Випадки клінічної смерти людей добре відомі, кому з учених спаде на думку їх заперечувати? А ось про клінічну смерть кістяків я нічого не чув. З давніх-давен люди уявляють собі примар у вигляді кістяків. В цьому уявленні — глибина й велич; до того ж воно переконливе. Чому бояться примар? Бо це — з’ява небіжчика, незаперечно мертвого небіжчика, який спочив вічним сном і якого поховали. Чи відчували б люди перед ним той самий страх, якби він з’являвся в колишній, добре знаній подобі? Ні! Бо якби він мав такий вигляд, то не зринала б думка про смерть, перед очима була б жива людина, та й годі. А коли примара постає у вигляді кістяка, це нагадує нам відразу про дві речі: про живу людину, якою вона була, і про мертву, яка вона є. У багатьох народів кістяк як образ примари став символом смерти. Його переконливість разюча, це просто щось наймертвіше з усього, що ми знаємо. Давні могили, якщо в них виявляються кістяки, наганяють на нас жах; якщо вони порожні, для нас вони вже не могили. А коли ми називаємо кістяком людину вочевидь живу, то цим самим ніби хочемо сказати: їй уже недалеко до смерти.

Одначе вона була зовсім мертва, в цьому переконалися всі сусіди, і її захланна погибель викликала жахливу відразу. Її боялися ще й тепер. Вона була дуже небезпечна. Тільки один чоловік ніколи не давав їй спуску — сторож, він і кинув її в домовину. Після цього він одразу помив руки, але, боюся, вони в нього залишилися брудні назавжди. Однак тепер я публічно хочу висловити йому свою вдячність за цей мужній вчинок. Він не побоявся провести її в останню путь. З відданости мені він закликав кількох сусідів допомогти йому виконати той ненависний обов’язок. Не зголосився ніхто. Тим простим і доброзвичайним людям досить було поглянути на її труп, щоб збагнути, хто вона така. Я прожив поруч із нею багато місяців. Коли її домовину, аж надто білу й гладеньку, везли вулицями на старому возі, всі перехожі відчували, що в ній. Кілька вуличних хлопчаків, яких мій вірний слуга найняв захищати той повіз од розлютованого натовпу, порозбігалися, вони тремтіли від страху й, ридаючи, розносили звістку по всьому місту. На вулицях розлягався несамовитий крик. Роздратовані чоловіки покидали роботу. Жінки істерично плакали, зі шкіл висипали діти, тисячі людей стікалися в натовпи й вимагали вбити трупа. Таких заворушень тут не бачили від часів революції сорок восьмого року. Піднесені кулаки, прокльони, вулиці скандують, задихаючись: «Трупові — смерть! Трупові — смерть!» Я можу це зрозуміти. Натовп легковажний. Загалом я його не люблю. Але тоді я приєднався б до нього з великою радістю. Народ жартів не розуміє. Помста його грізна — тільки покажи їй відповідний об’єкт, і вона вчинить по справедливості. Коли з домовини зірвали віко, то побачили не справжній труп, а огидний кістяк. Збудження вляглося. Кістяку ніякої шкоди вже не заподієш, натовп розійшовся. Не вгамовувався тільки різників собака. Він шукав м’яса, але не знаходив його. Розізлившись, собака звалив домовину на землю й пошматував синю спідницю на дрібнесенькі клаптики. Пошматував і зжер — люто, все до решти. Ось чому спідниці вже немає. Шукатимете ви її марно. Я розповідаю про всі ці подробиці, щоб полегшити вам роботу. А останки шукайте на звалищі за містом. Кості, жалюгідні кості... Я маю сумнів, що хтось іще відрізнить їх від решти покидьків. Може, вам пощастить. Таке чудовисько на пристойну могилу не заслуговує. Позаяк тепер вона безповоротно мертва, я її не ганитиму. Синю небезпеку усунено. Жовтої боялися тільки дурні. Китай — це всім країнам країна, найсвятіша з-поміж країн. Повірте смерті! Від юних літ я сумніваюся в тому, що існують Душі. Вчення про перевтілення душ — це, як на мене, зухвалість, і я ладен сказати про це у вічі кожному індусу. Коли її знайшли на підлозі біля письмового столу, це був кістяк, а не душа...

Кін добре володіє своєю мовою. Думки його час від часу збиваються на науку. Він знов підступив до неї дуже близько. Як гаряче хочеться йому повести мову про науку! Вона — його батьківщина. Та він щоразу спиняє себе — раюватимеш потім, коли повернешся додому, каже він сам собі, книжки чекають, статті чекають, ти згаяв силу часу. Його воля завертає всі дороги назад — до того місця на підлозі біля письмового столу. Коли він бачить свій стіл, обличчя його ясніє, він усміхається до покійниці, вона — образ, не марево. Сповнений любови, він затримується біля неї. Подробиці, пов’язані з живими, він швидко забуває, його пам’ять працює лише тоді, коли перед ним книжки. А то він залюбки змалював би її докладніше. Її відхід — річ не буденна. Це — подія. Це — остаточне визволення жахливо зацькованого людства. Помалу Кіна починає дивувати власна ненависть. Тереза її не варта. Хіба можна ненавидіти жалюгідний кістяк? Вона сконала швидко. Тільки запах, яким відтоді просякли книжки, заважає йому. Доводиться приносити жертви. Він придумає, як цей запах знищити.

Поліцейським уже давно ввірвався терпець. Ще слухають вони тільки з поваги до свого коменданта; а тому ніяк не вдається повернути цей допит у тверезе русло. Тепер, коли перемога вже, як завжди, в його руках, проза йому не до шмиги. Тепер йому кортить попорпатися в нових краватках (усі вони — тільки в одному примірнику, чистий шовк гарантовано) й вибрати собі найкращу, бо він має смак. Його знають в усіх крамницях. Він ладен перебирати краватки годинами, він уміє їх приміряти, не зім’явши. Тому цей товар йому довіряє кожне. Дехто надсилає йому зразки додому. Цього він також не любить. Він міг би цілісінький день стояти в крамниці й розмовляти з продавцями. Коли приходить він, на решту покупців вони вже не звертають уваги. Його робота — то джерело цікавих історій, які він і розповідає. Таке люди слухають завжди залюбки. На жаль, у нього обмаль часу, а то він міг би заробляти на цьому гроші. Завтра він вийде прогулятися. Шкода, що сьогодні не завтра. Слухати він мусив би на кожному допиті. Він не робить цього принципово, позаяк однаково вже все знає. Цього типа він викрив, його, коменданта, не обведе круг пальця ніхто. Нерви в нього ні к лихій годині, це через те, що він так довго на цій службі. Проте він може бути задоволений. Він чогось таки домігся й наперед тішиться новою краваткою.

Сторож нашорошує вухо. У панові професору він не помилився. Той саме каже, чого він варт. Ні, він не слуга. Що вірний, це правда, і, коли схоче, то й мешканців з усього будинку скликати може, вони в нього не посходяться, а позбігаються. Він уміє гаркнути так, що ціле місто почує. Його ніщо не злякає, тому що він з поліції. Він будь-яке помешкання зламає. Нема такого замка, перед яким він зупинився б, тому що він просто вибиває двері, одним кулаком. Підошви він береже, копати двері ногами йому не треба. Дехто тільки що — одразу ногами. А він скрізь, де схоче, бере силою.

Тереза тримається неподалік від Кіна. Його слова вона ледве перетравлює. Під спідницею вона, не сходячи з місця, то однією, то другою ногою описує кола. Ці безглузді рухи означають, що її поймає страх. Вона боїться цього чоловіка. Вісім років вона прожила з ним під одним дахом. З хвилини на хвилину він здається їй чимдалі жахливішим. Колись він ніколи не хотів нічого казати. Тепер у нього тільки й балачок, що про вбивства. Такий небезпечний чоловік! Коли він розповідає про кістяк біля письмового столу, вона хутко каже собі: то ж була перша дружина. Та теж хотіла дістати заповіт, метикована жінка була, але цей боягуз нічого ж не віддає. Спідниця — то вже образа. Де це різників собака та жере спідниці? Такий тільки й чигає, щоб спровадити якусь жінку на той світ. Його завше луплять, але щораз мало. Бреше таке, що й купи не тримається. Три кімнати він подарував їй сам. Нащо їй ті рукописи? Їй потрібна банкова книжка. Від книжок тхне трупами. А вона нічого такого й не помічала. Цілих вісім років день при дні витирала з книжок пил. На вулиці люди кричали коло домовини. Над трупами не кричать. Спершу він одружується з кохання, а тоді вбиває людину. Таких гадів треба вішати. Вона нікого не вбиває. Вона ж бо вийшла за нього не з кохання. Тепер він знов має повернутися до неї в помешкання! Вона боїться. Це він думає про гроші, бо не віддає їх. Синя спідниця — то неправда. Він просто хоче її подражнити. Убити — дзуськи. Тут-бо поліція. Вона вже ледве стримує сльози. Для нього дружина — це якась худобина. Вона на його совісті. Від шостої до сьомої він завше бував сам. Отоді й убив. І нехай дасть спокій письмовому столу. Хіба вона щось знайшла? Сторож не дає їй спуску. Вона хоче, щоб у неї був гарний повіз. Домовина має бути чорна. І щоб коні тягли.