Це віддане, доладне створіння робило своє діло дуже швидко. Досить було йому посидіти тут чверть години — і Терезу вже наче корова язиком злизала. Проти цієї сили не могло встояти ніщо. Тільки потім воно забувало піти й залишалося ще на три чверті години, не маючи жодної очевидної мети. Книжкам воно шкоди не завдавало, проте самому Кінові вже починало надокучати. Кулак не повинен так багато розмовляти, а то стає помітно, що йому нема чого сказати. Він повинен лише бити. Побив — і хай іде собі чи принаймні мовчить. Але ж його мало обходять нерви й бажання хворої людини, воно вперто розводиться тільки про одне. Спочатку воно, щоправда, ще трохи стримувалось і на догоду Кінові накидалося на злочинне жіноче кодло. Та ба, розправившись із жінками, кулак знов ставав кулаком. Він був іще міцний, як у свою найкращу пору, але вже в тому віці, коли часто і з насолодою пускаються в спогади з усіма подробицями. Щоб такий чоловік, як Кін, знав усю його славну історію. Тут професор не мав права заплющувати очей, а то кулак зробив би з нього кашу. І не допомогли б йому навіть повіки на вухах — супроти такого рику заслінки ще не повиростали.
За півгодини після того, як приходив сторож, Кін починав стогнати від одного давнього й нібито забутого болю. Він уже в дитинстві погано стояв на ногах. Власне, добре ходити він так ніколи й не навчився. Не минало жодного уроку фізкультури, щоб він не впав з турніка. Попри свої довгі ноги, в класі він бігав найгірше. У тому, що він відставав у фізкультурі, вчителі вбачали щось неприродне. Щодо решти предметів, то там Кін, завдяки своїй пам’яті, був перший. Та що йому з того? Через кумедну статуру його, по суті, ніхто не поважав. Йому раз у раз підставляли ногу, і він сумлінно перечіплювався. Взимку з нього робили снігову бабу. Кіна звалювали в сніг і перекочували доти, доки тіло його набувало нормальної товщини. Це ті випадки в його житті, коли падати було хоч і дуже холодно, зате досить м’яко. Кожен такий спогад викликав у нього почуття вельми змішані. Все його життя було безперервним ланцюгом падінь. Він про них забував, особистий біль страждань йому не завдавав. Гірко, до відчаю гірко ставало йому на душі аж тоді, коли у голові в нього починав розгортатись один список, що його він зазвичай тримав у найсуворішій таємниці. То був список безневинних книжок, які через нього падали — реєстр його власних гріхів, докладний протокол, де було з точністю позначено день і годину кожного такого падіння. В такі хвилини він бачив перед собою сурмачів Страшного суду, дванадцятеро придверників, схожих на його сторожа, з надутими щоками й м’язистими руками. З їхніх сурем у вухо йому гримів текст того списку. Пойнятий страхом, Кін тільки мовчки всміхався, дивлячись на бідолашних сурмачів Мікеланджело. Ті жалюгідно забилися в куток, поховавши сурми за спину. Перед такими здорованями, як оці придверники-сторожі, вони засоромлено складали зброю — оті свої довгі інструменти.
У списку книжок, які падали, під тридцять дев’ятим номером стояв грубий старий том «Озброєння і тактика ландскнехтів». Щойно Кін із гуркотом скочувався з драбини, сурмачі-придверники обертались на найманих воїнів. Кіна охоплював неймовірний захват. Його сторож — це найманий воїн. А хто ж іще? Кремезна статура, громовий голос, вірність за золото, відчайдушна сміливість, що не пасує ні перед чим, навіть перед жінками, його манера хвалитися й горлати, нічого до пуття не кажучи, — викапаний найманець!
Тепер кулак уже не наводив на нього жаху. Перед ним сиділа добре відома історична постать. Він знав, як вона поведеться й що зробить. Її дурість, від якої волосся ставало дибом, була сама собою зрозуміла. Вона трималася так, як і належало триматися найманому воїнові. Бідолашний чолов’яга, якому судилося надто пізно, в двадцятому сторіччі, з’явитися на світ найманцем, цілими днями скнів у своїй темній норі, без жодної книжки, сам-один, викинутий з доби, для якої був створений, увіпхнутий в іншу, де завжди залишався чужаком! У безвинній далечині початку шістнадцятого сторіччя сторож танув, обертався нанівець, і нехай тепер хвалиться, скільки йому заманеться. Щоб заволодіти людиною, досить поставити її в історичний ряд.
Рівно об одинадцятій найманець підводився. Щодо пунктуальности, то тут вони з паном професором були два чоботи — пара. Сторож робив те саме, що й тоді, коли приходив: кидав жалісливий погляд на стілець. «Іще цілий! — урочисто запевняв він і на доказ своїх слів бив правицею по сидінню, яке терпіло й це. — Я не платитиму!» — додавав він і заходився реготом на думку про те, що мав би заплатити професорові за просиджений стілець.
— Не паскудьте собі рук, пане професор! Я такого нікому не спускаю. Бувайте здорові! Не чіпайте ту жінку й пальцем! Терпіти не можу цих старих калош. — Він кинув войовничий погляд у сусідню кімнату, хоч і знав, що там її нема. — Я — за молодих. Узяти, приміром, мою покійну дочку — це було те, що мені треба! Чому? Тому що вона моя дочка? Молода вона, бабера вона, і я можу робити з нею що завгодно, бо я їй батько. Тепер і вона на тому світі. А ця стара й скупа калоша ще живе.
Похитуючи головою, він ішов з кімнати. Ніде й ніколи несправедливо влаштований світ не дратував його так, як у професора. У себе в комірчині він, стоячи на посту, на роздуми часу не мав. Та щойно він покидав свій склеп і потрапляв до високих професорових кімнат, у ньому оживали думки про смерть. На гадку спадала дочка, перед ним лежав мертвий професор, кулаки не мали роботи, і він відчував, що його мало бояться.
Кіну він, коли прощавсь, видався смішним. Національний костюм йому дуже б личив, але тепер були не ті часи. Кін шкодував, що його історичний метод можна застосувати не завжди. В історії всіх культур і всіх різновидів варварства, наскільки він їх знав, Терезі не було місця ніде.
Цей ритуал відвідин щодня відбувався в тій самій послідовності. Кін був надто розумний, щоб його скорочувати. Доки Тереза не виявлялася вбитою, доки кулак мав праведну й корисну мету, він міг його не боятись. Доки страх не ставав таким глибоким, що спливав таємний список болей, найманці йому на думку не спадали й сторож одним із них ще не був. Коли той о десятій ранку поставав на порозі, Кін радісно казав собі: небезпечний це чоловік, він розірве її на шматки. Кін щодня святкував Терезину загибель і подумки складав хвалу життю, про яке дещо знав і доти, хоч і не бачив приводу його прославляти. Він не відмовлявся ні від Страшного суду, ні від випадкового глузування над сикстинськими сурмачами, яке сумлінно вніс до списку й тепер щодня виконував, мов неодмінний урок. Цю невтішність, застиглість і гніт довгих тижнів під знаком дружини він витримував, може, тільки завдяки тому, що одне щоденне відкриття додавало йому снаги й мужности. В його житті вченого відкриття належали до великих, головних подій. Тепер Кін лежав, марнуючи час, йому бракувало його роботи, тож він і змушував себе щодня відкривати, що таке сторож: найманий воїн. Сторож був потрібний йому дужче, ніж один із тих небагатьох окрайчиків хліба, які він з’їдав. Він був потрібен йому, як окраєць роботи.
У ті години, коли приходив сторож, Тереза була заклопотана своїм. Сторожа, цього простолюдця, чию балаканину підслухала ще першого разу, вона пускала до свого помешкання тільки через те, що їй потрібен був час. Вона взялася за інвентарний опис бібліотеки. Її збентежило те, що чоловік тоді попереставляв книжки навпаки. Крім того, вона боялася, що ось-ось з’явиться його новий брат і поцупить найдорожчі томи. Щоб знати, що, власне, стоїть на полицях, щоб не дати пошити себе в дурні, одного дня вона, поки сторож сидів біля хворого і на всі заставки ганьбив жіноцтво, й приступила в їдальні до цієї важливої роботи.
Тереза відрізала від старих газет вузенькі голі береги й ішла з ними до полиць. Взявши в руки книжку, вона прочитувала назву, вимовляла її вголос і записувала на довгу паперову смужку. За кожною літерою вона повторювала всю назву, щоб не забути її. Що більше було літер, що частіше вона промовляла те чи те слово, то своєрідніших змін воно зазнавало в її вустах. М’які, як на неї, приголосні на початку назви — Б, Д і Ґ — ставали чимдалі твердішими, а насправді, глухішими. Тереза полюбляла все тверде, вона навіть мусила докладати зусиль, щоб не розірвати твердим олівцем газетний папір. Її грубим пальцям удавалося вивести лише великі літери. Довгі наукові назви її дратували, позаяк не лягали в один рядок. Одна книжка — один рядок, так поклала собі Тереза, щоб легше було обрахувати всю смужку й узагалі щоб вона мала кращий вигляд. Дописавши до краю, Тереза вривала назву на середині, а те, що від неї залишалося, посилала к бісу як непотріб.
