Увечері сторож приніс страву, що її зварила Тереза, й загнув за неї таку ціну, як у готелі. Кін заплатив одразу й вечеряв з апетитом.

— Дуже смачно! — сказав він. — Я своєю роботою задоволений!

Вони сиділи поруч на ліжку.

— Знов нікого не було, от уже день! — зітхнув Пфаф і з’їв понад половину, хоча прийшов, власне, вже неголодний.

Кін був радий, що миска швидко порожніє. Невдовзі він передав те, що не доїв, сторожеві, й запопадливо став навколішки.

— Ти ба! — рикнув Пфаф. — Ви вже добрали смаку! Це все через моє вічко! Людина просто закохується.

Він сяяв і за кожною фразою ляскав себе по стегну. Тоді відставив миску, відштовхнув убік професора, що намагався проникнути в темінь, і запитав:

— Усе гаразд? Зараз погляну! — Припавши оком до вічка, він бурмотів: — Ого! Ця Пільц знов одколює колінця. О восьмій приходить додому. Чоловік жде. І що ж вона йому зварила? А дулю! Я вже багато років чекаю вбивства. Другий стоїть надворі. У чоловіка не вистачає духу. Я б її задушив, душив би тричі на день. От сучка! Все стовбичить і стовбичить. Він її любить, як скажений. Чоловік і гадки не має. Ось що таке боягузтво! Я бачу все!

— Таж темно вже! — кинув Кін, критично й воднораз заздрісно.

Сторож зайшовся сміхом, як це з ним нерідко траплялось, і всією своєю вагою гепнувся на підлогу. Половина його тіла опинилася під ліжком, друга стрясала стіну. Так він лежав довго. Кін злякано забився в куток. У комірчині від стіни до стіни котилися здиблені хвилі сміху, він був їм перешкодою й намагався уникнути їх. Тут він почувався все ж таки трохи чужим. Самотність у пообідню пору влаштовувала його куди більше. Він потребував спокою. Цей найманець, цей варвар розкошував лише серед гармидеру. І раптом той і справді підвівся, важкий, як бегемот, і запирхав:

— А знаєте, пане професор, яке прізвисько я мав колись у поліції? — Він поклав свої кулачиська на двоє кволих плечей. — Я — Рудий Кіт! Насамперед через те, що в мене така рідкісна масть, а крім того, я все бачу в темряві. У мене очі! У хижих котів це звичайна річ!

Сторож запропонував Кінові забирати все ліжко собі й попрощався; він, мовляв, ночуватиме нагорі. Вже стоячи в дверях, Пфаф нагадав особливо берегти вічко. Уві сні людина, мовляв, часто розмахує руками, він і сам якось пошкодив був затулку, а коли другого ранку прокинувся, то просто вжахнувсь. Отож він просить поводитися обережно й не забувати про дорогий пристрій.

Украй стомлений, прикро вражений тим, що йому перебили спокійно розмірковувати, — до вечері він три години був сам, — Кін ліг на ліжко й затужив за своєю бібліотекою, замріявся про те, як невдовзі він знов до неї повернеться: чотири високі кімнати, стіни, від підлоги до стелі заставлені книжками, всі двері з кімнати до кімнати знову завжди навстіж, жодних тобі непотрібних вікон, рівне горішнє освітлення, письмовий стіл, повний рукописів, робота, робота, думки, думки, Китай, наукові контроверзи, погляди супроти поглядів, і то в часописах, без матеріальних вуст, які висловлюють ті погляди. Кін переможець — не в кулачному бою, а в змаганні умів, тиша, тиша, шурхіт сторінок, яка розкіш, жодної живої істоти, жодних крикливих тварюк, жодних сварливих бабиськ, жодних спідниць. Помешкання чистеньке, як труп. Мертве тіло біля письмового столу прибрано. Сучасна вентиляція проти впертої плісняви в книжках. Від декотрих тхне ще й через кілька місяців. До сушарні їх! Ніс — це найнебезпечніший орган. У протигазах легше дихати. Почепити десяток над письмовим столом. Якомога вище, щоб не покрав карлик. А то візьме й потягне до свого кумедного носа. Нацуп на себе протигаз. Двоє сумних-сумних очей. Один-однісінький отвір, що пронизує тебе наскрізь. Шкода. По черзі. Зазирай до інструкції. Кулачний бій між очима. Читати рвуться обоє. Хто тут командує? Хтось ляскає біля самісіньких повік. Я накажу покарати вас — заплющити. Темінь, хоч в око стрель. Хижі коти серед ночі. Тваринам теж щось сниться. Арістотель знав усе. Перша бібліотека. Зоологічна колекція. Зороастрова пристрасть до вогню. На батьківщині його визнавали. Нікудишній пророк. Прометей, бідолаха! Орел жере тільки печінку. Зжери ж і його вогонь! Сьомий поверх у «Терезианумі»... Полум’я... Книжки... Втікати крутими сходами... Швидше, швидше!.. Прокляття!.. Тиснява... Вогонь! Вогонь!.. Один за всіх, усі за одного... Нумо, нумо, дружно... Книжки, книжки, ми всі... руді, руді... Хто там загородив сходи?.. Я запитую. Я чекаю на відповідь!.. Пустіть мене наперед!.. Я прокладу вам шлях!.. Я кинуся на ворожий заслін!.. Прокляття... синя... спідниця... цупка, скам’яніла, стрімчаком у небо... крізь Молочний Шлях... Сиріус... Пси... Різникові собаки... Гризімо граніт!.. Кришаться зуби... Морди... Кров, кров...

Кін прокидається. Він стомлений, але стискає руку в кулак. Скрегоче зубами. Не треба боятися, вони ще тут. Він з ними поквитається. Кров — це теж казка. Комірчина тисне. Спати тут тісно. Він підхоплюється, відкриває затулку й, уздрівши надворі велике одноманіття, заспокоюється. Бо то лише здається, що нічого не відбувається. Хто звикає до темряви, той бачить у надвечір’ї всі штани, цілі шеренги штанів, мов на параді, спідниці з-поміж них погасли. Уночі всі люди носять штани. Вже готують декрет про скасування жіночої статі. Завтра його мають оприлюднити. Оголошуватиме сторож. Його голос почує ціле місто, ціла країна, всі країни, все, що є живого на землі, інші планети нехай подбають про себе самі, ми страждаємо від перенаселення — від перенаселення жінками, за відмагання — смертна кара, незнання законів — то не виправдання. До всіх імен додають закінчення чоловічого роду, для молоді історію переписують. Обраній комісії з питань історії працювати неважко, її голова — професор Кін. Що створили в плині історії жінки? Дітей та інтриги!

Кін знов лягає на ліжко. Сяк-так він засинає. Сяк-так дістається до синього стрімчака, якого вважав розтрощеним. Якщо стрімчак не подасться, сон не зрушить з місця, тож Кін учасно прокинеться й нахилиться до свого пристрою. Адже той у нього під рукою. Так відбувається десятки разів за ніч. Над ранок він переносить вічко, це його око одноманітності, це заспокоєння, цю втіху, до бібліотеки своїх сновидінь. У кожній стіні він робить одразу по кілька отворів. Так йому не доведеться тепер довго шукати. Повсюди, де нема книжок, він ставить невеличкі затулки. Система Бенедикта Пфафа. Вправно спрямовуючи свої сновидіння, Кін, хоч би де опинився, на повідці приводить себе назад, до бібліотеки. Незліченні отвори манять зазирнути в них. Стоячи навколішках, він обслуговує їх, як того навчився за день, і з певністю з’ясовує, що на світі є тільки штани, надто в темряві. Спідниці інших кольорів зникають. Накрохмалені сині стрімчаки падають. Йому не треба вже підхоплюватися з ліжка. Його сни регулюються автоматично, самі. Перед ранком він спить, як убитий, не прокидаючись. Голова його, сповнена глибоких роздумів, лежить на письмовому столі.

Перше тьмаве світло застало його вже за роботою. О шостій він, стоячи навколішках, оглядав уранішні сутінки, що поволі розповзалися в коридорі. Пляма на стіні навпроти набувала своїх справжніх обрисів. Тіні, хто знає й від чого — від якихось предметів, не від людей, але від яких предметів? — падали на плити, переходили в сіризну небезпечного й нетактовного відтінку й наближалися до кольору, визначенням якого він зовсім не хотів псувати собі початок дня. Не зосереджуючись на цих тінях, він попросив їх, спершу чемно, щезнути чи прибрати іншого кольору. Тіні зволікали. Він поквапив їх. Його уваги не уникло те, що вони почуваються невпевнено. Він вирішив заявити ультиматум і настрахав, що якщо вони не послухаються, то він не схоче їх і знати. Він має в своїх руках, мовляв, і інші засоби натиснути на них, він їх попереджує, він не беззахисний, він нападе на них зненацька, із засідки, і покладе край їхній зарозумілості й гордощам, їхній чванькуватості й нахабству одним ударом сокири. Вони й так мають жалюгідний, просто смішний вигляд, їхнє існування залежить від плит. А плити нічого не варто потрощити. Кілька ударів — і їхнім нікчемним уламкам залишиться тільки тужно замислитись — про що? А про те, чи справедливо мучити безневинного чоловіка, який нічого поганого нікому не зробив, який, покріпившись сном, саме готується до свого вирішального бою. Бо сьогодні він вирве з корінням учорашню напасть, знищить її, загребе й забуде про неї.