й нарешті хтось прошепотів, нечутно й глухо, мов умирущий, мов уже мертвий, якби мертвий міг розмовляти:

— Хто це?

— Це я, Ґеорґ, твій брат Ґеорґ. Хіба ти мене не чуєш, Петере?

— Ґеорґ? — Голос наповнився звуком.

— Атож, Ґеорґ, я хотів тебе побачити й приїхав сюди. З Парижа приїхав.

— Це справді ти?

— Чому ти сумніваєшся?

— Я тут погано бачу. Така темінь.

— Я впізнав тебе по твоїй худорбі.

Зненацька хтось суворо й різко — Ґеорг аж трохи злякався — наказав:

— Вийдіть звідси, Пфаф!

— Ти ба!

— Прошу вас, залиште нас самих, — додав Ґеорґ.

— Негайно! — наказав Петер, колишній Петер.

Пфаф вийшов. Цей новий добродій здавався йому аж надто шикарним, на вигляд як президент, видко, чимось таким і був. А з професором поквитатися за його зухвальство він, Пфаф, ще встигне. Як завдаток він хряснув за собою дверима, хоча з поваги до президента замикати їх не став.

Ґеорґ поклав Петера на ліжко й навіть не помітив, що вже не тримає його на руках; тоді ступив до вікна й заходився віддирати дошки.

— Потім я його відразу знов запну, — сказав він. — Тобі потрібне повітря. Якщо болять очі, заплющ поки що.

— Очі в мене не болять.

— То чому ж ти їх бережеш? Я гадав, ти надто багато читав і тепер хочеш трохи відпочити в темряві.

— Дошки тут лише відучора.

— Це ти поприбивав їх так міцно? Я ледве відриваю. Не думав, що в тебе стільки сили.

— Це сторож, отой найманець.

— Найманець?

— Продажний хамула.

— А мені він здався симпатичним. Якщо порівняти його з рештою людей із твого оточення.

— Колись він здавався мені теж таким.

— Що ж він тобі зробив?

— Він нахабно поводиться, тикає мені.

— Гадаю, він робить це для того, щоб довести тобі свою дружбу. У цій комірчині ти, звичайно, не дуже давно?

— Від позавчора, від полудня.

— Ти почуваєшся відтоді краще? Я маю на увазі твої очі. Сподіваюся, ти не взяв із собою книжок?

— Книжки нагорі. А невеличку мою похідну бібліотеку вкрали.

— Це просто щастя! А то ти намагався б читати й тут. Твої хворі очі це доконало б. Гадаю, тепер тебе й самого непокоїть, що з ними буде. Колись до своїх очей тобі було байдуже. Ти марнував їх на відчай душі.

— Очі в мене цілком здорові.

— Правда? Ти ні на що не скаржишся?

— Ні.

Дошки вже лежали на підлозі. Комірчину залляло яскраве світло. У відчинене вікно вливалося повітря. Ґеорґ глибоко й задоволено зітхнув. Досі обстеження проходило успішно. Відповіді, що їх давав Петер на його добре продумані запитання, були слушні, посутні, трохи сухі, як і колись. Усе зло крилося в тій жінці, тільки в тій жінці, натяк проти неї він умисне пустив повз вуха. За очі Петер не боявся, тон, яким він реагував на розпитування про них, виказував справедливе обурення. Ґеорґ обернувся. На стіні висіли дві порожні клітки для птахів. На постільній білизні виднілися червоні плями. У самому кутку стояв умивальник. Вода в ньому була брудна й червонувата. Петер виявився ще худішим, ніж спершу видався пальцям. Кожну щоку в нього розтинала глибока зморшка. Обличчя стало довше, вужче й суворіше, ніж було багато років тому. Чотири настирливі зморшки тяглися через чоло, так ніби очі в нього завжди стояли широко розплющені. Губів не видно було зовсім, їх позначала невдоволено скривлена щілина. Очі його, нещасні, водяво-блакитні, запитливо дивилися на брата, намагаючись виказувати байдужість; в їхніх кутиках чаїлася цікавість і недовіра. Ліву руку Петер ховав за спиною.

— Що в тебе з рукою?

Ґеорґ відвів її з-за спини. Рука була обмотана ганчіркою, яка наскрізь просякла кров’ю.

— Я покалічився.

— Як?

— За обідом ніж ненароком порснув по мізинцю. Відбатував дві фаланги.

— Ти, мабуть, полоснув щосили?

— Фаланги виявилися відтятими тільки наполовину й повисли. Я подумав, з них однаково пуття не буде, й відрізав їх зовсім. Щоб покласти край болю відразу.

— Що тебе так налякало?

— Ти й сам знаєш.

— Звідки мені знати, Петере?

— Сторож тобі розповів.

— Мені й самому здається дуже дивним те, що він не обмовився про це жодним словом.

— То він винен. Я не знав, що в нього канарки. Клітки він поховав під ліжко, дідько його знає навіщо. Півдня і цілий другий день тут, у комірчині, стояла мертва тиша. Учора за вечерею, коли я саме розрізав м’ясо, зненацька знявся страшенний галас. За перший переляк я поплатився пальцем. Ти зваж на те, що за роботою я звик до тиші. Та я помстився над тим негідником. Він такі грубі жарти любить. Думаю, він умисне сховав клітки під ліжком. Міг би ж залишити їх на стіні, де вони тепер висять знов.

— Як ти помстився?

— Випустив пташок на волю. Коли зважити на те, як у мене болів палець, то помста не дуже й жорстока. Пташки, мабуть, загинули. Він так розлютився, що забив мені дошками вікно. Крім того, за пташок я йому заплатив. Сторож запевняє, нібито їм немає ціни, — він, мовляв, дресирував їх роками. Звичайно ж, бреше. Ти коли-небудь читав, щоб канаркам можна було наказати співати, а тоді — змовкати?

— Ні.

— Він хотів так набити їм ціну. Іноді гадають, нібито тільки бабенції зазіхають на гроші своїх чоловіків. Це велика помилка. Бачиш, чим я за неї заплатив.

Ґеорґ побіг до сусідньої аптеки, купив йоду, бинтів і ще деяких дрібниць, щоб підкріпити Петера. Рана не була небезпечна; тривогу викликало те, що Петер, і так досить кволий, утратив стільки крови. Перев’язати його треба було ще вчора, відразу. Цей сторож — просто нелюд, він думав лише про своїх канарок. Петерова розповідь звучала переконливо. І все ж не завадило б з’ясувати у винного, чи в усіх подробицях вона правдива. Найкраще було б піднятися зараз до помешкання й вислухати сторожеву версію вчорашніх і ще давніших подій. Ґеорга така перспектива аж ніяк не приваблювала. Вже вдруге за цей день він помилився в людині. Він вважав — і його успіхи в психіатрії це підтверджували, — що добре розуміється в людях. Той рудий чолов’яга — не просто міцний Атлант, він підступний і небезпечний. Його жарт із птахами, яких він сховав під ліжко, свідчив про те, наскільки байдужий йому Петер, чиїм найкращим товаришем він себе виставляв. У нього не забракло духу позбавити хворого світла й повітря, забивши дошками вікно. Про рану він не подбав. Одна з його перших фраз, коли Ґеорґ познайомився з ним, була: брат заплатив за чотирьох канарок, які той йому, мовляв, заборгував, добре заплатив. Сторож думав про гроші. Він вочевидь у спілці з тією жінкою. Сидів у неї в помешканні. Його грубий штурхан і ще зухваліші образи на свою адресу вона сприйняла не без задоволення, хоча й зі злістю. Отже, вона — його полюбовниця. Жодного з цих висновків Ґеорґ не дійшов там, нагорі. Така велика була тоді його полегкість, коли він збагнув, що ні в якому вбивстві Петер не винен. Тепер йому знову стало соромно, свій гострий розум він залишив удома. Адже це просто смішно — повірити такій жінці! Адже це просто безглуздо — так приязно поставитися до найманця! Петер назвав його дуже влучно. Звичайно, тепер сторож тільки ошкіриться йому в очі, адже він виявився хитрішим від нього, Ґеорґа. У цих пройдисвітів ошкір не сходить з обличчя, вони ж бо впевнені в своїй перевазі й у своїй перемозі над Петером. Вони замислили, очевидно, захопити собі помешкання й бібліотеку, а Петера тримати в отій норі внизу. Ошкіром-таки й зустріла його та жінка, коли відчинила двері.