Він узяв Кіна двома пальцями за рукав сорочки. Йому хотілося розчавити його між нігтями. Що це за освіченість, коли вона спроможна сказати лише кілька фраз, а у відповідь на розумні запитання мовчить? Справжня освіченість — вона в поведінці, в істинному мистецтві бездоганного допиту. Суворий, знову сповнений усвідомлення власної переваги, комендант зайшов за стіл. На дерев’яному кріслі, в якому він зазвичай сидів, лежала єдина в цій вартівні м’яка подушка з вишитим червоною ниткою написом: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ». Ці слова нагадували підлеглим, що вони, навіть коли його, коменданта, тут не було, не мали права зазіхати на подушку. Він помічав за ними підозрілий потяг підкладати її під себе. Кількома впевненими рухами комендант поправив подушку: перше ніж він сідав, «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ» мала лягти паралельно його очам, які не пропускали жодної нагоди покріпитися цими словами. Він став до крісла спиною. Нелегко було відвести погляд від подушки, ще важче було сісти так, щоб її не пересунути. Комендант опускався повільно; на хвилю він затримав сідницю. Аж побачивши «ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ» і з цього боку там, де треба, він дозволив собі накрити її. Щойно він сів, у нього зникла будь-яка повага до будь-якого злодія, хай навіть той мав щось більше, ніж атестат зрілости. Комендант хутко кинув останній погляд у дзеркальце. Краватка, як і сам він, сиділа вільготно й досить вишукано. Зачесаний назад чуб застиг у жирі, не стирчала жодна волосина. А ніс був закороткий. Саме ніс і дав йому поштовх, — бракувало тільки його, — і комендант рішуче розпочав допит.

Його люди були на його боці. Він сказав «клоун» — і вони з ним погодились. Позаяк заарештований став нудний, усі згадали про власну гідність. Мастак на пам’ять увесь аж палав. Він налічив чотирнадцять пунктів. Як тільки комендантські нігті зневажливо випустили Кіна, цього в самій сорочці підвели до столу. Там його відпустили. Він тримався на ногах сам. І добре робив. Бо якби впав був тепер, йому ніхто б не допоміг. Усі покладалися на його власні сили. Кіна вважали впертим комедіантом. У його худорбу вже не вірили по-справжньому. Він вочевидь не помер із голоду. Гордий батько аж злякався того, що в сина такі гарні твори. Тепер видно, що виходить із грамотіїв.

— Ви впізнаєте цей одяг? — запитав у Кіна комендант і показав на піджак, камізельку, штани, шкарпетки й черевики, що захарастили собою весь стіл.

Він пильно дивився заарештованому в очі, намагаючись помітити, який вплив справлять на того його слова. Комендант був сповнений незламної рішучости діяти за певною системою і взяти злочинця в облогу.

Кін кивнув головою. Він тримався руками за край столу. Він знав, що примара стоїть позад нього. Нестерпне бажання обернутись і подивитися, чи вона ще там, він подолав. Йому здавалося, що розважливіше буде відповідати на запитання. Щоб не дратувати слідчого — адже це був слідчий, — Кін терпів його запитання. Щодо нього, то картину вбивства він охочіше змалював би в звичайній розповіді. Діалоги Кін ненавидів; свої міркування він звик викладати в просторих статтях. Та він розумів, що в кожного фахівця методи свої, тому й скорився. В душі Кін сподівався, що в захопливій грі запитань та відповідей він ще раз переживе Терезину смерть так глибоко, що та примара розвіється сама собою. Перед цим слідчим він спробує зараз якомога довше не втрачати терпцю й доведе йому, що Тереза таки повинна була загинути. Коли вже буде готовий докладний протокол і зникнуть будь-які сумніви щодо його співучасти, коли йому наведуть переконливі докази її смерти, аж тоді, в жодному разі не раніше, він дозволить собі обернутись і посміятися з порожнього місця там, позаду, де вона щойно стояла. Вона, безперечно, стоїть і тепер, там, трохи далі, казав він собі, відчуваючи її нутром. Що дужче впинався він пальцями в стіл, то далі відступала вона перед його очима. Тільки ззаду вона могла щомиті доторкнутися до нього. Кін покладав надії на знімок кістяка, якого знайшли. Самі сторожеві свідчення він вважав недостатніми. Люди можуть і збрехати. Собаки, на жаль, не розмовляють. Найнадійнішим свідком був би різників собака, який пошматував її спідницю на дрібнесенькі клаптики, а тоді зжер.

Однак чоловік, який посідав пост коменданта, простим кивком голови вдовольнитися не міг.

— Відповідайте «так» або «ні»! — наказав він — Я повторю запитання ще раз.

— Так, — сказав Кін.

— Зачекайте, я ще не повторив! Ви впізнаєте цей одяг?

— Так. — Він гадав, що йдеться про одяг покійної, і навіть не глянув у той бік.

— Ви визнаєте, що це одяг ваш?

— Ні, її.

Комендант розгадав його завиграшки. Щоб відхреститися від грошей та фальшивих паперів, які знайшли в його одязі, цей неприторенний негідник добалакався до того, що стверджує, нібито одяг належить отій обікраденій жінці. Комендант тримався спокійно, хоч і власноруч роздягав цю прояву й такого нахабства не бачив за всю свою багаторічну практику. Ледь усміхнувшися, він схопив штани й підняв їх над столом:

— І оці штани?

Кін їх помітив.

— Адже це чоловічі штани, — промовив він, прикро вражений тим, що ця річ із Терезою не має нічого спільного.

— Отже, ви визнаєте, що штани чоловічі.

— Авжеж.

— А чиї це штани, як ви гадаєте?

— Звідки я маю знати? Їх що, знайшли в покійної?

Останні слова комендант зумисне пустив повз вуха. Він вирішив у зав’язку покласти край казочці про вбивство й іншим таким спробам відвернути увагу й викрутитись.

— Авжеж, авжеж, цього ви не маєте знати.

Комендант притьмом дістав дзеркальце й тицьнув його Кінові під ніс — не дуже близько, а так, щоб той побачив своє обличчя майже цілком.

— Ви знаєте, хто це? — запитав він. Кожен м’яз на його обличчі напружився так, що, здавалося, ось-ось лусне.

— Це... я, — мовив затинаючись Кін і схопив себе за сорочку. — А де ж... де мої штани?

Він стояв украй спантеличений, побачивши себе в такому вигляді; на ньому не було навіть черевиків і шкарпеток.

— Ага! — врочисто вигукнув комендант. — Нате, вдягайте свої штани!

Він подав Кінові штани, чекаючи, що той викине якогось нового коника.

Кін узяв штани й поквапно вдягнув їх. Поліцейський, перше ніж сховати дзеркальце, кинув у нього погляд, від якого перед цим, щоб застати заарештованого зненацька, стримався. Він умів опанувати себе. Поводився він бездоганно. Особливо тішило його те, як легко відбував він допит. Злочинець сам натяг на себе й решту одягу. Доводити йому, чиї черевики чи шкарпетки, виявилося зайвим. Він уже зрозумів, хто перед ним, і заощаджував свою силу. Вступна частина не тривала й трьох хвилин. Спробував би ще хтось діяти так, як він, комендант. Він був такий задоволений, що залюбки поставив би на цьому крапку. Перед тим, як повернутися до роботи, комендант востаннє поглянув у дзеркальце, ображено зітхнув з приводу носа і з новим завзяттям — злодій саме накинув на себе піджака — запитав:

— То як же вас звати тепер?

— Доктор Петер Кін.

— Чом би й не так! Де працюєте?

— Я приват-учений і бібліотекар.

Комендант пригадав, що вже чув і про те, й про те. Попри свою пам’ять, таку саму коротку, як і ніс, він узяв одну з фальшивих посвідок і прочитав уголос:

— Доктор Петер Кін. Приват-учений і бібліотекар.

Новий вибрик злочинця трохи спантеличив коменданта. Той уже визнав, що одяг його, а тепер удає, нібито папери справжні. Яким же безнадійним здається йому власне становище, коли він зважується на такий безглуздий крок! У таких випадках мети нерідко блискавично досягають за допомогою несподіваного запитання.

— І скільки ж грошей ви мали, коли вийшли сьогодні — я маю на увазі, з дому, пане доктор Кін?

— Не знаю. Я своїх грошей зазвичай не лічу.

— Поки ви їх іще не маєте, певна річ, не лічите!

Комендант спостерігав, яке враження справить цей його натяк.

Навіть на посутніх допитах він давав заарештованим зрозуміти, що все про них знає, хоч поки що поводиться й чемно. Обличчя в злочинця перекривилося. Його розчарування можна було хоч до протоколу заносити. Комендант вирішив одразу завдати ще одного удару — в не менш уразливе місце винного, в його помешкання. Ніби ненароком, у задумі він спроквола поклав ліву руку на посвідку так, що затулив одну графу й усе довкола неї. Це була графа про місце проживання. Досвідчені злочинці вміють читати слова догори ногами. Так комендант приготувався завдати останнього удару. Потім він випростав руку, немовби до чогось запрошував і щось заклинав водночас, і цілком мимохідь промовив: