З дня на день дівчина опановувала чимраз більше знань. Вона мусить перейняти батьків досвід і стати опорою його пам’яті, якщо та підкачає, а то нащо ж така дочка, яка тільки проїдає кращу частину пенсії? Коли приходив новий жебрак, він наказував їй швиденько глянути у вічко, й не питав, чи вона знає його, а питав: «Коли він був тут востаннє?» Такі пастки багато чого дають, надто їй, хто щоразу попадає на слизьке. Упоравшись із жебраком, він призначав їй покарання за неуважність і відразу свій вирок виконував. Якщо людину не шмагати, з неї пуття не буде. Англійці — грандіозний народ.

Помалу Бенедикт Пфаф наставив дочку на розум так, що вона вже могла його заступати. Тепер він почав називати її «Полі», і це було почесне звання. Воно засвідчувало те, що дівчині можна довіряти його роботу. Власне, її звали Анна, та позаяк це ім’я йому нічого не казало, то він ніколи ним і не користувався; до імен Бенедикт Пфаф ставився взагалі вороже. Звання були йому до вподоби більше, а на тих, котрі колишній поліцейський надавав сам, він був просто схиблений. Разом з матір’ю померла й «Анна». Півроку батько називав дівчину «ти» або «слухняна донечка». Піднісши її до «Полі», він нею запишався. Все ж таки ці бабенції до чогось удатні, треба лишень, щоб чоловік умів робити з них самих Полі.

Високе звання вимагало ще ревнішої служби. Цілий день вона сиділа або колінкувала поруч із ним на підлозі, щомить готова його заступити. Траплялося, що він на кілька хвилин кудись зникав, тоді на пост ставала вона. Якщо в її поле зору потрапляв мандрівний крамар чи жебрак, її обов’язок полягав у тому, щоб затримати хитрістю чи силоміць того лайнюка доти, доки за нього візьметься батько. А той не зволікав. Він любив робити все сам, йому було досить того, що це діялося в неї на очах. Власний спосіб життя сповнював усього його чимдалі більше й більше. Він байдужів до їжі, голод його ставав не таким невситимим. Через кілька місяців він розважав душу й розминався вже лише на небагатьох новеньких. Решта торбешників обминали його будинок десятою дорогою, мов страшне пекло, і знали чому. Його шлунок, це чудовисько, про яке він так дбав, угамувався. Тепер дочка могла стояти коло плити одну годину на день. Залишатися в задній кімнаті довше вона не мала права. Картоплю вона чистила поруч із ним, біля нього мила городину, а коли відбивала йому на обід м’ясо, він задля власної втіхи поплескував її. Око його не відало, що робить його рука, воно невідривно стежило за ногами, які входили й виходили.

До крамниці він відпускав Полі на чверть години, бо їв тепер удвічі менше. Батьківська школа навчила її бути хитрою, вона частенько відмовлялася від чорнявого Франца й залишалась удома, зате другого дня діставала вже дві чверті години. Дівчина ніколи не заставала лицаря самого. Затинаючись, вона потай дякувала йому за сигаретку. Мабуть, він розумів її, бо так делікатно відводив погляд. Уночі, коли батько вже давно спав, вона не стуляла очей. Але Франц не дзвонив, приготування тривали вже надто довго, атож, якби вона була обпекла його, то він поквапився б, але в крамниці завше юрмилися жінки. Якось, коли він виписуватиме їй рахунок, вона хутенько прошепоче: «Дякую, можна й без карети, тільки не забудьте шпагу».

Одного дня біля дверей кооперативної крамниці дівчина застала гурт жінок, які навперебій про щось розмовляли.

— Франц накивав п’ятами!

— Погана сім’я.

— Всю касу прихопив.

— Не міг дивитися людям у вічі.

— Шістдесят вісім шилінгів!

— Треба знову запровадити смертну кару!

— Мій чоловік товче про це вже стільки років!

Вона затремтіла й кинулася в крамницю. Завідувач саме казав:

— Поліція вже натрапила на його слід.

Збитки спишуть на нього, завідувача, бо він залишив хлопця самого, той негідник служив тут уже чотири роки, хто б міг подумати, що він на таке здатний, ніхто ж нічого за ним не помічав, з касою завжди все було гаразд, атож, чотири роки, з поліції щойно телефонували, не пізніш як до шостої вже сидітиме за ґратами.

— Це неправда! — вигукнула Полі й раптом заплакала. — Мій батько сам із поліції!

На неї не звернули особливої уваги, адже шкодувати доводилося втрачених грошей. Вона вибігла з крамниці й додому повернулася з порожнім кошиком. Не привітавшися з батьком, Полі замкнулася в задній кімнаті. Він був заклопотаний і почекав чверть години. Потім підвівся й покликав її. Вона мовчала.

— Полі! — рикнув він. — Полі!

Мовчання. Він пообіцяв не карати її, маючи твердий намір побити на три чверті до смерти, а якщо писне, то й до повної смерти. Замість відповіді він почув, як щось упало. Розлючений, він змушений був виламати власні двері.

— Ім’ям закону! — прогарчав він за звичкою.

Дівчина нерухомо й німо лежала біля плити. Перше ніж ударити, батько кілька разів перекинув її з боку на бік. Вона зомліла. Тепер він злякався, вона молода, і він непогано ж до неї ставився. Кілька разів він наказав їй очуматись. Те, що вона була до нього глуха, обурило його всупереч його ж таки волі. Хоч би там що, а почати він вирішив з не дуже вразливого місця. Поки він його шукав, на очі йому трапився кошик. Він був порожній. Бенедикт Пфаф усе зрозумів. Вона посіяла гроші. Нічого дивного в тому, що дівчина так перелякалась. Такі жарти з ним погані. З дому вона вийшла з цілою десятишилінґовою купюрою. Невже все пішло кобилі під хвіст? Він ретельно обшукав дочку. Вперше він торкався її не кулаками, а пальцями. Знайшов червоний згорточок з потертю від сигарети. Він порвав його й викинув у сміття. Насамкінець відкрив гаманець. Десятишилінґова купюра була там. Не відкушено жоден ріжок. Тепер Бенедикт Пфаф знов не міг нічого збагнути. Розгублений, він заходився її бити й так повернув до тями. Коли вона очунялась, він уже весь аж упрів — так обережно бив її, а з рота в нього скапували великі сльози.

— Полі! — гарчав він. — Полі, гроші ж бо осьдечки!

— Мене звати Анна, — промовила вона суворо й холодно.

Він сказав ще раз «Полі!», її голос дійняв його до живого, руки стислися в кулаки, душу йому заполонили ніжні почуття.

— Що сьогодні їстиме добрий батько?

— Нічого.

— Полі повинна йому щось зварити.

— Анна! Анна! — закричала дівчина.

Зненацька вона схопилася на ноги, стусанула його так, що будь-який інший батько вже б задер ноги, навіть він узяв цей стусан до відома, вибігла до комірчини (двері між двома кімнатами були виламані, а то вона замкнула б його), скочила, щоб стати вищою від нього, в черевиках на ліжко й закричала:

— Ти накладеш за це головою! Полі — від слова «поліція»! Твоя голова дістанеться матері!

Він зрозумів. Вона погрожувала донести на нього. Плід його плоти хоче звести на батька наклеп. Задля кого він живе на світі? Задля кого шанується? Він вигрів у себе в пазусі гадючий елемент, їй місце на шибениці. Він придумує спеціально для неї вічко, щоб вона чогось навчилась, і тепер, коли йому приступний світ і жінки, він залишається з нею, залишається, бо душа в нього добра й жаліслива. А вона хоче сказати, буцімто він робить щось не так! Це не його дочка! Та стара його обманула! Він був не дурний, коли давав їй лупки. Нюх ніколи його не зраджував. Шістнадцять років викидав гроші на чужу дочку! Таж будинок стільки не коштує. З року в рік людство стає чимдалі гірше. Скоро розженуть поліцію, і до влади прийдуть злочинці. Держава скаже: «Я пенсій не платитиму», — і світ розсиплеться на порох! Людина має натуру. Злочинець плодиться, і Господь Бог ще подивується!

Згадувати Господа Бога він зважувався нечасто. До найвищої інстанції, під якою ходив на світі, він ставився з шанобою. Господь Бог стояв вище, ніж начальник поліції. Тим глибше перейнявся Бенедикт Пфаф небезпекою, що нависла цього дня над самим Богом. Він з легким серцем стяг нерідну дочку з ліжка на підлогу й бив її до крови. Але справжнього задоволення не відчував. Він працював механічно, те, що він казав, було сповнене туги й глибоких жалощів. Його удари суперечили його голосу. Гарчати йому взагалі перехотілося. Ненароком він якось згадав таку собі Полі. Його м’язи ту ж мить виправили цю помилку. Ім’я баберії, яку він карав, було Анна. Ця баберія запевняла, нібито вона — те саме, що і його дочка. Він їй не вірив. У неї лізли коси, а позаяк вона захищалася, то зламалося два пальці. Вона щось бурмотіла про його голову, немовби якийсь найпослідущий різник чи кат. Поліцію обкладала прокльонами. Видно було, що проти поганих нахилів безсиле навіть найкраще виховання. Мати була нічого не варта. Хвора й цуралася роботи. Він міг би хоч зараз спровадити дочку до матері, її місце там. Але ж не такий він чоловік. Він відмовився від цього наміру й пішов у шинок обідати.