У своєму тихому існуванні Кін досяг такої майстерности, що навіть стілець під ним — ця давня, норовлива річ — порипував тільки вряди-годи. Ті три-чотири рази на день, коли серед тиші стілець нагадував про себе тим настирливіше, завдавали Кінові особливих прикрощів. Він вважав, що це — перша ознака втоми, а відтак намагався пропускати порипування повз вуха.
А Тереза, зачувши його, одразу відчувала небезпеку, вривала своє раювання, хутко пропливала до панчох та черевиків, натягала їх і поверталася до вервечки думок попереднього дня. На гадку знов навертався великий клопіт, який мучив її день і ніч. Чоловіка вона тримала в помешканні тільки з жалощів. Скільки там того місця займає його ліжко. Їй потрібні ключі від письмового столу. Саме там і лежить його банкова книжка. Поки вона не дісталася до банкової книжки з отою рештою, Тереза дозволить йому пожити ще кілька днів під її дахом. Може, він усе ж таки згадає про це, і йому стане соромно, що поводився з нею так підло. Коли там, де він сидів, щось ворушилось, її починав брати сумнів у тому, чи пощастить запопасти банкову книжку, хоч загалом Тереза була в цьому впевнена. З боку того пенька, яким Кін сидів майже повсякчас, спротиву вона не боялася. Від живого чоловіка вона сподівалася найгіршого, навіть того, що він викраде її банкову книжку.
Надвечір напруження і в ньому, і в ній неабияк зростало. Він докладав останніх своїх зусиль, щоб не потеплішати передчасно. Її розбирала лють на саму думку про те, що зараз він знов піде до ресторану, де жертиме й дудлитиме за її гроші, зароблені тяжкою працею, хоч від них і так майже нічого не зосталося. Чи ж довго ще він отак жируватиме, не приносячи грошей додому?
Людина має серце. Хіба воно кам’яне? Треба рятувати нещасне добро. Злочинці накидаються на нього, мов скажені пси, кожен силкується щось урвати. Нема в них ні стида, ні сорому. А вона сама, як билинка в полі. Чоловік, замість допомогти їй, пиячить. Уже ні на що не годен. Колись списував цілі стоси паперу, вони для неї теж гроші. Тепер і до того надто ледачий. У неї тут що — богадільня? Нехай іде в притулок для злидарів. Дармоїди їй не потрібні. Ще пустить її з торбою попід тинню. Нехай краще сам старцює. Красненько дякую за таку втіху. На вулиці йому ніхто нічого не подасть. На вигляд він злидень, але чи зуміє гарненько простягти руку? Та він про це й не подумає. То нехай, перепрошую, здихає з голоду. Побачимо, як йому доведеться, коли її доброті настане край. Її покійна мати теж померла з голоду, а тепер з голоду помре її чоловік!
З дня на день її злість зростала. Тереза ту злість зважувала, щоб довідатись, чи стане її для вирішального вчинку, але їй щоразу здавалося, що вона ще надто легка. Обережність, з якою Тереза бралася до справи, могла дорівнятися тільки до її впертости. Вона казала собі: «Сьогодні моя злість надто квола (сьогодні я з ним іще не впораюсь)», — і відразу вривала свою злість, щоб залишити собі від неї щось на другий день.
Якось увечері, коли Тереза, щойно почавши розігрівати свої залізні аргументи, дійшла ще тільки середньої температури, Кінів стілець рипнув тричі поспіль. Саме такого нахабства їй і бракувало. Вона жбурнула його, цього довготелесого пенька, разом зі стільцем, з яким він зрісся, у вогонь. Спалахнуло яскраве полум’я, залізні аргументи опинились у самому жару. Тереза хапала їх голіруч — розпеченого заліза вона не боялася, саме на нього вона й чекала, — хапала по черзі, називаючи їх своїми іменами: жебрак, п’яниця, злочинець, — а тоді рушила з ними до письмового столу. Навіть тепер вона ладна була торгуватись. Якщо він віддасть банкову книжку доброхіть, вона викине його на вулицю аж перегодом. Нехай він нічого не каже, тоді й вона мовчатиме. Нехай зостається, поки вона знайде книжку. Нехай лише дасть їй пошукати, вона покладе цій справі край.
Тільки-но стілець рипнув утретє, сторожкий, як статуя, Кін здогадався, що його мистецтву загрожують страшні випробування. Він чув, як підходить Тереза, й притлумив у собі радісне збудження — воно завдало б шкоди його холодному спокою. Він управлявся три тижні. Ось і настав день, коли все випливе на чисту воду. Зараз стане очевидним, яка досконала його поза. Кін був упевнений у ній, як жоден інший митець до нього. Перед тим, як перейти в наступ, він швидко прогнав тілом трохи холоду. Він притис підошви до підлоги: ноги були тверді, мов камінь, десятий ступінь твердости, алмаз, краї гострі, наче бритва. Ще задовго до того, як завдати удару, він спробував на язик дрібку кам’яних страждань, що їх приготував цій бабері.
Тереза схопила його за ніжки стільця й грубо відтягла вбік. Потім відпустила стілець, підійшла до письмового столу й висунула одну шухляду. Обшукавши її й нічого не знайшовши, взялася за другу. В третій, четвертій і п’ятій вона також не виявила того, чого шукала. Він збагнув: військова хитрість. Нічого вона не шукає, що вона може шукати? Рукописи для неї всі однакові, папір вона знайшла б і в першій шухляді. Тереза розраховує на його допитливість. Він, гадає вона, поцікавиться, що вона тут робить. Якщо він заговорить, отже, він уже не камінь, і вона його вб’є. Вона виманює його з каменя. Патрає його робочий стіл. Але він збереже самовладання і мовчатиме, як риба.
Тереза люто перекидала папери. Більшість із них вона, замість дати їм лад, залишала просто на столі. Багато аркушів падало на підлогу. Він добре знав, що на них було. Інші вона як попало згортала на купу. З його рукописами Тереза обходилась, як із ганчірками. Пальці в неї були грубі й витримали б тортури в лещатах. Письмовий стіл зберігав напружену працю й терплячість десятиріч.
Її зухвала діловитість дратувала його. Вона не сміє обходитися так з паперами! Яке йому діло до її військових хитрощів? Ці нотатки знадобляться йому згодом. На нього ось чекає робота. Якби ж можна було взятися за неї негайно! Він не народжений бути циркачем. Його мистецтво потребує багато часу. Він учений. Коли ж настануть кращі часи? Його мистецтво — це перехідний період. Він марнує цілі місяці. Скільки ж це часу він віддається мистецтву? П’ять місяців, ні, три місяці, ні, місяць, він уже й сам не скаже. Час сплутався. Вона споганює його останню статтю. Помста його буде страшна. Він боїться впасти в забуття. Вона вже підводить голову. Вже спопеляє його поглядами, сповненими ненависти. Вона ненавидить його кам’яний спокій. Але спокою він не має, він цього не витримає, він хоче миру, він запропонує їй перемир’я, нехай тільки забере свої пальці, її пальці пошматують його папери, його очі, його мозок, нехай позасовує шухляди, геть від столу, геть від столу, то його місце, він цього не потерпить, він зітре її на порох, якби ж він міг розмовляти, камінь німий.
Порожні шухляди вона запихає назад у стіл спідницею. Топчеться ногами по рукописах на підлозі. Їй чхати на те, що лежить зверху. В скаженій люті шматує все, що знаходить в останній шухляді. Безпорадний шурхіт паперу пропікає його до кісток. Він притлумить у собі жар, він підведеться холодним каменем, він розтрощить її об себе. Він збере її шматки й розтопче ті шматки на порох. Він накинеться на неї, вдереться в неї страшною єгипетською мукою. Він схопить себе, скрижаль десятьох заповідей, і поб’є нею свій народ. Його народ забув про Божу заповідь. Бог усемогутній, і Мойсей погрозливо підносить свою десницю. Хто такий самий твердий, як Бог? Хто такий самий холодний, як Бог?
Зненацька Кін підводиться й важко падає на Терезу. Він і далі німує, затиснувши собі вуста зубами, мов щипцями; якщо він забалакає, він уже не камінь; зуби його глибоко впинаються в язик.
— Де банкова книжка? — пронизливо верещить Тереза перед тим, як розпастися на шматки. — Де банкова книжка? П’яниця... злочинець... злодій!
Вона шукала банкову книжку. Він посміхається, коли чує її останні слова.
Та вони не останні. Тереза хапає його за голову й штовхає до столу. Вона штурхає його ліктями під ребра й кричить:
— Геть із мого помешкання!
Вона плюється, вона плює йому межи очі. Він усе відчуває. Йому боляче. Він не камінь. Позаяк вона не розбивається, розбивається його мистецтво. Все — брехня, віри нема. Бога нема. Він випручується. Він захищається. Він дає відсіч. Він влучає в неї, кістки в нього гострі.
