Ґеорґ поквапився, і не минуло й години, як уже стояв перед двадцять четвертим номером на Ерліхштрасе. Будинок був майже аристократичний і вже втратив усі характерні ознаки. Ґеорґ зійшов на п’ятий поверх і подзвонив. Двері відчинила якась стара жінка. Вона була в накрохмаленій синій спідниці й шкірила зуби. Ґеорґ уже хотів був оглянути себе — може, в нього щось негаразд, але похопився й запитав:

— Чи вдома мій брат?

Жінка відразу перестала шкіритися, втупила в нього погляд і сказала:

— Тут, перепрошую, ніяких братів немає!

— Мене звати професор Жорж Кін. Я шукаю доктора Петера Кіна, приват-ученого. Вісім років тому він жив тут, це поза всяким сумнівом. Ви часом не знаєте, у кого з будинку я можу довідатися про його адресу, якщо він звідси виїхав?

— Краще я нічого не скажу.

— Але ж дозвольте, я приїхав спеціально з Парижа. Адже ви можете мені сказати, живе він тут чи ні!

— А ви, перепрошую, чоловік веселий!

— Чому це я веселий?

— Ми не дурні.

— Певна річ.

— Розказувати є про що.

— Може, мій брат хворий?

— Нічогенький брат! Посоромилися б!

— То скажіть же, коли щось знаєте!

— Хіба я з цього щось матиму?

Ґеорґ дістав з гаманця монету, схопив жінку за руку й по-дружньому тицьнув монету в долоню, яка розтулилася сама собою. Жінка знов ошкірилась.

— Тепер ви скажете мені, що знаєте про мого брата, чи не так?!

— Сказати всяк може.

— Отже?

— Людина живе, живе, а тоді гоп — та й немає. Давайте ще!

Вона підсмикнула вгору плече.

Ґеорґ дістав іще одну монету, жінка підставила йому другу руку. Не торкаючись її, він кинув у неї монету.

— Я тепер можу й піти! — промовила вона й люто зиркнула на нього.

— То що ви знаєте про мого брата?

— Це збігло вже понад вісім років. А позавчора все й випливло на чисту воду.

Вісім років Петер не писав. Позавчора надійшла телеграма. Ця жінка щось таки знала.

— І що ви зробили? — спитав Ґеорґ, аби лишень швидше розв’язати їй язика.

— Пішла в поліцію. Порядна жінка одразу йде в поліцію.

— Ну звісно, звісно. Дякую вам за те, що допомогли моєму братові.

— Та чого там, прошу. А в поліції аж очі повитріщали!

— То що ж він зробив?

Ґеорґ уявив собі, як його трохи збентежений брат скаржиться грубим поліцейським на свої хворі очі.

— Він украв! Кажу ж вам, у нього Бога в серці немає.

— Украв?

— Він її вбив! А до чого тут я? Вона була в нього перша жінка. Я — друга. А шматки поховав. За книжками-бо місця он скілько! Я завше казала: злодій. А позавчора вбивця й розкрився. Ганьба мені. І чого я була така дурна? Я ж кажу: не тра’. Так уже в людей ведеться. Я думала: стілько книжок... Що робить чоловік від шостої до сьомої ранку? Трупи чикрижить — ось що він робить. А шматки бере з собою на прогулянку. Жодна душа нічого не помічала. А банкову книжку поцупив. Думаєте, в мене на руках щось зосталося? Я ж бо могла з голоду вмерти. Мене теж хтів. Я друга. Тепера подам на розлучення. Хай тілько, перепрошую, спершу заплатить. Його тра’ було запроторити до худиґарні ще вісім років тому! Тепер він там, унизу. Я його замкнула! Я не дам себе вбити!

Вона заплакала й хряснула дверима.

Петер — убивця. Тишко, худорба Петер, якого завжди лупцювали однокашники. Сходи хитаються. Стеля падає. Чоловік охайний, аж педантичний, Ґеорґ випускає з рук капелюха й не підіймає його. Петер одружений. Хто ж знав. Друга жінка, їй за п’ятдесят, потворна, обмежена, вульгарна, не годна сказати по-людському жодного слова, позавчора уникла його руки. Першу Петер розчленував. Він любить свої книжки й використовує їх для схованки. Петер і правда. Краще б він уже брехав, брехав на відчай душі в юності! То ось нащо викликали Ґеорґа. Телеграма фіктивна, її надіслала дружина або поліція. Казка про безстатевого Петера. Гарна казочка, як і всі казки, висмоктана з пальця й безглузда. Ґеорґ — брат убивці-садиста. Заголовки в усіх газетах. Найбільший із живих синологів! Найкращий знавець Східної Азії! Подвійне життя! З посади директора психіатричної лікарні доведеться піти. Крах. Розлучення. Його наступником стане котрийсь із асистентів. Хворі, хворі... Їх мучитимуть, їх лікуватимуть! Вісімсот чоловік! Вони його люблять, він їм потрібен, він не має права їх кидати, про відставку годі й думати. Вони смикають його з усіх боків, ти не повинен іти, ми підемо з тобою, залишайся, ми зовсім самі, тут не розуміють нашої мови, ти нас чуєш, ти нас розумієш, ти до нас усміхаєшся, його чудові рідкісні птахи, вони тут геть чужі, в кожного своя, окрема батьківщина, жоден не розуміє свого сусіду, вони сварять одне одного й навіть не здогадуються про це, задля них він живе, він їх не покине, він залишиться. Петерову справу треба залагодити. Його біду можна пережити. Він народжений для китайського письма, Ґеорґ — для людей. Петера слід покласти до закритої лікарні. Надто довго в житті він стримувався. З першою жінкою в нього подалися нерви. Як йому було впоратися з несподіваною переміною? Поліція його віддасть. Можливо, пощастить перевести до Парижа. Те, що стан у нього неосудний, можна довести. Ні, Ґеорґ у жодному разі не допустить, щоб його лікарнею керував хтось інший.

Навпаки, він ступає крок уперед, підіймає капелюха, обтрушує його й чемно, однак рішуче стукає в двері. Щойно капелюх опиняється в нього в руках, Ґеорґ знову стає впевненим і досвідченим лікарем.

— Ласкава пані! — бреше він. — Ласкава пані!

Молоденький коханець Ґеорґ проказує ці слова як заклинання і так палко, що йому й самому стає смішно, немовби він сидить у театрі перед коном, де сам-таки й грає. Він чує, як вона підходить до дверей. «Мабуть, дістала люстерко, — міркує він. — Мабуть, пудрить носа й збирається виконати моє прохання».

Вона відчиняє двері й ошкірюється.

— Я хотів би у вас дещо спитати!

Він відчуває, що жінка розчарована. Вона сподівалася, що він і далі заграватиме до неї чи хоча б іще раз скаже «ласкава пані». Рот у неї так і залишається роззявленим, погляд стає похмурим.

— Перепрошую, я знаю тільки вбивцю.

— Цить! — гарчить голос якогось хижого звіра.

З’являються два кулаки, вслід за ними — величезна червона голова.

— Не вірте цій бабері! Вона ж прицюцькувата! У моєму будинку ніяких убивць немає! Поки я тут щось означаю — жодного! Він заборгував мені четверо канарок, якщо ви його брат, птахи породисті, я виростив їх сам особисто. Він заплатив. Добре заплатив. Учора ж таки, ввечері. Може, сьогодні я відтулю йому свою патентовану дірку. Він просто схиблений на ній. Хочете на нього поглянути? Їсти йому дають. Чого душа забажає. Я його замкнув. Він боїться цієї бабери. Терпіти її не може. Її ніхто не може терпіти. Ви тільки подивіться на неї! Що вона з ним зробила! Замордувала бідолаху. Вона для нього, каже він, не існує. Краще вже він себе осліпить. І має рацію Це не жінка, а лайно! Якби він на ній не оженився, все було б добре, і в голові теж, скажу я вам!

Жінка поривається вкинути слово, чоловік відпихає її ліктем назад до помешкання.

— Хто ви? — питає Ґеорґ.

— У моїй особі ви бачите найкращого товариша вашого пана брата. Я — Бенедикт Пфаф, старший службовець на пенсії, прозваний Рудим Котом! За будинком наглядаю я. У вашого покірного слуги пильне око закону! А хто ж такий ви? Я маю на увазі, за фахом.

Ґеорґ зажадав, щоб йому показали брата. Усі вбивства, всі страхи, всі підступні заміри в світі пішли порохом. Сторож йому сподобався. Голова в цього чоловіка нагадувала Ґеорґу сонце, що сходило сьогодні вранці. Він був грубий, але вигляд його діяв підбадьорливо; надзвичайно кремезний чолов’яга, яких уже нечасто побачиш у культурних містах і родинах. Сходи гуркотіли. Замість тримати нещасну землю, Атлант по ній гатив. Під його могутніми стегнами й литками східці стогнали. Черевики й ступні були кам’яні. Його слова відлунювали від стін. «І як тільки його витримують мешканці будинку?» — промайнуло в Ґеорґа. Йому було трохи соромно, адже він не відразу збагнув, яка кретинка ця жінка. Вона розмовляла простими фразами, і саме це переконало його в правдивості тих дурниць, які вона молола. Усю вину за це він скинув на дорогу, на вчорашню музику Моцарта, яка вперше за стільки часу вихопила його з щоденної коловерти думок, а також на сподівання побачити хворого брата, а не хвору сторожиху. Те, що Петер з його суворими правилами попався цій кумедній старій, він, Ґеорґ, розумів. Він посміявся зі сліпоти й недосвідченості брата, який дав телеграму, безперечно, через цю стару, й радів, що біді так легко буде зарадити. Сторожева відповідь підтвердила його припущення: ця жінка кілька років вела в Петера домашнє господарство й скористалася цим своїм початковим становищем для того, щоб домогтися почеснішого. Ґеорґ пройнявся почуттям ніжности до брата, який позбавив його жахливої мороки. Проста телеграма мала простий зміст. Хто знає, чи не доведеться Ґеоргові вже завтра сидіти в потязі, а позавтра знов обходити свої палати?